Мене цікавлять не так положення інтегрального націоналізму Дмитра Донцова (29 серпня 1883 — 30 березня 1973), як його актуальна в період міжвоєнного двадцятиліття методологічна настанова формування нового, невгнутого українця, здатного на відсіч будь-якому агресору, зокрема зв’язки з молодими письменниками «Празької школи» (умовна назва), перейнятими питанням, яким має бути українець новітньої доби і яку роль при цьому повинне виконувати письменство. Вони репрезентували новий тип особистості, вольової, цілеспрямованої, інтелектуально розвиненої, що дало підстави О. Ольжичу заявити: «Україна тепер становить у Європі окрему психологічну область». Тому підлягали фронтальній переоцінці об’єктивні і –– головне –– суб’єктивні чинники, які перешкоджали Україні самоствердитися в статусі суб’єкта історичного поступу. Особливої ваги надавалося визначальній основі ментальності –– кардіоцентризму з його прикметними рисами емоціоналізму, ліризму, тонкої чутливості, безмежної інтравертивності, що не відкидалися, а підлягали істотному дисциплінуванню. Переведення традиційної «філософії серця» у нову якість –– «філософію чину» відповідало характерові пасіонарія, здатного, глибоко засвоївши гіркотні уроки національної минувшини, не чекаючи ні на сприятливий час, ні на сумнівну сторонню допомогу, відповісти, на суворий виклик дійсності. «Вся історія України, –– слушно зазначав О. Ольжич, –– боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську натуру, щоб звернути її назовні, і руйнівної, що розпорошує її у власному пожиранні та несе розбиття і розпад».
Письменники «Празької школи» гуртувалися при редагованому Д. Донцовим журналі «Літературно-науковий вісник» (1922–1932), «Вісник» (1933–1939), ґрунтуваному на положеннях його праці «Підстави нашої політики» (1921), що належала до небагатьох «на межі нової епохи» (Є. Маланюк). У ній акцентовано такі ідеї, як потреба нагального культурного відмежування від російщини, демонтаж хронічно хворобливого суспільного явища –– національної меншовартості, зречення етнографізму й епігонського народництва, розуміння «причин і аналіз наслідків» малоросійства, усунення світоглядного скептицизму й раціоналізму, відродження аристократично-романтичного духу героїчної минувшини, утвердження української ідентичності. Зазнали перегляду поняття «народ» і «нація», особливо «традиція», яка, за словами М. Сосновського, постала двома «несумісними» силами: одна –– Шевченківська, «животворча, терпка, й гаряча», тому перспективна, інша –– Драгомановська, «млява, літепла, отруйна для всякої живої думки і живого почуття, і відважного чину» («Донцов Дмитро: Політичний потрет», 1974), ослаблена хворобливим «роздвоєнством душі», тому позбавлена права на існування. «Пражани», перебуваючи під впливом аргументів Д. Донцова, трактували націю, модифікуючи традицію «хатян», як естетичну й філософську категорії, водночас сприймали її як базову категорію буття, поза якою воно втрачало будь-який сенс. Для них, на думку Ю. Шереха, поняття «народ» втратило ґердерівсько-романтичне значення «загадкового сфінкса», народницьких культових характеристик, «вони воліли говорити не про народ –– слово майже викреслене з їхнього лексикону, –– а про націю» («Сучасність. –– 1993. –– Ч. 6). Д. Донцов у віденському виданні «Підстави нашої політики» (1921) сформулював «категоричний імператив для нації, що хоче мати будучину і бажає стати самостійним міжнародним чинником». Він, на відміну від попередників –– О. Кониського, І. Франка, М. Грушевського, навіть М. Міхновського, запропонував цілісне обґрунтування національного буття («Bellua sine capite», «Драгоманов і ми», «До старих богів», «Проблема поколінь», «Патріотизм і націоналізм», «Росія чи Європа», «До старого спору», «Сансара», «Дві революції», «Шатость малоросійская» тощо). У трактаті «Націоналізм» (1926) Д. Донцова аргументована державницька концепція «політичної нації». Світова історія поставала в річищі «вічного гону народів до експансії і підбою». Тут панував лише один закон –– «закон боротьби», «закон вічного суперництва націй», обстоювався культ сили і чину, ірраціоналізм і харизма лідера. Обстоюючи принципи окциденталізму з «фаустівським світоглядом і духом», минувшини, засвідченої національною героїкою князівської Русі й козаччини, волюнтаризму (залюбленість в Зусилля й Напруження), романтизму (оптимістичний настрій, чуття величі й трагіки життя), Д. Донцов довів «категоричне протиставлення» випробуваної віками ідеї Традиції сумнівним ідеям Прогресу. Традицію він розумів вибірково, в історіософському сенсі, тому вона поставала неповною, апелював лише до її героїчних, націоцентричних й державотвірних дискурсів, відкидаючи хворобливі явища, на кшталт «малоросійства», «санча-пансівської» закомплексованості чи «провансальства». Певно, під останнім словом він розумів «провінційність», адже історичний Прованс тут ні при чому. Будучи репрезентантом високої культури і літератури пізнього середньовіччя, він став жертвою інтриг католицької конфесії, був знищений внаслідок альбігойських воєн.
Концепція інтегрального націоналізму, виконуючи психотерапевтичну функцію, набула націогенеративного, етноконсолідаційного сенсу, який мусило, на переконання Д. Донцова, втілювати українське письменство («Криза української літератури», «Поет твердої душі», «Пам’яті великого вигнанця», «В мартівську річницю»), яке знаходило сили на спротив руйнівним тенденціям довкілля. Структурувати політичну націю, на переконання Д. Донцова, в міркуваннях якого помітна соціологічна ремінісценція на праці німецького правника, апологета пангерманізму М. Вебера (1864–1820), спроможна тільки «правляча каста», «щось подібне до Ордену, зокрема положенням у суспільстві й духом верства “луччих людей”, зокрема письменників. Його концепція переросла «із явища суспільно-політичного у явище суспільно-духовне, культурне», позначилася на літературі. Ідеолог інтегрального націоналізму як світоглядно-духовної субстанції, антитетичної ліберально-раціоналістичній й соціалістичній (О. Баган), опинився в епіцентрі літературного руху. Європоцентрична, культурологічна, історіософська концепція Д. Донцова набула сенсу «вісниківського» канону, що мав значний вплив не лише еміграційне письменство, а й західноукраїнське.
Д. Донцов, вбачаючи першорядне «шляхетне» завдання «Літературно-наукового вісника» в тому, щоб «давати дорогу новим, свіжим силам», залучав до співробітництва О. Бабія, Наталену Королеву, А. Крижанівського, В. Бірчака, М. Матієва-Мельника, Галю Мазуренко, У. Самчука та ін., але переваги надавав творам «трагічних оптимістів», звузивши коло авторів журналу до невеликої їх кількості: «Маланюк, Клен, Теліга, Мосендз, Ольжич –– і ще один чи два –– ось ті трагічні оптимісти, які уздріли красу в героїці, в тім, в чім в нас її не бачили від часів авторів “Заповіту” і “Одержимої”. В кожну тему –– внесли твердість, упертість, завзяття і повний брак пози: “горда земля”, горді душі». Спочатку Д. Донцов зараховував до них Ю. Липу й Наталю Геркен-Русову, згадував О. Стефановича, С. Кушніренка, С. Левченка, але зупинився на чотирьох постатях (Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Олена Теліга), яких Юрій Клен, щойно реемігрувавши з репресованої України до Німеччини, назвав «вісниківською квадригою» та й сам приєднався до неї. На цих поетах, за його словами, «лежить немов священний обов’язок лицаря Ґрааля, що його виконувати він має перед культурою, яку одідичив і яка довірена його дбайливій охороні». Квадрига в давніх римлян пов’язувалася з четвіркою запряжених водноряд коней, викликала асоціації із сакральними інтертекстами середньовіччя, з круглим столом легендарного бриттського короля Артура. Назву могло «навіяти» й однойменне угруповання польських поетів (С. Кисільчик, С. Р. Добровольський, С. Флюковський, В. Слободник та ін.), які, відійшовши від платформи «скамандритів» та Авангарди краківської, обстоювали гасла «громадського мистецтва і демократії», «поезії праці». «Вісниківська квадрига», ставши історико-літературною реальністю, мала інші інтереси, охоплені чуттям «трагічного оптимізму», властивим міжвоєнному двадцятиліттю, переповненому мілітарною атмосферою. Не випадково їх зацікавила постать іспанського філософа-екзистенціаліста й письменника, репрезентанта «покоління 1898», апологета «трагічного чуття життя», «героїчного безумства» М. де Унамуно (за словами Олени Теліги: «…які ж актуальні є ще слова Унамуно у нас! Як потребує цього неминучого полум’я душа нашого покоління»). Їм імпонувала обґрунтована ним вітальна основа людського існування, зумовлена трагічним світовідчуванням, пошуками трансцендентного в іманентному, потребою ненастанного самоздійснення людської реальності в часі, що відбувається завдяки зусиллям волі, віри й фантазії, в історіософській концепції, в «інтраісторичному» перемиканні минувшини та сьогодення.
Д. Донцов сподівався, що творчий потенціал «вісниківської квадриги» «не лише сприятиме піднесенню художньої та естетичної культури, а й кардинально підвищить її роль в екстремальний для суспільства час, оживить літературно-мистецьке життя України». Він присвятив статті «Трагічні оптимісти», «Шевченко і “Квадрига Вісника” львівського», «Literatura stepy», «На Старокиївський шлях!» аналізу їхньої творчості, сформулював «опорні концепти “вісниківського” дискурсу: філософію трагічних оптимістів як філософію сильних особистостей; історіософські основи героїчного мистецтва; екзистенційність художньої свідомості митця; урбаністичний мотив» (“Євген Маланюк: література, історіографія, культурологія”. –1997). У чотирьох статтях викладена методологічна програма на матеріалі ґрунтовної історико-літературознавчої інтерпретації трьох епохальних «зрізів» розвитку літератури: духу давнини, епохи українського давнього середньовіччя та бароко; шевченківської доби; періоду міжвоєнного двадцятиліття. Вони доповнені античними й окцидентальними концептами: «[…] там має література те, що бракує нашій: високу тонацію і ріжнородність емоцій, інтелектуальну напруженість і багатство, активістичний світогляд і майстерну форму» («Post Scriptum /до “Естетики декадансу”/»). Оксиморонна назва «трагічні оптимісти», вдало знайдена Д. Донцовим, засвідчувала поетів «особливої філософії життя», що складали «авангард, сильний і відважний, нового мистецтва». Поняття, відповідаючи «філософії чину», стало ключовим у творчості «вісниківців», «своєрідним кодом, символом, що вказував на призначення української літератури» (Вікторія Колкутіна). Д. Донцов керувався інтуїтивно-ірраціональними настановами «націєгенеруючого вектора» світоглядної системи (Вікторія Колкутіна), властивої «трагічним оптимістам», котрі мали «вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття і болота, дати їй яскравий, виразний зміст». Досягти такої мети неможливо без трагічного світовідчуття. Категорія трагічного в інтерпретації Д. Донцова парадоксально поєднувала категорії потворного й величного, піднесеного –– «це приймати світ в його потворності. Це –– не уникати конфліктів. Це –– шукати їх, це нездержний оптимізм сильних, […] це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них –– людину і світ”. «Трагічні оптимісти» були «вісниківським» явищем, а не літературним «напрямом», як припускає Людмила Чернявська, бо не охоплює всієї української літератури міжвоєнного двадцятиліття. Вікторія Колкутіна наполягає також на потребі розрізняти «вісниківство» і «квадригу», як це робив Д. Донцов, який мислив перше поняття ширше, вбачаючи в ньому «естетико-художній факт, модерну художню світоглядно-стильову модель, а “вісниківська квадрига” –– свого роду літературний еталон, який яскраво свідчить про оригінальний прорив української літератури до нових художніх форм і смислів». «Вісниківська квадрига» виявляє внутрішню диференціацію «Празької школи». Ю. Шерех («Скарби, якими володіємо»), зважаючи на її конкретно історичні реалії цієї «школи», окреслив два її осередки: один з них охоплював, власне, «пражан», схильних до екзистенціювання «на абстрактному волюнтаризмі», другий стосувався «варшав’ян», які були «людяніші, відкритіші почуттям і людським контактам» («Сучасність». –– 1993. –– Ч. 6). Така відмінність не мала протиставних спрямувань, адже «пражаними» і «варшав’янами» могли бути одні і ті ж письменники.
Переборюючи макіавеллістські (О. Зінкевич) та патрональні домагання, непримиренність до інакомислення ідеологічного наставника, його послідовники «рушили далі» (Ю. Блохин), розвивали заповідану ним «волю нації до життя, до влади, до експансії», «дух зачіпності», «охоту до ризику», прагнення «стати переможцем у житті» («Сучасність». –– 1992. –– Ч. 6), що формувало «нові характери, які знають, чого хочуть», як висловився Д. Донцов у статті «Bella sine capite» («Літературно-науковий вісник». –– 1923. –– Рік ХХІХ. –– Т. LХХІХ).
Д. Донцов прагнув радикально тут-і-зараз змінити українське письменство, нехтуючи тим, що «література відображає менталітет етносу, і не література винувата, що він такий, а не інакший» (“Вісниківство: літературна традиція та ідеї”. — 2009. Те, що він вимагав від письменників войовничої соціальної й національної заангажованості, не беручи до уваги іманентні характеристики літератури, не було дивиною в період міжвоєнного двадцятиліття. Художня творчість, трактована як ідеологічний конструкт, поставала сегментом політичної системи, що властиво соціологічним теоріям Г. Лукача, А. Грамші, А. Луначарського та ін., на підставі яких розбудували «соцреалізм». На схожих підвалинах постала література фашистської Італії, нацистської Великої Німеччини і т. п. То був відхід від шляхетного естетизму раннього модерніму. Лише окремі таланти на кшталт італійських герметистів мали мужність у 20–30-і роки відстояти принципи «мистецтва для мистецтва». Д. Донцов наполягав на позахудожній функції мистецтва, вважаючи, що лише національна й соціально заангажована література спроможна «своїм вогненним словом […] дати відповідь на тривожні питання нашої страшної доби: Що, Хто і Як має оновити нашу “оскверненну землю”». Письменство мусило кликати до дії, формувати людину з новим світоглядом, в якому б переважав волюнтаристський активізм, базований на концепції «волі до життя» А. Шопенгуера й «волі до влади» Ф. Ніцше, при поєднанні яких долається песимізм й детермінізм задля «активістичного та оптимістичного» пориву (М. Сосновський). Безальтернативність ідеологічної позиції Д. Донцова не завжди влаштовувала еміграційну творчу молодь, видавалася, за визначенням Ю. Липи, «доктриною безцільного динамізму з практикуванням проціджування національної класики й сучасної літератури”.
Вразлим було прагнення Д. Донцова уніфікувати літературний процес. На такій підставі спалахнув конфлікт між ним та «варшав’янами», які прагнули не тільки внезалежнитися від авторитарного «батьківського комплексу», а й шукали альтернативних шляхів на теренах письменства. Ю. Липа, Є. Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Л. Чикаленко, П. Зайцев, П. Холодний-син, Б. Ольхівський та ін. ініціювали 17 березня 1929 р. у Варшаві літературно-мистецьку групу «Танк». Найпослідовнішим опонентом Д. Донцова став Ю. Липа. У синтетичній брошурі «Бій за українську літературу» (1935), що складалася з вісімнадцяти критичних есе, Ю. Липа визнавав потребу конфлікту інтерпретацій, але без непримиренності, вважаючи, що «ненависть не знає» достеменної культури, яка має «піддатися» «дисципліні духової раси». Засвоюючи невичерпний досвід європеїзму, воно покликане щоразу «ставати собою, утривалюватися, щоб бути тривалим на цілі віки». Есеїст вважав місію письменника «провідницькою», виходив з переконання, що художній твір «організовує і провадить почуття читача». Поділяючи ідею Д. Донцова про визначальну роль у суспільстві неординарної особистості, власне письменника, Ю. Липа був переконаний, що «завдяки вищим одиницям зростають нації». Це, здається, один з небагатьох епізодів, де есеїст погоджувався з ідеологом інтегрального націоналізму, з яким він полемізував в історіософському есе «Українська раса» (1937), поглибленому в праці «Призначення України» (1938), що переросла в трилогію (з «Чорноморською доктриною» й «Розподілом Росії»), в есе «Селянський король», в якому спростовано зверхнє ставлення Д. Донцова до селянства і Т. Шевченка. Полемізував з ідеологом і Є. Маланюк (період “Веселки”), протестуючи проти взалежнення письменника від позалітературних, часто утилітарних інтересів, приписування йому функцій пророка, вчителя життя. Як з’ясував поет, пасеїстична українська спільнота й далі не хотіла знати «багатства європейської культури», мала «часто і зовсім протилежне уявлення про могутні та необроблені руди власної культури»; «належачи до, може, найбільш артистичного та аристократичного народу, –– й досі дивиться на мистецтво з своєї “демократичної” височини як на буржуазний забобон і дитячу забавку (а тому пише вірші, як танцює гопака, а танцює гопака, як пише вірші)». Погляди Є. Маланюка на художню дійсність відповідали кантівській теорії «незацікавленого інтересу» й духотворчості «філософії життя». На думку поета, «мистецтво –– вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всякі закони над мистецтвом безсилі, всі спори про мистецтво –– безплодні. Воно існує там, де наявний «рух-ритм-музика», як у ліриці П. Тичини. Викликають неабиякий інтерес плідні міркування Є. Маланюка про відмінність статусу генія як величини ірраціональної й універсальної, що править за внутрішній зміст літератури, від таланту як величини раціональної й однозначної. Слушність таких градацій підкріплена спостереженнями фахівців. Так, О. Вейнінгер («Стать і характер») пояснював природу таланту спадковим, родовим (типовим) походженням, геній же, не будучи жодним ступенем таланту, –– індивідуальне явище універсального сенсу. Поет мав рацію, констатуючи пережитий ним, характерний для художньої діяльності стан, коли мислення митця «провадиться на його власній, єдиному йому зрозумілій мові», тому він на ідеальному рівні самореалізації «не зрозумілий, як Піфія», і т. п. Це «Теург і деміург», який «постає посередником між провіденційними силами і людьми […], Божим обранцем, проповідником вищих істин», відкриваючи у пориві творчого осяяння «те, що не доступне іншим. Тому «ідеологічна мета» навряд чи правила «Празькій школі» тільки за конечну мету, як припускають О. Баган, З. Гузар, Б. Червак («Лицарі духу», 1996), не вкладалася лише в доктрину «державницької літератури», попри те що їхня лірика була підпорядкована «творенню національної парадигми» (Олена Кривчикова). Міркування Є. Маланюка –– типового представника «Празької школи», який наполегливо утверджував мотив «державної бронзи» і водночас прагнув необмеженої свободи творчості, лише на перший погляд видається парадоксальними. Обстоюючи рівновартісний будь-якій сфері суспільної дійсності статус мистецтва на терені автономного, не ізольованого від довкілля художнього життя, виборюючи право письменника бути іманентним у достеменному значенні цього слова, а не слугою доктрини, Є. Маланюк ні на мить не забував справжнього стану української літератури: «Геній поневоленої нації є завжди скаліченим Прометеєм». Він не лише констатував трагічну ситуацію, а й накреслював вихід з неї: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Невипадково після вбивства С. Петлюри у нього з’являються афористичні рядки: «Як в нації вождів нема, / Тоді вожді її поети». Водночас література повсякчас мусила відстоювати свою іманентну сутність, аби не втратити себе як явище мистецтва. Таким був шлях конструктивного подолання непримиренних опозицій, що визнав навіть Д. Донцов («Орден –– не партія»), констатуючи, що творчість молодої еміграції містить «світогляд замість партійних параграфів» («Українські проблеми». – 1995. – Ч. 3).

Юрій КОВАЛІВ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *