На полицях книгарень з’явився світовий бестсел, який розкриває правду про приховані злочини вищого керівництва Російської Федерації

Найменші ілюзії щодо того, з ким маємо справу на Донбасі та в Криму остаточно руйнуються, коли знайомишся з книгою «Війни Путіна. Чечня, Грузія, Україна: незасвоєні уроки минулого», випущеної наприкінці минулого року харківським видавництвом «Віват» за бюджетною програмою «Українська книга». Її автор ‑ Марсель Х. Ван Херпена ‑ експерт з питань безпеки у Східній Європі та на терені пострадянських країн, керівник аналітичного центру Cicero Foundation в Маастріхті (Нідерланди).

Якщо коротко охарактеризувати згадуване науково-популярне видання, то мабуть вперше авторитетним західним аналітиком систематизовано злочини вищого політичного керівництва Російської Федерації, зокрема, Владіміром Путіним.

Книга починається з ретроспективного огляду зародження російської імперії, розбудованої шляхом постійних завоювань прилеглих територій до Московського князівства. Згадуючи часи від Івана Грозного до Миколи ІІ, автор приходить до висновку, що всі реформи в деспотичній російській державі відбувались одразу, як вона зазнавала поразок у загарбницьких війнах. Ця тенденція мала своє продовження і в ХХ столітті, коли Радянський Союз, як правонаступник Російської імперії, програв війну в Афганістані. В результаті з’явилась Горбачовська «перебудова», яка, з плином часу, виявилася невдалою спробою переформотувати СРСР, аби запобігти його розпаду.

Марсель Х. Ван Херпен у своїй книзі виокремлює чотири корені російського імперіалізму: географічне положення, економічна система, сталі традиції експансії і свідома політика експансії, здійснювана керівною елітою російської влади. Саме в цих координатах відбувались і, власне кажучи, відбуваються, коли йдеться про сучасну Україну, криваві війни нинішнього правителя РФ Владіміра Путіна.

Незасвоєними уроками минулого, як стверджує автор, можна вважати трагічні, а точніше, катастрофічні події у Чечні, що відбулися під час так званих Першої і Другої чеченських воєн. Те, як вони велись регулярними військами Російської Федерації проти малочисельної армії новоутвореної Ічкерії, а, головне, проти місцевого цивільного населення, має стати предметом детального розгляду Міжнародним трибуналом у Гаазі.

Килимові бомбардування Грозного 1995 року російською авіацією, як пише у книжці голландський аналітик, можна прирівняти до бомбардувань Дрездена у роки ІІ Світової війни, коли в столиці Чечні, за оцінками російських правозахисників, загинуло від 25 до 29 тисяч (!) мирних жителів. Марсель Х. Ван Херпен вважає, що російські військові всі без винятку, і ті, що віддавали злочинні накази, і ті, хто їх виконував, мають сісти на лаву підсудних за рішенням міжнародного трибуналу.

Далі дії російської армії у збройному конфлікті в Чечні автор розглядає за шістьма категоріями. Це: нальоти, використання найманців (контрактників), проведення чисток (зачисток) (читай: фізична ліквідація – авт.), створення так званих фільтраційних пунктів (читай: сучасних концентраційних таборів – авт.), здійснення «насильницьких зникнень», чеченізація (читай: зтравлювання представників одного етносу – авт.).

До речі, слову «зачистка» Марсель Х. Ван Херпен приділив особливу увагу, оскільки цей термін дуже часто, можна навіть сказати тотально, почав використовуватися російським політикумом з приходом до влади Владіміра Путіна. І як тут не згадати одного з прихильників його внутрішньої і зовнішньої політики екс-депутата Держдуми РФ В’ячеслава Ніконова – онука горезвісного сталінського наркома Молотова. Типовий російський шовініст у дні Революції Гідності неодноразово в ефірі центральних російських каналів заливався слиною, вимагаючи «зачистити» Майдан.

Саме в Чечні Росія наочно продемонструвала небажання дотримуватися міжнародних угод, які запобігають масовому знищенню цивільного населення під час збройних конфліктів. Автор у книзі наводить шокуючі факти використання збройними силами РФ забороненого озброєння взимку 2000 року в містах і селах Чечні. Всупереч Женевській конвенції була застосована важка вогнеметна система (ТОС-1) – наземна установка для запуску запалювальних ракет, яку в російській армії цинічно називають «Буратіно». Між іншим, її слід помітили і в Україні, коли Росія таємно перекидала цю зброю масового враження для підтримки бойовиків на Донбасі.

Описуючи, в повному розумінні цього слова, пекло, яке росіяни влаштували чеченцям упродовж двох військових кампаній, кожне авторське посилання в книзі стосовно того чи іншого злочину, вчиненого ЗС РФ на території бунтівної респубіки, має обов’язкове документальне підтвердження. Зокрема, дуже часто у своїй розвідці голландський аналітик цитує Анну Політковську – опозиційну російську журналістку українського походження, вбиту 2006 року за правозахисну і професійну діяльність у день народження Владіміра Путіна. Марсель Х. Ван Херпен згадує її в контексті розкриття ще одного жахливого злочину російської солдатні. Йдеться про примусові зникнення та підривання тіл чеченців, захоплених спеціальними російськими підрозділами на території Чечні. Як вважає автор, це робилося з кількох причин. По-перше, приховати власну участь; по-друге, не розкривати назву військового підрозділу, задіяного в каральній акції; по-третє, зберегти в таємниці тортури, застосовані до полонених; і, по-четверте, засекретити результати цієї діяльності. Крім згадуваної Анни Політковської, яка, звичайно, знала про ці жахливі злочини, автор наводить у книзі ще одну промовисту цитату, яка належить кореспонденту газети «The Guardian» Кристини Курчаб-Редліх: «Підривання людей – чи то живих, чи мертвих – […] стало найновішим методом у діяльності федеральної армії у цьому конфлікті. Прикладом найрезультативнішого застосування цього методу були події 3 липня [2002 року], коли у містечку Мескер-Юрт було зв’язано і підірвано 21 особу – чоловіків, жінок та дітей, а їхні рештки викинули у рів. Такий метод позбавлення життя жертв був, із точки зору виконавців, високоефективним, оскільки унеможливлював підрахунок тіл чи взагалі їх виявлення».

Описувані західним журналістом обставини знищення ув’язнених людей різної статі і віку російськими військовими дають підстави прирівняти їх до нацистів часів Третього рейху, зокрема, до підрозділів SS-Einsatzgruppen, злочини яких не підлягають строку давності.

Марсель Х. Ван Херпен в останніх розділах книги жорстко критикує міжнародну спільноту, особливо європейських країн, які не спромоглися критично поставитися до всіх злочинів, вчинених Росією у Чечні. Керівники держав, що входять до Європейського Союзу, тривалий час вважали, що події на Кавказі є внутрішнім конфліктом Російської Федерації, а війна з непокірними чеченцями розглядалась ними як збройна боротьба з ісламським тероризмом. Це в результаті призвело до подальшої військової експансії Росії спочатку в Грузії, а потім і в Україні.

Дуже часто від українських політологів можна почути тезу, що російський народ у загальній масі не несе відповідальності за вище керівництво своєї країни. Марсель Х. Ван Херпен спростовує цей стереотип, оскільки російське суспільство неодноразово демонструвало свою готовність до сприйняття геноциду по відношенню до чеченців, інгушів, дагестанців, а тепер ще й татар в анексованому Криму, які не забули сталінські депортації, смерть сотень тисяч співвітчизників, знищення майна, каліцтво і внутрішньо готові до реваншу.

Пророчо сьогодні звучать слова колишнього президента Чехії Вацлава Гавела, сказані ним ще 1997 року в інтерв’ю кореспонденту газети «Le Monde», і якими Марсель Х. Ван Херпен закінчує свою книгу: «Я вже казав це багато разів: якщо Захід не стабілізує Схід, то Схід дестабілізує Захід».

Тарас ГОЛОВКО

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>