Колись я читав роботу одного азійського теолога (це було так давно, що я навіть не пам’ятаю: це був китаєць чи індус… я багато тоді читав самвидаву – повезло з джерелом…), і ось він писав: не бійтеся смерті, а бійтеся даремно прожитого життя. Навіть не злочинно прожитого, бо з цим і так ясно, а – даремно.
Зараз вже нема сенсу зважувати, як правильно було поступати Кіндрату – повертатися на фронт чи зосередитися на організаторській роботі на благо України. Адже у нього дійсно був і досвід, і бажання робити реальні справи.
Але це вже з розряду гіпотез.
Кіндрату нічого не було потрібно від війни – ні «корочки» учасника, ні матеріальної винагороди. Він і так мав все, що потрібно людині для тихого щастя, коли тобі вже за 50 – сім’ю, дітей, хату, товаришів. І все це – дуже далеко від фронту.
Чи можна вважати його гибель випадковою? Напевне, настільки, наскільки можна вважати випадковим саме життя. А може, передчасна загибель таких, як Кіндрат, ставить питання вже до вартості нашого життя? Чи девальвуємо ми ті цінності і ту мету, за яку гинули люди на цій війні? Точніше, чи девальвуємо ми самі? Час покаже. Коли відійде шумовиння спекулятивної патетики.
В далекому Парижі – концерт пам’яті Василя Кіндрацького. Ініціатор цієї події, як і самої можливості для сім’ї Василя здійснити поїздку до Парижу (хто знає – то була мрія Кіндрата) – виконавець класичної фортепіанної музики, вона же – волонтер російсько-української війни, Lyudmila Chychuk
Людина, яка робить реальні справи.
Велика подяка шановній пані Людмилі і
Низький уклін сім’ї Героя!

Олег СИНЯКЕВИЧ