Виступ Миколи Зеновія СИМЧИЧА на ХХІ Великому Зборі Українських Націоналістів

 

Ідея консолідації – об’єднання ОУН в єдину Організацію – безальтернативна, бо тільки монолітна, а не розпорошена сила українських націоналістів і  чесних, незаплямованих професіоналів всіх галузей державного будівництва, здатна сформувати потужний націоналістичний рух і підняти, як підняла на Майдан Гідності, не лише українську націю, але і весь український народ на розбудову і захист державної незалежності України і через якнайширшу участь у державних управлінських структурах, найперше у Верховній Раді України, зможе реалізувати українську національну ідею – побудову модерної, європейської Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій буде: а) зупинено тотальну корупцію і споріднену з нею російську агресію шляхом консолідації з міжнародними силами; б) залучено Україну до блоку НАТО, до якого наша держава має вступити якнайшвидше, якщо справді боремось за державність України і на цьому потрібно наголошувати на всіх рівнях нашої роботи і пришвидшувати цей процес; в) забезпечено вільний розвиток української нації, всіх нацменшин, їх культурних, духовних, релігійних, політичних та інтелектуальних потреб; г) гарантовано дотримання Міжнародної декларації прав людини, зокрема права на роботу, освіту, медичне забезпечення; д) розвинуто до світових стандартів економіку, енерго- і ресурсоспроможність країни, приватний бізнес.

Впродовж 25 років державної незалежності України, а фактично з часу поділу ОУН в 1940-му році на мельниківців і бандерівців, що пішло тільки на користь ворогам України і окупантам всіх мастей, зроблено чимало кроків і реальних спроб для виправлення цієї самовбивчої для націоналістів і для долі України помилки. Одним з таких кроків був Круглий стіл представників політичних партій та громадських організацій, які будують свою діяльність на засадах українського націоналізму, який відбувся 27 червня 2010 року у Львові і матеріал про який я опублікував у газеті «Нація і держава». І тільки через відсутність голів ОУН і КУН, хоч були присутні їхні заступники, Круглий стіл не дотягнув до статусу Конференції, проте зумів прийняти і ухвалити два важливі документи: «Декларацію об’єднання націоналістичних сил» і «Угоду про об’єднання націоналістичних сил», а також створив Координаційну Раду для підготовки Другого об’єднавчого Конгресу Українських Націоналістів. Перший Установчий Конгрес ОУН, що відбувся в 1929 році у Відні під проводом засновника ОУН, Голови ОУН і ПУН, видатного українського полководця Євгена Коновальця, проходив після втрати Україною державності. Отже, молімось і борімось, щоб не довелось, не приведи Господи, до повторення трагічних помилок минулого – об’єднувати ОУН і націю після втрати Україною державності.

Вже тоді у своєму виступі на Круглому столі, тоді ще заступник Голови ОУН, а тепер Голова ОУН Богдан Червак застеріг: «Спроби механічного об’єднання, які проводились дотепер, не дадуть бажаного результату, хіба, що потішать наших ворогів. А з ворогами треба говорити тією мовою, яку вони розуміють». А яку мову розуміють москальські окупанти-терористи, довідуємось із хроніки воєнних дій на російсько- українському фронті неоголошеної війни на Сході України. На вже згадуваному Круглому столі були висловлені думки про те, що проти нас діють світові гроші і ведеться крім збройної ще й безперервна інформаційна війна. Тому виникає загроза впливу на націоналістичне середовище, особливо на молодь, ворожої політичної сили, що несе бездуховність, тотальну брехню, жадобу грошей і споживацтва, національного самовідчуження з тенденціями толерації геноцидного рашизму і сталінізму, а, значить, знищення Української держави і української нації. Тому боронити себе, свої конституційні права, свою державу ми повинні всіма доступними методами і засобами. Залишаючись громадською організацією, члени якої мають право входити в різні партії, організації і владні структури, не маємо права бути конкурентами у виборчих перегонах. Наш найперший обов’язок – формувати у громадян націоналістичний світогляд, мобілізувати електорат на патріотичний, державницький, а не колоніальний вибір. Такий націоналістичний світогляд формується не тільки патріотичними гаслами, але й особистим прикладом націоналістів, особливо тих, хто причетний до участі в бойових діях на російсько-українській війні і до ідеологічної та інформаційно-пропагандивної сфери діяльності. Приміром, героїчний чин батальйону ОУН, висвітлений на сторінках «Українського слова – Літаври» – це велика і переконлива пропаганда націоналізму на найважливіших рубежах державотворення. Але на жаль, на українських телеканалах, про наших героїв мовиться фрагментарно, та й то в ряди-годи. Натомість російські телефільми і російськомовні розважальні телепрограми попри всі ніби то заборони продовжують засмічувати і деформувати свідомість громадян України.

Я причетний до письменницької і журналістської діяльності, тож відчуваю обов’язок мовити і про цю категорію, як казали в колоніальні часи, «інженерів людських душ». Письменники і журналісти, тобто творча інтелігенція, разом з представниками науки і освіти – це мозок нації, продуцент найпередовіших ідей і ноу-хау. Не дай Боже нам опуститись до того рівня, про який писав прем’єр Індії Джавахарлал Неру: « Інтелігенція, вихована окупантом, є головним ворогом власного народу». На жаль, дехто з майже понад двохтисячного загону українських письменників і  значна частка журналістів не рідко залишаються на позиціях нафталінового соцреалізму, з осторогою, або ж навіть з несприйняттям ставляться до ідей українського націоналізму та євроатлантичної інтеграції. В творах окремих літераторів і друкованих органів спостерігається іноді  таке запопадливе (перед ким?) намагання обтичинити майже всю газетну площу, що хочеться кричати: «Досить! Партія вже привела Україну до голодоморів, світових м’ясорубок,  ГУЛАГів і т.д. і т.п. Досить рабства! Досить брехні, фарисейства і прислужництва одвічним ворогам України – москалям! Досить космополітичної тарабарщини, малоросійського капітулянтства і постмодерного пофігізму»! Рішуче, користуючись власним, а не позиченим розумом, міняймо стереотипи мислення. Україна перебуває у стані неоголошеної війни з москалями і наша література і журналістика мають стати потужною зброєю проти московських окупантів.

На мій погляд, суть націоналістичної дії на воєнний період повинна полягати передусім у тому, щоб очистити ряди ОУН і всього суспільства від лепу совкової і сексотської заангажованості. Українські таланти повинні служити Україні, а не замаскованим кадебістсько-феесбешним ляльководам олігархічної закваски. Бо не все продається. Мойсей водив євреїв 40 років пустинею, щоб вичавити з їхніх душ і їхньої свідомості рабство, а нас, українців, москалі понад 300 років водять у кривавому ярмі кріпацького рабства і національного самоїдства, щоб навіки закріпити це рабство у наших душах, у свідомості і навіть у генах.

На жаль, цей рабський дух так глибоко проник у свідомість окремих, навіть обдарованих українців, котрі правдами і неправдами доперлись до столичних «кормушок», що сморід їхнього кар’єризму і продажного користолюбства сягає до найвіддаленіших закутків, де ще утримуються в негласній обструкції ті, хто воліє жити з чистою совістю і сміло висловлювати своє бачення реального світу і не зважати на невидимих ляльководів, яким вдається керувати Босховими  «кораблями дурнів» не лише в каламутних водах українського істеблішменту, але й на всесвітніх обширах. Тому одним з найважливіших завдань об’єднаної ОУН ( поки-що тільки об’єднавчим фактором) мають стати наші спільні дії з вивільнення українського духу від пут совково-фуфайчаної заангажованості і національного самоїдства. Взірцями вільної української літератури мають стати твори Т.Шевченка, І.Франка, О.Ольжича, О.Теліги, Є.Маланюка, В.Барки, І.Багряного, Ю.Шевельова; із сучасних – Б.Гуменюка, О.Забужко, П.Вольвача, Л.Костенко, Р.Іваничука, С.Жадана та ін. Війна на інформаційно-ідеологічних фронтах не менш жорстока і безжальна, ніж війна з москальськими танками, градами, буками і іншою пекельною зброєю «імперії зла» і «тюрми народів».

І ще один дуже важливий об’єднавчий фактор – відстоювати справжніх українських героїв. Приміром, вже декілька разів висували на присвоєння звання Героя України легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича – Кривоноса, але наші владці чомусь не наважуються присвоїти це найвище в Україні звання справжньому борцеві за Самостійну Україну, котрий з юних літ боровся з окупантами польськими, німецькими і комуно-москальськими. Понад п’ять років Кривоніс воював за УССД в лавах УПА, керував найуспішнішим в історії Повстанчої Армії боєм під присілком Рушір, де був знищений резервний батальйон енкаведистів на чолі з героєм совітського союзу (за депортацію кримських татарів) генералом Дергачовим, котрий поспішав на виручку основним силам депортаційної дивізії, яку в розложистому на пагорбах Космачі взяли в  смертельне кільце три курені УПА, подібно, як це вони зробили в цьому ж селі в 1943 році з німецькими окупантами. Упівці захопили в одній із хат діючу радіостанцію окупантів і довідались, що на поміч карателям їде резервний батальйон на чолі з самим командиром дивізії Дергачовим. Негайно було викликано з постою Березівську сотню і вона успішно виконала бойове завдання. Кривоніс вибрав вдале місце для засідки і коли колона з 12-ти студебекерів, вщерть заповнених червонопагонними карателями і командирської машини зупинилась перед розібраним повстанцями мостом і вишикувалась для подальших дій, сотенний Кривоніс скомандував: «Хлопці, вогонь!». Упівці вдарили так дружно, що не було чути окремих пострілів, тільки грізний рев водоспаду куль хлинув на ворогів, перетворивши їх на купи мертвяків. У цьому бою Кривоніс був поранений в руку, але не припиняв двогодинного бою, аж поки виструнчена сотня прокричала переможне, трикратне, козацьке «Слава! Слава! Слава!». Тільки після остаточної перемоги над ворогами, втративши багато крові, Кривоніс знепритомнів. Після цього бою Кривоніс ще три роки воював з москало-большевицькими наїздниками , аж поки в 1948 році з другом Чернецем попав у засідку в одній із хат на околиці рідного Вижнього Березова і після 10-ти годинного бою непритомний в палаючій хаті потрапив у полон до червоних карателів. Чернець від ран помер, а Кривоноса, битого до почорнінні всього тіла, відправили на сибірську каторгу. Понад тридцять два з половиною роки Кривоніс провів у сибірських ГУЛАГах, та не піддався на спокусливі пропозиції ворогів, не зрадив присязі офіцера УПА. І такому борцеві за Самостійну Українську Державу відмовили у присвоєнні залуженого звання Героя України. І це в той час коли зірки героя прикрашають груди чиновних корупціонерів, хабарників і казнокрадів чи продажних скоморохів.

Тому Івано-Франківська Обласна ОУН вносить пропозицію, щоб від нашого ВЗУНу і інших віток ОУН, що стоять на позиції обєднання ОУН, висунути кандидатуру сотенного УПА і багатолітнього мученика  совєтських концтаборів Мирослава Симчича – Кривоноса на присвоєння йому звання Героя України, якого в народі називають Народним Героєм. Це наш святий обов’язок не лише перед пам’яттю героїв-упівців, але й перед нинішніми героями російсько-української війни, так званої АТО, перед всіма живими і полеглими борцями за волю України. Слава Україні! Героям слава!