7 травня в дрогобицькому районному Народному Домі відбулося урочисте вшанування 10-х роковин відходу Василя Іванишина – ідеолога й теоретика сучасного українського націоналізму, науковця-літератора й літературного критика, засновника і багаторічного Провідника всеукраїнської організації «Тризуб» ім. С.Бандери. Власне, «Тризуб» і став головним організатором акції, на яку з’їхалися близько сотні його представників з усіх регіонів України, в т.ч. із фронту на Донбасі, де зараз воюють «тризубівців».

Постать Василя Іванишина є в чомусь унікальною у просторі сучасності: він, спадкоємець члена ОУН, свого батька, блискучий інтелектуал і скрупульозний аналітик, зумів, може, як ніхто інший, провести ідейність націоналізму крізь нищівні антиукраїнські радянські часи і утвердити її в добі незалежної України. Тоді, в 1990-і роки, проблемою було те, що ідейна традиція вольового, «бандерівського», націоналізму майже вигасла через репресії проти оунівців під час большевицького терору 1944−1959 рр., через об’єктивний відхід з життя тих учасників націоналістичного руху, які опинилися в концтаборах, через втрату живої ідейної традиції. Водночас країна ніби втопилася в благодушних ілюзіях лібералізму, який успішно наступав велетенською хвилею із Заходу. Великою мірою в цій ілюзійності наше суспільство перебуває дотепер. Тоді всім ввижалося, що після падіння комунізму демократичні свободи, вільні вибори, вільний ринок швидко принесуть в країну всі земні блага, а нація розвинеться і заживе щасливо і заможно. Лише В.Іванишин, поряд з відомими ідеологами націоналізму Валентином Морозом і Ярославом Дашкевичем, здобувши собі величезний авторитет книжкою на захист і відродження УГКЦ «Українська церква і процес національного відродження», застерігав про пастки лібералізму-демократизму. Він навіть відважився на політологічну критику тодішнього незаперечного і харизматичного лідера українських лібералів В’ячеслава Чорновола (книга «Нація. Державність. Націоналізм», 1992 р.), через що догматики і примітиви взялися розпускати про нього численні чутки як про нібито «агента» і «деструктора». Тепер, після двох Майданів, після десятків поразок і змаління всіх національно-демократичних партій та успішної перемоги космополітичних, завуальовано антиукраїнських середовищ, після збереження темпів русифікації українського суспільства в умовах демократії, очевидним є, якою пророчою була критика В.Іванишина і якими підступними і безвідповідальними були його опоненти. Тепер очевидним стало, що політичні умови ліберальної демократії – це лише сприятливе середовище для постійних перемог великого капіталу над народом, це площина, на якій колишній вбивця (російський імперіалізм) може вільно доводити (бо демократія!) своє право на подальше існування в українському політикумі і суспільстві (і це ми бачимо на численних, скуплених олігархами, телеканалах), це середовище ціннісного хаосу і небаченого користолюбства, пропаганди антикультурності і бездуховності, в якому пропадають моральні сили нації і успішно тривають процеси денаціоналізації українства (підтвердженням цього є великі регіони країни, які регулярно і твердо голосують за антиукраїнські сили на просторі від Харкова до Одеси).

Ще у 1991 р. В.Іванишин зрозумів, що без створення бойової націоналістичної організації неможливо буде подолати хаос космополітичного лібералізму. Так у 1993 р. виник «Тризуб» ім. С.Бандери. Так вдалося зберегти живий струмінь націоналізму, бо тоді навіть деякі націоналістичні партії, підпавши під ідейний вплив демократизму, всю надію покладали тільки на поступові реформи і вільні вибори. «Тризуб» виховав і загартував сотні молодих націоналістів, які роками гасили прояви антиукраїнства в денаціоналізованих регіонах України, стимулювали різноманітні молодіжні ініціативи, стали основою «Правого сектору» в Революції Гідності 2013−2014 рр.

Власне про цю доленосну для України лінію діяльності В.Іванишина говорив на вшануванні відомий дрогобицький богослов отець Іван Гаваньо. Він говорив про Особистість, Вільну Людину, яка зуміла духовно і морально вийти з цинічної доби радянщини Високою, Просвітленою. Згадував, як В.Іванишин під час гострої політичної суперечки, коли на нього агресивно нападали, сказав спокійно: «Отче, я ж їх люблю, бо вони українці, хоч і засліплені ілюзіями та неправдами». Це була демонстрація високої духовності ідеолога і політика. Богослов наголосив, що В.Іванишин був найвидатнішим сучасним філософом національної ідеї, він не тільки дуже влучно перевів націоналістичні ідеологеми на площину практичної політики, а й увів богословський компонент в теорію національного визволення українства. Його націоналізм ішов від дивовижно сильних у духовному і морально-естетичному сенсах художніх постулатів Т.Шевченка, він ідеально поєднував Слово і Діло, ставши блискучим теоретиком-публіцистом, організатором видавництва «Відродження», яке у свій час засипало націовиховною літературою всю Україну, і водночас був достеменним практиком, відважившись створити організацію бойового націоналізму.

На думку Гаваня, кардинально важливою була теза В.Іванишина про те, що «Держава – не наша, сформувався режим внутрішньої окупації». Вона пояснювала в хаосі ліберальної тріскотні, що в усьому треба ставити національні критерії, мати візію правдивої України, як мав її Т.Шевченко в часи найглибшої неволі нації. Це мобілізувало тисячі патріотів до протистояння режимові псевдодемократії. Багато передбачень В.Іванишина справдилося і це повинно стимулювати його послідовників до глибшого студіювання спадщини чудового аналітика і світлого ідеолога.

У своїх виступах головний командир ДУК «Правий сектор», полковник Андрій Стемпіцький, сотник «Тризуба» Віталій Применко та один із засновників «Тризуба» Микола Терлецький говорили про неймовірну простоту, відкритість і жертовність натури В.Іванишина як людини і Провідника. Для цих людей сьогоднішня війна на сході України – це війна за ідеали, які їм прищепив В.Іванишин, тисячі молодих людей за ці ідеали віддають своє життя і своє здоров’я. Імперативом для кожного націоналіста мають бути його слова: «Справа Організації – понад усе!» Для цих людей найбільшим пам’ятником Іванишинові буде українська перемога на донбаському фронті. Водночас всі ділилися спогадами про Провідника: він вражав їх ліричністю своєї натури – міг годинами читати вірші напам’ть, − вимогливістю до самого себе, дисциплінованістю; вражав широтою мислення, коли міг поєднувати у виховній розмові  проблематику із сфер націософії, психології, мистецтва, релігії, літератури і робити це з гумором, дотепом, легко і вправно.

Керівник пропагандивного відділу НІЦ ім. Д.Донцова Володимир Москаль означив орієнтири для зростання організації «Тризуб» ім.С.Бандери: це невпинна самоаналітика, регулярність ідеологічних вишколів, наступальні ідейно-культурологічні ініціативи. Націоналізм – це живе розростання Ідеї; якщо організація не дбає про це, то вона костеніє, самозвужується. Кожна з великих теоретичних ідей В.Іванишина може сьогодні стати окремим вишкільним курсом для молоді. Тому треба перетворити спадщину цього дивовижно творчого автора не на об’єкт ритуального вшанування (біймося бути «імпрезіоністами», яких так дотепно висміяв Іванишин!), а на засіб зростання, щоденного і наполегливого, кожного щирого націоналіста.

По-особливому привабливий портрет Батька, мудрого й авторитетного, душевного і ніжного, окреслив син Василя Іванишина – Петро. Він коротко підсумував основні його інтелектуальні здобутки як теоретика: людини завжди націленої на націозахисну дію у творчості, зануреної в соковиті глибини національної культури, імпульсивної у своїй любові до ідеалу і трепетно-уважної до всіх його граней. Кожна з праць В.Іванишина – це урок морального й ідейного зростання, чи це суворо аналітична політологічна студія «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху», чи літературний есей «Непрочитаний Шевченко», чи богословський роздум «Рецепція Благовістя». Від імені родини Петро Іванишин подякував організаторам акції за гідне вшанування батька.

І на сьогодні Василь Іванишин залишається до кінця непрочитаним автором. Його органічне походження від живої ідейної націоналістичної традиції, традиції, яка була викорінена із національної пам’яті, зробило цю людину до певної міри Сфінксом національної думки. Сам говорив про свій «дар Касандри», тобто приреченість і здібність говорити нації правду, коли всі довкола брешуть і лестять її слабкощам; бачити провалля перед нацією, коли всі довкола переконують її, що вона йде правильним шляхом; виявляти і критикувати лжепророків і демагогів-профанаторів, коли всі довкола називають тих «авторитетами» і «просвітниками» нації. У травні, місяцеві особливого буяння природи, Дрогобич і вся Україна вклонилися пам’яті Василя Іванишина і символічність цього зеленого буяння ще раз наголосила нам, що життя лише тоді має сенс, коли є стремління утвердити ідеали Майбутнього, що істина відкривається для того, хто любить і жертвує собою «за други своя», що свободу завойовують ті, хто вірить у вічну і переможну динаміку вольовитості.

Олег БАГАН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *