Українська державність у 1917 році будувалася блискавично. Із, по суті, нічого постали державні інституції, установи культури, заклади освіти — від садочків до ВИШів, армія. У наступні десятиліття, вже за радянської влади, за інерцією тривав цей державницький поступ — не зважаючи ні на що. А тільки-но в 1991-му поновилася українська державність, як крізь товщу масованого «радянського» забуття стали повертатися імена, назви, поняття і проекти…

Готуючись до визначної дати, працівники Національного музею історії України заздалегідь розробили методичні матеріали для вчителів та в рамках проекту «Майстерня педагога-історика» організували освітню програму «100 років Української революції: конспект педагога». 16 березня у цьому музеї відкрилася виставка «100 років Української революції. Відроджена держава», а 18-го завідувач відділу НМІУ «Музей Української революції 1917—1921 років», кандидат історичних наук Олександр Кучерук прочитав для відвідувачів НМІУ лекцію «Хто і як творив Центральну Раду». Пропонуємо читачам розмову з Олександром Кучеруком.

«Усе відбувалося вулканоподібно…»

— Пане Олександре, чи був період, коли українська влада була реальною?

— Був. Від Першого до Четвертого Універсалу було наро­стання української влади. І завершився цей перший етап нашого державного будівництва у квітні 1918 року, коли була прийнята Конституція УНР. А перед тим підписання Берестейського мирного договору моментально вивело Україну в суб’єкти європейського масштабу. І тільки після цього вже можна було говорити про якісь власні дії. Тобто, коли гетьман Скоропадський прийшов до влади 30 квітня 1918-го — уже була українська влада, яку треба було взяти у свої руки.

— Тобто, українська державність усього за рік пройшла блискавичну еволюцію? 

— Це справді так. Тут був накопичений величезний потенціал. Усе відбувалося вулканоподібно. Буквально за місяць-два у Києві виникли десятки видавництв, газет, това­риств. Була свобода, як зга­дувала Людмила Старицька-Чер­няхівська, «дихати стало легко». Об’єднувалися лікарі, священики, вчителі, адвокати… У Києві, мабуть, уперше за історію ісламу, було створено Товариство жінок-мусульманок! Утворилися товариства грузинів, литовців, молдован… Було створено Міністерство міжнаціональних справ УНР із трьома відділами, які потім перетворилися на окремі міні­стерства: єврейських справ, великоруських і польських. Найкраще працювали євреї, дуже швидко організовувалися. Трохи гірше поляки, бо тяжіли до польського державницького центру. І найпізніше зорієнтувалися росіяни — вони ніяк не могли зрозуміти, що стали національною меншиною.

— Україна на той час запровадила, першою у світі, закон про національно-персональну автономію…

— Так, він кардинально відрізнявся від спроб територіальних автономій. Адже не може бути територій, де житимуть винятково люди якоїсь однієї національності. Обов’язково поміж іншими буде один турок чи два китайці. А тоді було задумано так: приміром, усі євреї, які живуть на території України, на місцях об’єднуються у свої структури, що входять в обласні єврейські ради, а ті вже до Всеукраїнської ради. Найвища ланка управління була державною, і це було зручно і для держави, і для національної меншини. До цього часу цей закон вважається найпрогресивнішим і найбільш демократичним щодо національних меншин.

«На школу не шкодували грошей…»

— А як у цей час відбувалося відродження української освіти? 

— Територіальні і всеукраїнські вчительські товари­ства виступили за українізацію школи. Перший міністр освіти УНР Іван Стешенко життя поклав за це. Українська мова була підставою для єднання. Почали активно видавати підручники для шкіл, словники…

— Як це все фінансово забезпечувалося?

— Усе трималося на вчителях — на тих, хто розумів потребу змін і нових підходів. Поступово держава ставала власне державою. Був уже бюджет, кошти. На школу не шкодували грошей. Тоді була інакша, ніж зараз, система фінансування. Це зараз усі централізовано отримують із державного бюджету. А тоді всі школи отримували кошти від місцевих органів влади. Одночасно фахівці готували підручники. Щось перекладали, щось створювали нове. Видавництва, які виникали,їх публікували. У нашому музеї є підбірка тогочасних підручників із різних предметів — математики, біології, анатомії.

— А як щодо армії? Чомусь побутує «легенда», що Центральна Рада ледь не власноруч «знищила військо»?

— У нас у музеї часто запитують: чому Грушевський не створив армію? Але ж, щоб створити власне військо, треба мати гроші на платню солдатам, на навчання старшинського складу, на медицину, на зброю врешті. Поки Україна була в статусі автономії Росії, податки тут збиралися на користь Москви. Отже, лише після запрова­дження власної податкової си­стеми і введення в обіг своїх грошей можна було створювати повноцінну армію.

— Коли був введений власний військовий однострій?

— Тривалий час власного однострою не було. Такі потужні імперії, як Російська і Австро-Угорська, до війни готувалися довго. Після Радянського Союзу нам залишилися величезні склади зброї, закладені снарядами поля — так і тоді було. Це все використовувала армія УНР. У нас у Музеї є фото редактора Енциклопедії українознавства Володимира Кубі­йовича часів його служби в Українській Галицькій армії. Так от, у нього шинель австрійська, а шапка російська.

Коли держава стала розвиватися — постало питання власної форми. За основу тогочасних уніформ армій Європи, та й усього світу бралася англійська система військових одностроїв. Змінювалися підходи до знаків розрізнення. З часом ввели тризуб — нашивку на рукаві. Були розроблені військові статути, термінологія. Провадилася велика державотворча праця.

«Більшовики виконували український план…»

— Усе робилося «на ходу», «на злобу дня»? Чи був якийсь системний довготривалий проект творення держави?

— Такі проекти писали до революції. У нас у музеї є чотири книги різних авторів під назвами «Самостійна Україна». У роки війни, революції програму було складно підготувати. Однак саме тоді закладалися масштабні дії на роки. Можливо, не було системності, але закони, які тоді приймалися, і були планами певних дій. Формулу національної роботи з наголошенням на соборність демократичної України від Сяну по Кавказ, закладену ще 1895 року Юліаном Бачинським, згодом спопуляризував Микола Міхновський. А більшовики, приєднуючи Західну Україну та Закарпаття — виконували насправді оцей потужний український план. Проекти національного значення продовжувалися і надалі.

— Бурхливе культурне життя тих років також мало величезний вплив на наступні десятиліття?

— Українська Центральна Рада надзвичайно була заклопотана питаннями військовими, економічними. А культура була певною мірою самодостатня і самоорганізовувалася. Художники прийшли до міністра освіти Івана Стешенка і кажуть: якщо ми держава, то має бути художній вищий навчальний заклад. Міністр дав добро і митці швидко підготували законопроект і статут. Оголошення про створення Академії мистецтв і перша академічна виставка відбувалися в тому ж приміщенні, де засідала Центральна Рада.

Самоорганізацію громад підтримувала держава. Якщо подивитися документи про засідання Центральної Ради і уряду, то видно, що досить часто ставилися питання про потреби культурного характеру і виділялися на них кошти. За змогою, звісно, бо гроші потрібні були на все.

— Майже всіх діячів, які співпрацювали з українською владою в 1917—18 роках, репресували?

— Історик Сергій Білокінь написав глибоке наукове дослідження про долю членів Центральної Ради. Усі, хто не виїхав на еміграцію або не встиг померти до 1927—28 років, були репресовані й знищені. Ледве чи не єдиний, хто пережив тюрми й табори і повернувся в Україну — це Ілля Шраг. Ті, хто емігрував, також не врятувалися. Річ у тім, що перед ІІ Світовою війною вийшла прекрасна «енциклопедія» Симона Наріжного «Українська еміграція». Третина цієї книги — це фото з підписами. У 1945—47 роках вона стала довідником радянських каральних органів для арештів і нищення цих людей. Відділи НКВД тоді були по всій «визволеній» Європі.

Проте у Києві збереглося чимало могил діячів УНР. Ми проводимо зараз екскурсії «УНРівські адреси Києва». Це понад 200 місць, де жили діячі, були розташовані міністерства, книгарні, товариства. Скажімо, на теперішній вулиці Богдана Хмельницького була крамниця «Українська республіка». Можна стати на перетині Богдана Хмельницького і Володимирської і, не сходячи з місця, годину розповідати про те, що відбувалося в довколишніх будівлях у часи Української революції.

Ярослав МУЗИЧЕНКО

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>