ОУН

Наша історія

Організація Українських Націоналістів постала в 1929 році. У 1938—1939 роках ОУН доклала найбільше зусиль для проголошення державності Карпатської України. З початком німецько-більшовицької війни в Україні діяли похідні групи ОУН. З їх праці постала Українська Національна Рада, український передпарламент; засновувалися газети, що закликали до боротьби з нацизмом і більшовизмом; практично на всіх українських землях відроджувалося державне життя. Під час війни ОУН зазнала масових розстрілів та арештів, що спонукало націоналістів взятися за зброю і в ла-вах Української Повстанської Армії боротися за визволення Батьківщини. Сьогодні ОУН зареєстрована як громадська організація. Вона видає газету «Українське Слово – Літаври», часопис «Розбудова держави» та бюлетень «Сурма».

Наші Герої

Це провідники ОУН Євген Коновалець та Андрій Мельник. Це бойовики ОУН Василь Білас і Дмитро Данилишин. Це закатовані фашистами поети Олена Теліга й Олег Ольжич. Видатні націоналісти-революціонери — Я. Барановський, М. Сціборсь-кий, Р. Сушко, О. Сеник-Грибівський, а також Василь Кіндрацький, який загинув на Донбасі. Це тисячі підпільників і повстанців, які виборювали самостійну Україну.

Наша ідеологія

Ідеологією ОУН є український націоналізм — думка, воля і дія нації, спрямовані на розбудову незалежної держави на своїй етнічній території.

Наша мета

ОУН бореться за Українську Самостійну Соборну державу. Українська — це національна формою і змістом держава Самостійна — це держава, що спирається на силу власного народу. Соборна — це держава, що єднає українців від «Сяну до Дону». Якщо ти шануєш наше минуле, наших Героїв і готовий змагатися за нашу мету, — приходь до нас!

ОУН.Так усе починалося…

Через рік відзначатимемо вісімдесяту річницю події, яка мала величезний вплив на подальший хід вітчизняної історії, а відгомін якої збурював і збурює уяву не одного сучасного українця. При кінці січня 1929 року у далекому і чужому Відні розпочав роботу Конгрес Українських Націоналістів, який завершився створенням Організації Українських Націоналістів. Так на арену історії вийшла організація, яка, з одного боку, вже давно стала символом боротьби української нації за свою державу, а з другого – суспільним феноменом, увага до якого не послаблюється й сьогодні.

В історії українського національно-визвольного руху діяльність ОУН посідає особливе місце. Це один з найорганізованіших й наймасовіших етапів боротьби нашого народу за власну державність.

ОУН постала у надзвичайно складних історичних і політичних реаліях. Поразка у 1922 році Української Народної Республіки (УНР), окупація більшовицькою Росією України, як результат – відхід частини українських земель до Польщі, Чехословаччини і Румунії, фактично означали втрату перспективи вибороти самостійну Україну. Українська політична еліта на початку 20-х років минулого сторіччя опинилася у стані глибокої політичної кризи і розчарування, яке посилювалося браком нових світоглядно-ідеологічних орієнтирів.

Основні політичні та інтелектуальні сили нації зосередилися на еміграції. Їх кістяк становив загартований у боях за УНР військовий елемент, вояки і старшини Української армії. На території Польщі і Чехословаччини почали утворюватися українські культурні й політичні центри, які підтримували зв’язок з поневоленою Україною та шукали оптимальні розв’язки пекучих національних проблем.

Серед найвідоміших і найвпливовіших осередків передусім слід відзначити Українську Військову Організацію (УВО).

УВО була заснована 1920 року. У своїй діяльності спиралася на українську військову традицію періоду УНР, відзначалася дисципліною й користувалася великим авторитетом. На чолі УВО стояв полковник Євген Коновалець, колишній командир осадного Корпусу Січових Стрільців – частини Української Дієвої Армії.

УВО розгорнула свою діяльність не лише на еміграції. Організація мала значні впливи на Західній Україні, а також пробувала перенести свою дію на лівий берег Дніпра. УВО сповідувала революційні форми і методи боротьби, не виключала збройних сутичок та стояла на засаді безкомпромісного шляху здобуття Української держави. Політичне кредо УВО було чітке і зрозуміле кожному українцеві: «УВО є організацією, для якої тільки інтерес української нації є й буде рішальний у її діяльності. Не думає УВО служити інтересам чужих народів», – писав офіціоз УВО часопис «Сурма».

УВО стала першою націоналістичною організацією, яка намагалася оперти свою боротьбу на тверде ідеологічне підґрунтя. З цією метою були засновані періодичні видання «Новий Шлях» та «Сурма». Стараннями Є. Коновальця у 1922 році відновлено видання «Літературно-Наукового Вісника», який редагував Дмитро Донцов. На першому ж засіданні редколегії Донцов з’ясував основні принципи, що їх буде дотримуватися часопис: «Вирвати національну ідею з хаосу, в яким вона грозить згинути, очистити від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробивши з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація».

У 1922 році серед українського вояцтва в Ліберці та Йозофові (Чехословаччина) постала Група Української Національної Молоді. Головний акцент у діяльності цієї організації був зроблений на виховну й ідеологічну роботу, яка спрямовувалася на подолання ворожих радянофільських і конформістських тенденцій, які час від часу проникали на еміграцію й були досить поширені в Західній Україні. Група активно діяла в університетських осередках Східної Європи, але центром була Прага.

У 1924 році почав виходити часопис «Національна думка», який відзначався глибиною осмислення ідеологічної проблематики і став основою для пізнішої появи «Розбудови Нації», офіціозу ОУН. Характерною ознакою часопису було те, що він вперше почав розробляти фундаментальні поняття ідеології українського націоналізму, зокрема такі як Нація, єдність Нації; пріоритет загальнонаціональних інтересів над класовими чи територіально-партикулярними; неминучість боротьби, а не переговорів чи співжиття з ворогами української нації. Група Української Національної Молоді трактувала Радянську Україну як фікцію й закликала до повної державної незалежності й соборності. Саме з лав цієї організації вийшов чільний ідеолог націоналістичного руху Юліан Вассиян та автор гімну ОУН Олесь Бабій.

Восени 1925 року утворилася Легія Українських Націоналістів (ЛУН), яка виникла на основі менших і дрібніших молодіжних українських організацій Чехословаччини. Центром Легії були Подєбради, зокрема, місцева Українська Господарська Академія, де вирувало українське наукове, культурне і політичне життя, і де, як правило, працювали і навчалися емігранти із Східної України. На початках Легія не була так виразно ідеологічно скристалізованою структурою, як, скажімо, УВО, і деякий час там мали значні впливи монархісти. Але дуже скоро наполегливі студії й ідеологічна праця призвели до виразного націоналістичного забарвлення Легії. Серед інших організацій Легія була однією з найчисельніших і добре структурованих. Осередки цієї організації були в Парижі, Люксембурзі, Берліні, Відні та інших містах Європи. Саме в ЛУН було вперше прийняте вже традиційне вітання «Слава Україні!». Організація мала свою відзнаку у формі щита в українських національних барвах з Тризубом. Щит охоплював колом ланцюг як символ соборності. На щиті був напис: «Думка – думкою, меч – мечем!». До речі, саме ЛУН стала першою організацією, яка почала вживати такі сьогодні звичні слова, як «націоналіст» і «націоналістичний». Великою прихильницею Легії була Олена Теліга. З її лав вийшов видатний діяч націоналістичного руху, автор відомої «Націократії» Микола Сціборський.

Саме в середовищі Легії народилася ідея об’єднання організаційно розрізнених, але ідейно близьких організацій в одну монолітну й впливову силу, здатну визволити й об’єднати Україну.

Процеси формування націоналістичних осередків також проходили на Західній Україні. Перша така організація виникла у Львові 1925 року, і до її створення безпосередньо прислужилася УВО. Організація дістала назву Група Української Державницької Молоді. Організація швидко зростала чисельно, мала свої осередки майже в усіх навчальних закладах, проводила збори, дискусії, поширювала націоналістичну літературу.

Слід також відзначити, що на той час в Західній Україні існували легальні українські партії. Найвідоміша з них УНДО – Українське національно-демократичне об’єднання. Однак УНДО, як і інші українські партії, відкидала революційний шлях боротьби, часто займала угодовську позицію до окупанта, сподіваючись, що шляхом пошуку компромісів можна домогтися поліпшення становища українців, які перебували під гнітом Польщі. Тому дуже часто між середовищами демократів і націоналістів виникали непорозуміння, які лише увиразнювали націоналістичну революційно-визвольну концепцію.

Паралельно із оформленням націоналістичних структур розгортався інший, не менш важливий процес: відбувалася кристалізація модерного націоналістичного світогляду, ідеології сучасного українського націоналізму. Цей процес відзначався різкою, подекуди нещадною критикою «старих богів» – українських народницьких, демократичних, соціалістичних і ліберальних формацій доби УНР. Їм закидався провінціалізм та нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім’я національного ідеалу, органічний нахил до симбіозу із сильнішими, звичка задовольнятися мінімумом, а не прагнути до максимуму, раціоналізм, пацифізм, анархія і безлад у національно-політичній роботі.

Натомість новітній націоналізм почав культивувати власний світогляд, нову філософію сприйняття дійсності. З цього приводу влучно висловився М. Сціборський: «Гнилі культи чужих сил та хворобливі, анемічні сподівання манни з чужого неба націоналізм має замінити залізно-фанатичним культом власної сили соборної нації, вкладаючи у свій чин три незмінні засади: віру в себе, віру в свою націю і віру в її майбутнє. Методична робота націоналізму має бути спрямована на соборне поєднання не живих мерців минулого, а активних чинників і мас сучасного».

Наприкінці двадцятих років минулого сторіччя стало зрозумілим, що велика кількість ідейно споріднених організацій унеможливлює ефективність їхньої діяльності. Актуальним стало питання про об’єднання їх в одну організацію, структура та ідеологічне підґрунтя якої забезпечили б появу нової політичної сили, здатної підняти широкі маси на боротьбу за визволення України.

Розпочалися переговори між Групою Української Національної Молоді і Легією Українських Націоналістів. Було узгоджено спільну ідейну платформу та схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів, на основі якого передбачалося об’єднати дві організації. 12 липня 1927 року було скликано збори Союзу та обрано його Управу, яку очолив Микола Сціборський. При цьому обидві організації поки що не саморозпускалися, а готували спільну конференцію, яка мала опрацювати й уніфікувати основні принципи націоналістичної ідеології, на основі якої передбачалося об’єднати усі націоналістичні організації.

Така конференція відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927 року. Це місце було вибрано не випадково, оскільки тут був осідок Начальної Команди УВО і жив Євген Коновалець.

У конференції взяли участь представники усіх діючих націоналістичних організацій еміграції і України. Головним підсумком Першої конференції Українських Націоналістів стало обрання Проводу Українських Націоналістів (ПУН), до якого увійшли: Євген Коновалець як голова і члени: Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець та Микола Сціборський. Було створено секретаріат та референтури. Засновано офіціоз ПУН — журнал «Розбудова Нації». І хоч конференція заманіфестувала намір об’єднати усі організації, але поки що не визначила, чи це має бути єдина монолітна організація, чи спілка діючих організацій.

Процес консолідації тривав. Наступним етапом стало проведення Другої конференції, яка відбулася на початку квітня 1928 року в Празі. Представництво на ній було дещо ширше. Окрім представників націоналістичних організацій, у ній взяли участь активісти націоналістичної преси, окремі особи. Головними проблемами, які широко дискутувалися, були дві: створення єдиної організації і ставлення до існуючих уже партій.

Внаслідок обміну думок та гострих дискусій була прийнята ухвала, в якій зазначалося, що Провід Українських Націоналістів відмежовується від діяльності українських партій, які на той час були розсварені, часто ставали на шлях опортунізму і виявляли неспроможність вести революційну боротьбу за визволення України. На конференції також було прийнято рішення провести Конгрес Українських Націоналістів, який би остаточно завершив процес створення єдиної організації.

Підготовка до об’єднавчого Конгресу тривала довший час. ПУН провів колосальну організаційну роботу. Було підготовлено проекти відповідних документів. Зокрема десять головних тем мали стати предметом роботи Конгресу. Це сучасний стан українського народу; засади українського націоналізму; український націоналізм та інші ідеології; державний устрій і державна влада в Україні; соціальне питання в Україні; питання культури і релігії; економіка України; військова справа; створення Організації Українських Націоналістів.

Конгрес розпочав роботу у Відні 28 січня 1929 року і тривав до 3 лютого. У ньому взяло участь 30 делегатів та гостей. Наради пройшли організовано, що дало можливість обговорити широкий комплекс питань з передбачених проблем. На Конгресі постала Організація Українських Націоналістів. Було обрано керівний орган — Провід Українських Націоналістів, який очолив Євген Коновалець і до складу якого увійшли Микола Сціборський, Дмитро Андрієвській, Володимир Мартинець, Юліан Вассиян, Микола Капустянський, Петро Кожевників, Любомир Костарів, головним суддею — Ярослав Дуб, головою контрольно-ревізійної комісії — Ярослав Моралевич. Було схвалено Устрій ОУН, який окрім організаційної структури визначив ставлення ОУН до головних політичних, соціальних, економічних та культурних проблем життя України.

Крім цього, в складі Проводу ОУН створювались робочі групи – референтури. Організаційну очолив М.Сціборський, політичну – Д.Андрієвський, ідеологічну Ю.Вассиян, преси і пропаганди – В.Мартинець, зв’язку та фінансів – Д. Демчук.

Великий збір ОУН ухвалив низку документів із яких випливало, що ОУН не обмежуватиме свою діяльність якоюсь конкретною територією, а охоплюватиме своїм впливом усі українські етнічні землі, на яких проживають українці. ОУН наголошувала, що «вестиме політику всеукраїнського державництва» та протиставиться усім партійним та класовим угрупуванням українства.

У лаконічній формі політичні засади новоствореної організації було сформульовано у «Розбудові Нації», яка відтепер стала офіціозом ОУН: «Дати національній ідеї найвідповідніші основи для здійснення її в Самостійній Соборній Національній Українській Державі. Український націоналізм змагатиме, з одного боку, до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом національної революції, а з другого – до зміни внутрішніх господарсько-суспільних умов шляхом послідовних реформ». «Ні одна з існуючих партій не може здійснити ідеї українського націоналізму, хоч би навіть і погоджувалася з його ідеологічною програмою, бо всі вони заступають різні місцеві інтереси частини української нації; розбиті партійною гризнею; дбають про інтереси класу, а не нації як цілокупності всіх суспільних груп».

З висоти часу можна давати різні оцінки ОУН як факту і фактору української історії. Однак для будь-кого об’єктивного дослідника безперечними будуть кілька висновків.

Насамперед треба відзначити, що постання ОУН – це величезна об’єднавча акція українських патріотичних сил, яка і сьогодні слугує прикладом для консолідації і співпраці різних українських державницьких формацій. Створення ОУН – це результат копіткої праці Є. Коновальця та його співробітників, які за умов політичного хаосу, розпуки і зневіри зуміли виробити методологію об’єднання, яка дала можливість сформувати сильну й авторитетну Організацію.

Передумовою для об’єднання в одну монолітну ОУН стала спільність світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея вважалася рушійною у суспільному поступі, а її реалізація – побудова Української Самостійної Соборної Держави – кінцевою метою боротьби української нації. Іншими словами, ефектaивність об’єднання була і залишається можливою лише навколо Ідеї, суть якої необхідно чітко з’ясувати, виокремити з-поміж інших ідей та підпорядкувати зусилля для її реалізації.

Процес об’єднання минув попередню фазу ідейного роз’єднання. Не випадково ОУН своїм фактом протиставилася не лише московському більшовизмові та польському шовінізмові, а й ліберальному угодовству більшості легальних українських демократичних партій, які, незважаючи на масові акції геноциду супроти українців, усе ж шукали шляхів «порозуміння» з ворожими чинниками.

Створення і діяльність ОУН також засвідчують, що стрижнем, основою будь-якої успішної організації є передусім членство, люди, які спроможні послідовно реалізувати її політичний курс.

Погодьмося, історія постання ОУН дещо нагадує сучасні політичні процеси, принаймні наведені цитати в цілому не втратили своєї актуальності. Проте, сьогоденню бракує основного: великих ідей, визначних постатей та глибокої віри у велич і силу української нації.