Батька нації вшановуєм, кладем квіти в ноги пам’ятнику, кланяємось, звіряємось Шевченкові, як і він колись мучився своїм призначенням та звертався до нас сьогоднішніх, народжених у неволі.
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла…
Які ж мене, мій Боже милий,
Діла осудять на землі?
Коли б ті діти не росли,
Тебе, святого, не гнівили,
Що у неволі народились
І стид на тебе понесли.
Завжди звіряємось Шевченкові у найголовнішому. Найголовніше сьогодні для мешканців нашого міста – зберегти хребет: не зламатись, не зігнутись під навалою тієї несосвітенної облуди, якою нам напихають голови так звані прихильники «історічєского названія» нашому краю. На завтра (який глум – в день пам’яті Шевченка!) вони під парасолею міського голови планують проведення громадських слухань. Аби вчергове зазомбованими псалмами чужої нам віри, московської, аби заявами зманкуртизованих почесних громадян міста, аби підписами недовчених істориків-пристосуванців педагогічного університету мостити нам дорогу у ганьбу, у холуйство, у рабство.
Але так не буде, як вони хочуть. Повернення до Єлисаветграда, Єлизавета, Лисавета, Лісапета і Савєта – не буде! Бо сьогодні над українською землею віють інші, ніж у ХVІІІ чи ХІХ столітті, вітри. Сьогодні виростає в Україні вже друге покоління, народжене під ясними зорями й блакитними небесами нашої свободи. І сьогодні, як ніколи, нашим вухам доноситься стогін-благання тисяч і мільйонів убієнних Москвою наших дідів, прадідів і прапрапра… Вони зазнали нечуваних принижень і пускань крові від чужинців-колонізаторів і очі їхні з потойсвіту безголосо волають: не допустіть наруги! Не допустимо наруги! – брунькується той заклик предків у душах юних українців.

Єлисаветград – це наруга. Кожен щирий серцем зі степу чи Волині, з чорноморського узбережжя чи стольного міста Києва скаже: я хочу жити в демократичному національному середовищі, аби назва міста мені не нагадувала царів чи їхніх прислужників, які тримали «вольнолюбивого хохла» у покорі.
Міський голова і міська рада вирішили потакати національному безпам’ятству. Ми звертаємось до керівників області: вибрані народом і призначені на службу народові – ви чого принишкли у кущах, коли сьогодні мертві хапають за ноги живих? Вичікуєте, поки воно все саме собою вирішиться? Чи вам ця земля потрібна лиш для того, аби множити собі статки? Тому вустами і Тараса Шевченка, і гідних його нащадків кортить запитати (без образ, але образно): «То ви козаки чи свинопаси?» Козаки чи свинопаси? Краще ми сьогодні запитаєм, ніж запитуватимуть вас нащадки завтра і позавтра!
Одна нам рада і порада: не згинаймось, братове сучасники, і не прогинаймось! Тарас дивиться на нас обнадійливим поглядом.

5 березня 2016 року, місто з багатьма іменами.

Василь Бондар,

письменник, ОУНівець