Голові Українського інституту національної пам’яті

В’ЯТРОВИЧУ Володимиру Михайловичу

Шановний Володимире Михайловичу!

22 січня 2016 року Президент України видав Указ «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років» № 17/2016. У пп. 2 п. 3 цього документа Кабінетові Міністрів України було дано доручення забезпечити підготовку Українським інститутом національної пам’яті разом із Національною академією наук України та представниками громадськості Переліку найважливіших пам’ятних дат і визначних діячів Української революції 1917—1921 років.

Як нам стало відомо, зрештою такий перелік було підготовлено. І дуже добре, що до нього потрапили такі славетні постаті українського національно-визвольного та націоналістичного руху, як Євген Коновалець і Микола Капустянський. Водночас ми були прикро вражені, не виявивши в списку визначних діячів Андрія Мельника.

В історію він увійшов як активний учасник Української революції 1917—1921 років, один із творців військового підрозділу Січових стрільців у Києві, полковник Армії УНР, один із засновників Української військової організації, а насамперед — як Голова Організації українських націоналістів та Проводу ОУН у 1938—1964 рр. Авторитет і заслуги цієї людини загальновизнані в середовищі українських патріотів. Більше того, за часів незалежності України було підготовлено кілька списків під назвою «Сто найвидатніших українців», й А. Мельник значиться в кожному з них.

Тому просимо Вас докласти зусиль, аби виправити кричущу помилку та поповнити Перелік визначних діячів Української революції 1917—1921 років іменем Андрія Мельника.

Принагідно пропонуємо коротку довідку про цю гідну людину:

Андрій Мельник (1890—1964) — військовий, політичний і громадський діяч, організатор і керівник українського національно-визвольного руху. На початку 1918 р. — один із творців і начальник штабу Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, реорганізованого в полк, дивізію і корпус січових стрільців. Відзначився при штурмі київського заводу «Арсенал» і обороні Києва від російських більшовицьких військ. Полковник Армії УНР. Із січня 1919 р. — начальник штабу Армії УНР. Один із творців Української військової організації.

Ще одне питання, яке хотіли би порушити, — потреба рішучішої та послідовнішої боротьби з проявами такого, безперечно, небезпечного явища, як «русскій мір», у Києві та загалом в Україні. Йдеться, зокрема, про назви вулиць, парків, закладів тощо, пов’язаних чи то з іменами осоружних вислужників царату, чи то просто з пам’яттю про Російську імперію.

Так, Київська міська Організація українських націоналістів неодноразово зверталася до Київського міського голови, Голови Київської міської державної адміністрації Віталія Кличка та до депутатів Київської міської ради з пропозицією перейменувати вулицю Багговутівську в Шевченківському районі Києва на вулицю полковника Андрія Мельника.

Як відомо, до 1991 р. зазначена мостова називалася на честь Семена Будьонного — кривавого ленінсько-сталінського воєначальника, ревного учасника поневолення України радянською Росією. Потім їй повернули начебто вікодавню назву — на честь родини Багговутів.

Проте з таким підходом аж ніяк не можна погодитися. Це родина зайд і водночас вірнопідданих служак дому Романових. Багговути брали участь у придушенні повстань кримських татар, поляків і угорців, завоюванні Фінляндії, загарбанні та впокоренні Чечні, всіляко сприяли змосковщенню українців та інших народів.

Особливо мерзенним виявився один з останніх представників цього роду — великодержавний російський шовініст, полтавський губернатор у 1913—1915 рр. Олександр Багговут. Саме він у 1914 р. написав міністрові внутрішніх справ Російської імперії таємну доповідну, в якій закликав «викорінювати чужий дух свободи» в Україні та сповна розкрився в усій своїй ненависті до народу, серед якого жив, та як махровий антисеміт.

Царський чинуша та гнобитель вельми бідкався, що (подаємо в перекладі українською мовою):

— «незважаючи на категоричні вимоги інспекторів вести навчання тільки російською мовою, вчителі ухиляються від цього при кожній нагоді й наводять постійно одну й ту саму відмовку, яка полягає в тому, що мова малоросійська є їхня рідна мова, що тільки на цьому наріччі діти швидко засвоюють предмет викладання і що немає ніякої біди в тому, що паралельно з російською мовою даються пояснення на малоросійській»;

— «сільське духовенство в значній мірі також співчуває українському рухові, і оскільки воно близько стоїть до сільського населення, то ці ідеї через його посередництво легше проникають у простий народ»;

— «серед інтелігенції помічається також достатня кількість прихильників українського руху»;

— «значна частина службовців губернської, повітової та земської управ… є також благодатним ґрунтом для розвитку і пропаганди українських ідей і сповідує мазепинський рух. Український клуб у Полтаві складається з людей, які виключно належать до того ж руху»;

— «львівський професор Грушевський постійно перебуває то в Києві, то у Львові й безперешкодно керує небезпечною та згубною роботою мазепинського табору».

Далі О. Багговут настійливо радив: «Оскільки впровадження цих прагнень в уми й серця інтелігенції та простого народу загрожує створенням у майбутньому між російським і малоросійським народами такої перешкоди, знищити яку буде дуже важко, і позаяк рух цей стає останнім часом безперечно небезпечним для Росії, то я вважаю за необхідне боротися з українським рухом такими заходами:

Залучати на посади вчителів земських початкових шкіл по можливості тільки одних великоросів <…>, призначати на посади інспекторів народних училищ людей діяльних, енергійних, твердих і виключно великоросів <…>, усякого вчителя, який виявляє схильність до українського руху, негайно усувати <…>.

Поставити правильно навчання історії Росії в школі й суворо зобов’язати вчителів упроваджувати в молодь поняття про єдину неподільну Росію, пояснюючи значення слова “Україна” як “окраїна” держави в минулі часи <…>.

Вибирати благочинних з особливим розбором, призначаючи людей твердих і енергійних. Необхідно на чолі єпархії ставити преосвященних архієреїв виключно великоросів <…>, чинити найбільший тиск на тих із них, які заражені українофільськими прагненнями <…>.

Звернути особливу увагу на семінарії, на навчально-виховну частину в цих навчальних закладах. Ставити на чолі їх ректорів виключно великоросів <…>. Навчальний персонал повинен бути тільки з великоросів <…>.

Необхідно субсидувати деякі газети… з метою боротьби проти українців. У газетах доводити тотожність великоросів з українцями й пояснити, що малоросійська мова утворилася шляхом полонізації в колишні часи російської мови. Роз’яснити, що “Україна” означає окраїну Польщі та Росії та що ніколи ніякого українського народу не було <…>. Саму назву “Україна — український” заборонити, а вживати лише “Малоросія — малорос” <…>.

Можливе часте вміщення в субсидованих газетах статей про необхідність загальнодержавної мови, якою тільки і є великоросійське наріччя, про багатство російської мови, обширність і багатство її літератури і т. д., про роль сучасної малоросійської мови як простонародної та такої, що не має літератури й майбуття <…>.

Внаслідок виявленого останнім часом прагнення українців вийти з економічного підпорядкування Москви й заснувати свій торговий і біржовий центр у Києві бажано було б, щоб Міністерство фінансів вело національну фінансову політику з метою закріплення за Москвою її становища економічного центру та знищення спроб економічного сепаратизму українців».

А насамкінець підніжок і холуй видавив із себе таке побажання: «Внаслідок участі євреїв у всякому взагалі революційному русі, у тім числі і в українофільському, я вважаю за необхідне всіх євреїв, які не мають права проживання в сільських місцевостях, виселяти, не створювати жодним чином нових містечок, що включаються в смугу осілості, і всіма заходами сприяти земствам та іншим організаціям у боротьбі з економічною поневоленням краю єврейством».

Здавалося б, висновок однозначний: вулиці Багговутівської в Києві бути не повинно! Проте на її захист раптом стала Комісія Київради з питань найменувань. Мовляв, це історична назва.

Дай їм волю, то вони й бульвару Тараса Шевченка повернули б «історичну» назву — Бібіковський.

Така сама доля спіткала намагання КМ ОУН перейменувати парк «Кинь-Грусть» у Подільському районі столиці на Парк ім. Стефана Кульженка — відомого київського книговидавця, котрий той парк і започаткував.

Існує побрехенька, яку плекають російські шовіністи, що назва «Кинь-Грусть» нібито пов’язана із закликом Катерини ІІ до одного зі своїх численних бахурів. Мовляв, припини журитися.

Звичайно ж це також не та назва, якою слід пишатися, яку варто шанобливо берегти.

Отже, на порядку денному гостро стоїть питання викоренення не лише назв, пов’язаних із кривавим комуністичним минулим, а й різноманітних найменувань, завдяки яким під виглядом «історичних» явні та приховані недруги української національної державності намагаються увічнити пам’ять про колоніальне, імперське минуле як Києва, так і всієї України.

Закликаємо Вас спільно діяти в цьому напрямі!

Слава Україні!

 Віктор РАДІОНОВ

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *