15 липня виповнилося 120 років від дня народження відомого українського політичного діяча і публіциста, провідного члена ОУН Володимира Мартинця.

В. Мартинець був членом першого складу Проводу Українських Націоналістів, одним з організаторів підготовки першого Великого Збору ОУН, головним редактором «Сурми», «Розбудови нації», «Українського слова» і «Нового шляху», залишив нам ще кілька чудових книг, які є цінним джерелом до історії українського визвольного руху.

Володимир Євгенович Мартинець народився у Львові 15 липня 1899 року в патріотичній українській родині. Він був єдиною дитиною в сім’ї успішного комерсанта. У Львові Володимир закінчив народну школу і вступив до гімназії. Восени 1915 року він втік з дому, щоб добровольцем вступити до Легіону Українських Січових Стрільців. Проте через надто молодий вік та заходи батька його не записали до Легіону й довелося повертатися додому. Але Володимир не кинув цих спроб й ще двічі тікав з дому, доки його таки не прийняли до лав УСС. В січні 1918 року він склав гімназійну матуру вже будучи вояком. В березні 1918 р. після Брестського миру частина Легіону переїхала на схід і разом з ними Мартинець, де в Києві він вступив до Корпусу Січових Стрільців під командуванням  полк. Є. Коновальця. Після гетьманського перевороту корпус було роззброєно, а Володимир Мартинець після Великодня 1918 року опинився в Лук’янівській тюрмі, з якої вийшов лише восени. Цікаво, що напередодні перевороту ще 29 квітня 1918 року Володимир Мартинець був комендантом варти тієї самої Лук’янівської тюрми.

Після виходу з тюрми його призначили до роботи в якості секретаря повітового комісара в м. Камінь-Каширському на Волині, а згодом секретарем Губерніяльного Комісара для Холмщини, Полісся і Підляшшя Олександра Скоропис-Йолтуховського. Звідти він вступив як старшина до новосформованого Холмсько-Городельського Коша ім. Симона Петлюри, брав участь в українсько-польській війні і навесні 1919 року потрапив у полон до поляків. Перебував у польських таборах Каліша, Щипіорно, Стшалкова, Слупців і Ланцуту. З останнього восени 1919 р. втік на волю. Прибувши до Львова, В. Мартинець закінчив в 1920 р. однорічну торгівельну школу. Паралельно він брав участь у студентському русі, став секретарем Академічної Громади, а в 1921 р. його обрали господарським референтом Крайової Студентської Ради. В цей час українська молодь вела боротьбу за Український університет у Львові. Володимир долучається до цієї роботи, стає фінансовим референтом Кураторії тайних високих шкіл. Окрім того, він ще й сам вчився на правничому факультеті Таємного українського університету (Мартинець його називав «Університет у катакомбах»)  і працював в центральному кооперативному банку, щоб заробити собі на життя.

Цікавила його також політична діяльність. На початку 1920-х років Володимир Мартинець очолював секцію молоді Української трудової партії, був членом Народного комітету цієї партії та Міжпартійної Ради. В ці ж роки він активно співробітничає з часописом «Студентський вісник», а також редагує підпільний орган Української Студентської Ради «Наш шлях». В 1922 – 23 роках Мартинець брав участь у з’їздах Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС) у Празі і Данціґу, де його обирали заступником президента та господарським референтом.

У вересні 1923 року закінчивши навчання у Львові Володимир Мартинець переїжджає до Праги. Протягом 1923 – 1927 років навчався у празькій Високій торговельній школі. В Празі він стає учасником Групи української національної молоді (академічної, ГУНМ) і деякий час працює в редколегії «Студентського вісника». У 1927 році Мартинець став редактором «Національної думки» – органу ГУНМ, і того ж року виходить у світ його перша книга «Замітки для майбутньої Конференції українських націоналістів», яка була присвячена питанням програми й тактики Організації Українських Націоналістів.

Через 20 років в своїй книжці «Українське підпілля. Від УВО до ОУН» В. Мартинець згадував, як в травні 1927 р. бойовий референт Крайової Команди УВО Петро Сайкевич передав йому пропозицію полковника Євгена Коновальця приїхати до нього на зустріч у Берлін. У Берліні Мартинець декілька разів зустрічався з Коновальцем і виклав йому свій погляд на дальший розвиток націоналістичного руху. Євген Коновалець, який знав Володимира Мартинця ще з київських подій 1918 року, погодився з його позицією. В тій же книзі Мартинець згадував, що Коновалець «… тоді зробив мені дві пропозиції: 1) зараз поїхати до Відня і там «прозондувати ґрунт» між тамтешньою українською колонією та спопуляризувати думку про створення єдиної націоналістичної організації; 2) переїхати на постійне до Берліну й перебрати редакцію «Сурми», а в дальшому зайнятися підготовкою конференції, чи, як щораз частіше підносилися голоси, конґресу націоналістів, і видавання нового журналу, що був би не органом тої чи іншої групи націоналістів, а висловом і репрезентантом всього націоналістичного руху; цей журнал був би обсягом значно більший і зовнішньо ліпше оформлений, ніж «Національна думка», а фінансувала б його УВО».

Мартинець стає одним з найближчих співробітників полковника, референтом пропаганди і членом Начальної Команди УВО, головним редактором підпільного органу УВО «Сурма» та часопису «Розбудова нації». На першій конференції українських націоналістів в листопаді 1927 року Володимира Мартинця обрали до складу Проводу Українських Націоналістів.

Мартинець майже чи не щодня в цей період зустрічався з Коновальцем і залишив про нього дуже цікаві спогади. Ось як він характеризував полковника як провідника: «Полковник взагалі не любив оточувати себе людьми, за яких треба було думати й яким треба було наказувати, а навпаки, шукав людей з ініціятивою, що вміли стояти на власних ногах і мати власну думку… Полк. Коновалець був провідником найвищого типу, а не капралом, що забиває волю в свойому оточенні за принципом «мовчати й слухати!» і що в додаток боїться притягати сильні індивідуальності зі страху «конкуренції» і тому оточує себе мірнотами, щоб на їх тлі самому блистіти».

На початку грудня 1927 р. за дорученням ПУН Володимир Мартинець виїхав до Львова для зустрічі з Крайовим Командантом УВО полковником Романом Сушко та Дмитром Донцовим. До останнього він мав «особливу місію» – з’ясувати його ставлення до Проводу Українських Націоналістів і притягнути до співпраці. Зустріч з Донцовим закінчилася його відмовою. Мартинець згадував: «Донцов прийняв мене холодно-чемно… Ми про рух, організацію, співпрацю. А Донцов бачив тільки зайвий журнал і – конкурента в здобуванні авторів».

Наступного ранку після зустрічі з Донцовим 16 грудня 1927 р. Володимира Мартинця заарештували й він опинився в судовій тюрмі на вул. Стефана Баторія, звідки вийшов лише 30 березня 1928 року. Там він якийсь час знаходився в одній камері з учасниками процесу в справі вбивства польського шкільного куратора Собінського – серед співкамерників були Іван Вербицький та Василь Атаманчук, яких безпідставно звинувачували у виконанні атентату, та колишній Крайовий Командант УВО сотник Юліан Головінський.

Впродовж семи років Володимир Мартинець був головним редактором органу ПУН «Розбудови нації» й одночасно редактором «Сурми». В цих двох місячниках він опублікував багато своїх статей і крім цього писав ще й окремі праці присвячені  важливим політичним, економічним та соціальним питанням. Так, його робота «Реальна чи визвольна політика» присвячувалася стратегії й тактиці визвольного руху. На той час всі українські політичні партії виступали єдиним фронтом проти націоналістичного руху і ОУН зокрема, засуджуючи визвольну боротьбу українських націоналістів та заявляючи, що в тих умовах свою тактику треба виробляти відповідно до обставин, що склалися. У відповідь  Мартинець критикував цю політику пристосуванства, переконливо доводячи, що єдиним шляхом, яким повинен йти український народ під різними окупантами є шлях визвольної боротьби, а пристосуванство лише посилює окупанта.

Влітку 1930 року уряд Польщі розпочав ганебну акцію «пацифікації» проти українського населення Галичини й Волині. Володимир Мартинець пише велику працю «На вічну ганьбу Польщі», яка вийшла на початку 1931 року й друкувалася тисячними тиражами.

На початку 1930-х років Мартинець мешкав у Празі. Тут він в 1931 році одружився з Іриною Туркевич. Восени  1934 року після вбивства міністра Пєрацького в Чехословаччині на вимогу Польщі почалися арешти серед українських націоналістів. Коли поліція прийшла до помешкання родини й дружина пішла відчиняти двері, Володимиру вдалося вистрибнути у вікно й втекти. Йому пощастило дістатися до Відня, а згодом він вже переїхав до Парижу, де редагував «Українське слово» аж до закриття редакції в 1940 році після окупації Франції німцями. У Франції у подружжя в 1935 році народився син Лев. За час перебування на чолі редакції «Українського слова» в Парижі Володимир Мартинець зумів зробити з цієї газети одну з найкращих українських газет в Європі, згуртувавши довкола себе найкращих співробітників. Коли розпочалися революційні процеси в Карпатській Україні він намагався їм всіляко допомагати засобами преси, надсилав листи керівникам Карпатської України зі словами підтримки й можливими порадами.

З початком німецько-радянської війни війська Червоної армії залишили Львів і у Володимира Мартинця з’явилася можливість повернутися до рідного міста. В липні 1941 року він приїздить до Львова. Андрій Мельник призначає його крайовим провідником на західно-українських землях (Мартинець очолював крайовий провід до літа 1942 р.).  Паралельно він виконує великий обсяг громадської роботи – створює у Львові Літературно-мистецький клуб, очолює Спілку українських журналістів. В січні 1944 р. його заарештовує гестапо і разом з іншими членами ОУН він опинається у львівській тюрмі на Лонцького. В передмові до своєї книги спогадів «Brӓtz» він згадував: «Під закидом проти-німецької діяльності заарештувало мене ґештапо разом з іншими моїми однодумцями. Наперед сиділи ми в строгій ізоляції в одиночних камерах у підвалах тюрми на Лонцького у Львові. Потім, правда, дали нас до спільних камер із іншими в’язнями, але далі від себе сепарували. А з наближенням фронту німці вивезли нас зо Львова до тюрми в таборі Бретц, у Прусії».

В книзі спогадів, присвяченій перебуванню в концтаборі Бретц, Володимир Мартинець описує жахливі подробиці побуту в’язнів німецьких концтаборів. Ось як він згадував марш в’язнів від залізничної станції до табору в парі з колишнім керівником Буковинського куреня Петром Войновським  наприкінці березня 1944 р.: «Ми йшли скуті. В першій парі я з Войновським. Моя ліва рука скута з його правою. Войновський високий, а я низький і тому мусів я тримати руку трохи піднесеною: інакше залізо врізувалося в тіло. І також треба було йти нерівним кроком: я ліва нога, він права; інакше наші руки розходилися й знову кайданки давали про себе знати. За нашою двійкою – три інші: Михайло Бажанський, Осип Бойдуник, Кость Мельник, Микола Бігун, Всеволод Левицький і Юліян Вассиян. Вся наша вісімка – стара знайома братія. Розкидала нас доля світами, злучувала й знову розлучала. А останньо злучила нас у тюрмі Лонцького…». В таборі Бретц Володимир Мартинець перебував аж до 21 жовтня 1944 р.

Після закінчення Другої Світової війни Мартинець разом з дружиною і сином, як і сотні тисяч українців, опинився знову в таборах, тепер вже в таборах для переміщених осіб. Рудольштадт, Кобург, Дахау, Карлсфельд – невипадково підзаголовок книги «Шляхом таборів D.P.» називався «Спогади із скитальщини». Але й тут він завжди в центрі громадської роботи. Саме він організовує окремий табір для українських скитальців у Карлсфельді і стає його комендантом. Цей табір існував до кінця 1946 р. У вересні 1945 року силами українських мешканців табору культурно-освітній відділ організував мистецьку виставу, концерт і святковий обід для офіцерів союзних армій. Володимир Мартинець згадував, що приїхало понад 80 вищих військових старшин та вищих урядників УНРА. «Чужинці були заскочені, захоплені, очаровані… Це не були конвенціональні комплименти. Це було справжнє захоплення. І ці старшини та вищі урядовці – американці, англійці, французи, голландці – далекі від ораторства, висловлювали його в численних промовах…».

В 1949 році Володимир Мартинець переїхав до Канади і у Вінніпезі очолив редакцію українського часопису «Новий шлях». На цій посаді він перебував протягом 12 років. Не полишав він і громадської роботи, був членом Українського національного об’єднання (УНО) Канади, Української стрілецької громади та низки інших організацій. Саме в Канаді він пише й опубліковує свої книги спогадів. Також він продовжив свої студії в галузі ідеології українського націоналізму. У 1954 році побачила світ його відома праця «Ідеологія організованого і т.зв. волевого націоналізму» – аналітичне порівняння двох течій в ідеологій українського націоналізму.

Помер Володимир Мартинець 10-го грудня 1960 року, похований у Вінніпезі.

Українці завжди пам’ятатимуть його як вірного сина українського народу.

Юрій Черченко,

кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.