25 років тому Верховна Рада УССР ухвалила «Акт проголошення незалежности України». Цим було відновлено тисячолітню державотворчу традицію нашого народу, представлену Великим князівством Київським, Гетьманською державою, Українською Народною Республікою.
Чи розуміла Верховна Рада УССР, що складалася переважно з представників комуністичної номенклатури, всю відповідальність і складність державотворчого процесу? Певно, що ні. Значна частина депутатів, як і звичайних громадян України, котрі 1 грудня 1991 р. підтримали своїм голосуванням державну незалежність батьківщини, дбала лише про запобігання радикальним змінам, про забезпечення стабільности суспільного життя. Не зайве пригадати, що бюрократична система в УССР була однією з найбільш консервативних у Совєтському Союзі. І на схилі існування червоної імперії вона зробила все для самозбереження.
Політичним елітам відродженої держави бракувало волі до змін, до руху вперед. Вони виявили дивовижну винахідливість у приватизації загальнонаціонального майна й перетворенні себе на олігархічні клани. Але вони ж не спромоглися розробити стратегію трансформації суспільної системи та національної економіки, постійно тікали від важких, але необхідних реформ.
Молоде вино української державности потрапило в старі бурдюки (Мт. 9:17) застійної командно-адміністративної системи. Було змарновано оптимальні стартові можливості, забезпечені міцною економікою УССР і енерґією визволеного з колоніяльної залежности народу. Виявилося, що креативні, енерґійні, талановиті особистості не потрібні новій владі. А сателітна залежність від «великого брата» задовольняла більшість посткомуністичних політиків – чи цим «великим братом» була особа в київському президентському кріслі, чи в Кремлі.
Революція Гідности почала болючий процес суспільної віднови. Його годі здійснити без глибокого християнського переусвідомлення громадянської відповідальности кожного співвітчизника. Ми всі – соратники на життєвій дорозі, що веде в майбутнє. Скуштувавши молодого вина державної незалежности, ми ще маємо відчути своє покликання бути його новими бурдюками. Іншими словами – творити власне майбутнє, простувати в нього разом, спільно боронячись від ворога й долаючи перешкоди. А цих перешкод буває більше в нашому внутрішньому світі, ніж іззовні.
Християни завжди були найбільш свідомою, відповідальною частиною народу. Господь називає нас сіллю землі (Мт. 5:13), бо ми здатні змінити своєю діяльною присутністю якість довколишнього світу. Не живитися спогадами про минуле, надіями на допомогу іноземців, а самим наполегливо будувати прийдешнє. Вміти захищати себе, свою гідність і рідну землю. Жити чесно, давати взірець сумлінного й компетентного виконання своїх службових обовʼязків. Бути непримиренними до хабарництва й пристосовництва, до крадіжки – чи це буде невиплата зарплатні, чи присвоєння чужого майна, чи плагіат. Християни здатні голосувати за совістю, а не за винагороду. Найголовніше ж – ми можемо керуватися в усьому вітцівськими порадами Христа, даними нам через Євангеліє. Саме цього бракує сучасному світові. Цього бракує Україні.
Драматичний рубіж, який переходить нині наша рідна земля, кличе кожного з нас до дії. Даючи українцям пережити суворі іспити сьогодення, Господь виявляє до них високу довіру. Будьмо ж гідними цієї Його довіри та Божої любови! І нехай складний досвід 25-річного шляху, пройденого після проголошення незалежности, стане основою для гідного, мужнього і впевненого творення України майбутнього – вільної, мирної, щасливої, багатої на нове вино творчої наснаги нашого безмірно талановитого народу.
† Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський