Українська Війскова Організація: історія та виклики сучасності
Цьогоріч виповнюється сто років, як на українських виднокругах постала перша націоналістична структура крицевих борців за відновлення нашої державності – Українська Військова Організація (УВО). У час всюдивсюдних «плачів на побоєвищах», зумовлених невдачею кількарічної боротьби за незалежність наприкінці другої декади XX століття і усвідомленням, що Україна вкотре стала «битою картою» маніпуляційного політичного пас’янсу «сильних світу цього» – кермо подальшої революційної борні перебирають гартовані нещодавнім змагом та розпорошені еміграційним закордонням молоді відчайдухи з українських мілітарних формувань.
Тому 30 липня 1920 року у Празі на останньому зборі «Стрілецької ради Січових Стрільців» та інших українських військових структур, очолена полковником Євгеном Коновальцем, постає організація, на основі якої зав’язались найосновніші принципи понадсімдесятилітньої боротьби нації за відновлення незалежності. І, признаймо, не відомо, чи могла б устояти українська ідея упродовж буремного XX століття, якби її наступні утверджувачі не черпали наснагу із світоглядних засад, закладених у принципах і дієвому чині цієї «першої ластівки» націоналістичного руху, реорганізованої згодом у потугу Організації Українських Націоналістів.
УВО утворилася як нелегальна революційна структура завдяки добротній скоординовеності зусиль українських емігрантських військовиків. Ще не остаточна політична означеність Галичини та антибільшовицький повстанський рух Наддніпрянщини вселяли надію на продовження національно-визвольного змагу, тому когорта пасіонаріїв – Є.Коновалець, А.Мельник, О.Навроцький, М.Матчак, В.Целевич, Я.Чиж, Ю.Полянський, Р.Сушко, Ю.Головінський та багато інших першими знову стали на прю із окупантами рідних земель.
Зумисно оминаємо тут опис скрупулятивного хронологічного причинно-наслідкового алгоритму утворення Організації (цю інформацію можна почерпнути із ґрунтовних історичних праць В.Мартинця, З.Книша, П.Мірчука, І.Васюти, І.Гавриліва), а свою увагу зосередимо на висвітленні ідеологічної основи тогочасного націоналістичного руху, постараємося актуалізувати принципи визвольної борні минулого у сьогочасному контексті, позаяк основна засаднича «скаля» націоналізму – це дієвість і чин, а не впадання в такі вже оскомонабитні інформативно-констатаційні трафарети…
Націоналізм початку двадцятих років минулого століття виогранюється як різке заперечення так розпоширеного в той час бутафорного народництва, аполітичної яловості та «мояхатаскрайньої» угодовської пасивності обивателів, які безпринципно, на засадах зматеріалізованого практицизму заввиграшки втягували українську суспільність у прокрустове ложе безідейного космополітизму, подібно як нещодав «втнула» на минулих плебісцидах наша «акакаяразничная» суспільна община (іменувати нацією яку просто язик не повертається), поскільки принципи державності їй аж надто далекі, а подекуди й ворожі за сутністю ментальної рецепції. Це повсякчас потверджує перманентне малолюддя на всякого роду заходах, приурочених вшануванню пам’яті титанів українства, постаті яких, на жаль, не йдуть у порівняння із буколічним низькопроб’ям новопосталених політичних фетишизованих паяців.
Організація творилась на принципах так званого орденського типу, в якій перебували особистості, лучені на спільних філософських, морально-релігійних підмурівках. Їхні світоглядні бачення, зазвичай, не завжди були зрозумілими і близькими для оточення, яке не рідко дражливо реагувало на цих «руйнівників соціального супокою». Однак їхні полум’яні серця осявали цю затхлу непробудну темінь світлом Великої Ідеї, подібно ж як і днесь тільки невелика частка свідомого українства тримає на власних раменах наше національне піднебесся на тлі безініціативної зголотілої «більшості», якій із причин закостенілої політичної недалекоглядності ніколи не виборсатись із коловороту анемічного вічнозвинувачувального критиканського самоїдства.
Це був інтелектуально-духовний рух вибраних, жертовних молодих людей, для яких харизматична дуада «Бог і Україна» виходила за пообоки формалістично-закличних сентенцій і ставала провідною суттю їхнього життєвого призначення, а осягнення вищої мети не розбивалося об румовища перманентних складнощів, жертв, смерті. Тільки уявімо, яку гаму внутрішніх борінь і переживань доводилось долати інтелігентній, вихованій на християнських, гуманістичних та естетичних засадах молодій людині, коли фактично у мирний час довелося взяти до рук зброю і проливати хоча і ворожу, та все ж людську сукровицю…
Бойовики УВО провели десятки замахів, вироків, експропріаційних «ексів» та саботажів як супроти іноземних поневолювачів, так і власного національно-здегенерованого «шмельцу» з метою утвердження невмирущості українського духу і готовності змагати задля довершеності справи і виглядати гідними в очах світової спільноти. Хоча, признаймо, що вже після постання у 1929 році ОУН її провідник не повсякчас толерував безоглядні, не підготовлені і не погоджені із Проводом такі «вольності», оскільки це могло підривати авторитет Організації і залишити її без іноземної союзницької підтримки. Влучно з цього приводу висловився відомий публіцист І Калинець, який зазначив, що в Галичині виросло покоління, яке не воювало, а стріляти хотіло. Стріляли, часто без дозволу і наказу, в польських міністрів і радянських дипломатів. З того було багато клопоту й витрат на адвокатів. Коновалець гірко казав: «Ви хотіли ефекту – ви його маєте; але ви нічого не вмієте і вчитись не хочете, мене просто шляки трафляють!». Коновалець як терорист багатьох влаштував би. Але він був інший. Як де Голль чи Маннергейм – солдат, для якого батьківщина вище подвигу.
Прикладом для сучасного націоналістичного руху може послужити понадпартійна засаднича позиція членства, що унеможливлювало звернення ідейного служіння нації на манівці меркантильного хуторянського пристосуванства, молоді націоналісти не задовольнялися осягненням якихось поточних і без далекої перспективи цілей. Впадає у вічі, як же дії тодішнього патріотичного павіття кричуще дисонують неприхованій корисливості та пристосуванству сучасних так званих псевдоеліт, де огидне мімікрійне перекинчиство стало чи не повсякденною нормою сущих політичних перверзій. Будь яке відступництво каралося не лише безоглядною ігнораційною обструкцією, але могло вилитися для підданого осудливому остракізму значно серйознішими наслідками. А тому то й мусимо днесь «ковтати» отой політичний балаган абсурду, позаяк вищезгадувані постулати в так званому «демократичному» суспільстві залишаються неприйнятними.
Характерною засадничою ознакою УВО була її радикальна революційність і перманентна атакувальність. Як ідеологи, так і шеренгові бойовики завше свої дії спрямовували на превентивне випередження, що детермінувало активну суб’єктність на противагу пасивній, антиініціативній та приреченій на неуспіх безвольній об’єктності політичного процесу. Чим не яскравий приклад для сучасної української «політичної кухні», яка, зазвичай, повсюдно «тримає удар» (признаймо, що не завжди успішно) від агресивних зазіхань як від неприхильних до нас чужинців, так і доморощеної зманкуртілої «п’ятої колони». Завдяки чітко окресленій меті і шляхам її досягнення, націоналісти йшли в ритмі безупинної боротьби, ніщо не могло спричинити навіть тимчасового призупинення дії, що неабияк контрастує із сучасним партійним недовгожительством , структури яких, не маючи змоги опертя на тривкі ідеологічні підмурівки, застигають на півдорозі, так і не зумівши реалізувати хоча би дещицю грімкопроголошених власних декларацій.
Ратаї української національної ідеї з-під крила УВО чітко розмежували тогочасну суспільно-політичну реальність на дві відособлені і радикально протилежні віхи: націоналізм, який цілеспрямовано змагає до повного здобуття незалежності своєї Батьківщини, а решта – цілком інший табір, який переслідує однодневні і недалекоглядні перспективи.
За вимогами часу, наприкінці двадцятих років, УВО та суміжні з нею молодіжні націоналістичні організації завдяки організаторському генію Є.Коновальця злилися в єдину консолідовану і потужну структуру – Організацію Українських Націоналістів. Ще певний час УВО зберігала організаційну самостійність і провадила бойову активність власне від свого імені, але згодом увійшла в ОУН як її структурний підрозділ.
Вже у наші дні, в умовах ескалації конфлікту із Московщиною, Провід Організації Українських Націоналістів зініціював 1 серпня 2015 року проведення у столиці Установчого з’їзду УВО, в якому взяли участь воїни-націоналісти, що захищали в той час східні рубежі нашої держави. Головою новоутвореної націоналістичної структури мужні захисники обрали Бориса Гуменюка – письменника і художника, колишнього заступника командира Добровольчого батальйону ОУН. Ця подія стала яскравим продовженням героїчних традицій української мілітарної історії. Слава УВО! Слава Україні!

Микола Сулятицький, голова
Івано-Франківської обласної ОУН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *