По-різному оцінюють історики, аналітики і політологи горезвісний закон про заборону бандерівської ідеології, який нещодавно підписав президент Польщі Дуда. Одні називають його дурістю; інші твердять, що тут зіграв абсурдну роль польський егоїзм і гонор, бо поляки уявили себе абсолютно захищеними через американські військові бази, споруджені на території Польщі і  тепер їм начхати на сусідів. Цим «законом» поляки очевидячки скочуються до авторитаризму і диктату, намагаються виставити себе безгрішними і не забрудненими співпрацею з гітлерівцями. Але ж історичну правду не можливо заборонити чи приховати.

Пропоную увазі читачів мій матеріал (відгук на книгу Віталія Процюка «Книга пам’яті», Львів, 1997 р.), надрукований в газеті «Українське слово» ( № 20, 22.05. 1997 р.) :

БІЛЬ ПАМЯТИ

«Командування Народних Сил Збройних…видало наказ, щоб жителів села Верховина  всіх до одного знищити. Того ж дня 6.6.1945 р. відділи під командуванням капітана Шарого (Szarego) в 12 годині 15 хвилин прибули до села Верховини, щоб здійснити акцію. Акція тривала до 15 години 10 хвилин. Під час акції було розстріляно всіх мешканців українського походження; у молодих було відібрано зброю, яку вони вживали на поляків – що виявилось доцільним (sluszne), бо від них добуто кілька автоматів, амуніцію і гранати. В тому селі були замордовані (zamordowane) 194 особи походження тільки українського». (Переклад з польської мій – М.З.С.)

Це донесення (архівний документ, віднайдений В.Процюком) польського командира загону капітана Шарого про розправи над мирним населенням села Верховини (Холмщина) майже через місяць після закінчення Другої світової війни зацитовано з «Книги пам’яті» Віталія Процюка, видрукуваній до 50-річчя злочинної акції «Вісла». В цьому документі, до речі, наскрізь блюзнірському і по-садистськи цинічному (бо як це молоді українці «озброєні» автоматами і гранатами, як доносить польський офіцер, дали себе замордувати без жодного пострілу?) віддзеркалено всю трагічність беззахисних українців Холмщини, Закерзоння, Надсяння і Лемківщини, котрих з мовчазної згоди країн-переможців у Другій світовій війні, було кинуто на розтерзання новопризначеному промосковському комуністичному режимові тодішньої Польщі.

Віталій Процюк назвав свою книгу «Книгою пам’яті», але її можна було б назвати і книгою болю, бо біль і пристрасть борця за справедливість нуртують на кожній сторінці цієї великої праці, яку звершив… простий вахтер Львівського видавництва «Вільна Україна» у вільний час після нічних чергувань. Тож не дивно, що у вступному слові до книги автор дозволив собі дорікнути урядовим установам, письменницьким та урядовим організаціям, які протягом п’ятдесяти літ замовчували цю жахливу трагедію українців на їхніх етнічних землях. Автор має повне право на такий докір, бо сам був очевидцем, свідком і потерпілим від злочинної акції «Вісла», під час якої тільки з його (В.Процюка ) рідні розстріляно понад п’ятдесят осіб, в тому числі і дітей віком від 5 до 10 років. А соратник і близький друг В.Процюка, бухгалтер Львівського товариства «Холмщина» Євграф Романюк оповів мені, що в його рідному селі Бересть Грубешівського повіту в 1944 році в день нападу поляки знищили понад 300 жителів, з яких вдалось встановити прізвища тільки 171 жертви. Окрім поіменних списків жертв акції «Вісла» в книжці В.Процюка вміщено багато документів і свідчень злочинів поляків проти українців, особливо ж про знищення українських церков. Тож хоча поляки вважають себе найбільш віруючими людьми в світі, знищення ними лише на Холмщині і Підляшші у 1918-1939 роках понад 300 українських християнських церков  дає підстави стверджувати протилежне.

Приміром, у Велику Суботу 1921 року у місті Холмі, до речі, заснованому українським князем Данилом Романовичем Галицьким, де він і похований, якого Папа Римський коронував на короля України-Руси, в місті, де народився перший президент України Михайло Грушевський, висаджено в повітря українську церкву святих Кирила і Мефодія – слов’янських апостолів-просвітителів, які створили слов’янську писемність. І це поляки вчинили через рік після того, як Армія УНР на чолі з Петлюрою допомогла польській Армії на чолі з Пілсуцьким відбити червону армію на чолі з Будьонним, тобто українці допомогли полякам врятувати не лише Варшаву, але й Польщу, як державне утворення, від большевицько-москальської окупації. А чим віддячили поляки? Інтернували Армію УНР, окупували Західну Україну до річки Буг, ввели «пацифікацію» – нищення всього українського, відкрили для українців перший в Європі концтабір Береза Картузька, а вже після Другої світової війни – концтабір «Явожно», де ув’язнювали і катували не гірше від гітлерівців незгідних з депортацією українців і борців за державність українців – вояків УПА, руйнували і викрадали українські церкви на етнічних українських землях. І це не по-християнськи…, бо знищуються церкви і в наші дні. Тому цілком резонно, причому через скромність простого робітника, яким все життя пропрацював автор книги, після окремих історичних документів не подаються традиційні для подібної літератури аналізи чи роздуми, а тільки… «Чому»?

Наприклад: « Чому? Папа Пій 11-й (Ахіллє Ратті) не став в обороні Христових Храмів, розвалених, знищених, сплюндрованих польськими «християнами» на Холмщині, Підляшші, Перемишльщині, Лемківщині. Ми ж усі християни?

Чому?

Польські католики не віддали греко-католикам катедру в Перемишлі? Викравши серед білого дня церкву, цим самим порушили восьму заповідь Божу: Не кради. І Папа Іван ІІ (Войтило) не в змозі злодіїв поставити до ганебного стовпа? Адже ми повинні бути рівними перед Богом і Апостольською столицею.

Чому росіяни і поляки вважають, що вони мають мати більше прав геть на все, ніж українці?

Чому ми не відплачуємо ворогам за заподіяні нам кривди, знущання над нами, не пам’ятаємо тих, хто мільйонами вивозив наш народ у Сибір, розстрілював сотнями тисяч, мільйонами морив голодоморами, називав нас та найкращих синів нашого народу бандитами, а катів наших величав патріотами»?

Безперечно, що «Книга пам’яті» В.Процюка, гнівно тавруючи і викриваючи нечувані злочини, вчинені окупантами на нашій українській землі, допоможе нам, українцям, у відродженні нашої національної пам’яті і національної гідності, а нашим сусідам – усвідомити, що офіційне осудження злочинної акції «Вісла» відкриє шлях до реальної, цивілізованої співпраці наших народів та їх інтеграції у європейські та євроатлантичні структури. Сміливість визнання гріхів минулого є гарантом недопущення їх у майбутньому.

Микола Зеновій СИМЧИЧ,

член ОУН, Івано-Франківськ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *