Україна відзначає 25 років своєї незалежності. І два з половиною роки воює з російським агресором на Донбасі. Коли закінчиться бойові дії на сході нашої держави й чи не переростуть вони у широкомасштабну війну, Politeka розповідає заступник комбата «ОУН», нині Голова УВО, письменник Борис Гуменюк.
– Які настрої в АТО в День незалежності?
– Попри все, настрій святковий. Тому що все-таки українці відстояли свою незалежність. Незважаючи на те, що Україна третій рік воює, наша держава продовжує жити. За два з половиною роки українці проявили характер та швидко сформувалися як нація, яка може дати відсіч. Дуже прикро, що загинули наші побратими. І, на превеликий жаль, вони ще гинутимуть. Але за кожна велику справу, тим паче за незалежність України, потрібно платити дорогою ціною.
– Як швидко Україні вдасться припинити війну?
– Сьогоднішня війна не закінчиться ніякими перемовинами за круглими столами, ніякими мінськими чи нормандськими форматами. Я не хочу виступати пророком, але, на жаль, вся війна і всі втрати – попереду. І ця війна, яка згодом переросте в повномасштабну, триватиме не один рік. І це неминуче. І саме тоді ми звільнятимемо і Донбас і Крим. А Росії як держави вже не буде. Вона залишиться маленьким князівством.
– Що говорять у ці дні вояки українських добробатів, які в них настрої?
– Вояки добробатів – це люди особливі. Вони відзначаються надміром любові, ненависті та мотивації до своєї справи. Серед добробатів настрій дуже простий. Ми чекаємо наказу про атаку та наступ на російського ворога. Скільки потрібно, ми будемо сидіти в окопах і тримати оборону.
Мені, як колишньому добровольцю, здається, що ми могли би цю війну закінчити ще восени 2014 року. Війська могли би зайти в Донецьк і припинити вуличні бої. Але наша позиція розходиться з позицією військового керівництва країни.
– Тобто атака російського ворога – це єдиний можливий варіант?
– Я не вірю в існування захисту від фрау Меркель чи мсьє Олланда. Я не вірю, що вони можуть якось зарадити Україні. Так, єдиний варіант – це йти в наступ і звільняти землю від окупанта.
– Наскільки зміцніла українська армія за два роки війни?
– Наша армія в рази стала сильнішою. За два останніх роки Україна змогла практично з нуля сформувати українські Збройні Сили. Я пам’ятаю ситуацію влітку 2014 року, коли бойові дії лежали на добробатах. А вже зараз добровольці відходять в минуле, або стають частиною ЗСУ. І саме Збройні Сили сьогодні й несуть на собі весь масштаб війни.
– Вистачить сил в української армії виграти повномасштабну війну, про яку ви говорите?
– Абсолютно переконаний, що так. Не хочу вдаватися в пусті цифри, але сьогодні в російській армії є 150 тисяч боєздатних військових службовців, в яких – нуль мотивації гинути ні за цапову душу. Запитайте у середньостатистичного російського солдата, чи готовий він прийти в Луганськ, Донецьк і просто здохнути за Путіна. У відповідь ви, звичайно ж, почуєте – ні.
Натомість, український офіцер знає, за що він може загинути за свою землю, дім, свободу. Якщо розміняти 150 тисяч українських військових на 150 тисяч російських, то Росія посиплеться як картковий будиночок. Брати-японці, китайці, естонці лише чекають, коли РФ впаде, щоб урвати собі шматок Російської імперії. Тому, якщо РФ ув’яжеться в повномасштабну війну з Україною і розміняє отих 150 тисяч солдат – їй кінець. Її землі залишаться в межах Московсько-Володимирського князівства, а на решті території виникне два-три десятки суверенних держав.
– Як українські військові на передку оцінюють українську владу?
– По-різному. У мене теж є 100 і одне запитання до Петра Олексійовича Порошенка. Але я подивився по телевізору парад і я бачив нашого президента. Якби все було так, як я бачив по телевізору, я проголосував би за таку людину. Я сьогодні пишаюся своїм президентом.
Стосовно влади загалом, хлопці на передовій погано про неї говорять. Солдати іноді хочуть з АТО прийди до Києва зі своєю зброєю, зайти в найближчий суд чи обласну адміністрацію, чи Верховну Раду й дати прикладом в зуби, бо вони того заслуговують. І тільки свідомість військового та відповідальність перед країною не дає їм цього зробити.
– Як ви оцінюєте парад до Дня незалежності? Так і потрібно було все організовувати?
– До учорашнього дня я сумнівався, чи потрібно було проводити святковий парад. Але вчора зрозумів, що цей парад був потрібний і добре те, що його провели. Це просто чудово, що ми побачили святкові піони, гвоздики в руках військових. І я, як заступник командира батальйону, сьогодні вперше збагнув, що таке тримати гвоздики в руках, які нещодавно тримали зброю.
Українці показали всьому світу, що у нас є Збройні сили, які дбають за свій народ. Наші військові заслужили такий парад.
– Чи готовий ваш батальйон увійти до складу Нацгвардії чи стати одним із спецпідрозділів СБУ?
– Залюбки, в будь-який час. Просто мені ще генеральські лампаси не пошили, – сміється Гуменюк. – Я неодноразово звертався до військкомату, щоб мене взяли на службу, але мені відмовляли, бо я не військовий. Але я завжди готовий до мобілізації. Для мене неймовірний приклад мого покійного побратима Василя Сліпака, який не був військовим, але виконав свій обов’язок справжнього захисника України.
– Ви з Василем Співаком на війні перетиналися?
– Ні, на війні ми з ним не пересікалися, але бували на тих самих військових позиціях у різний час. Більше ми спілкувалися поза війною. Неодноразово зустрічалися в Києві. На шахті «Бутівка» загинув наш спільний побратим Василь Кіндратський (позивний «Кіндрат», – Politeka). Ми разом з Василем допомагали родині загиблого воїна.
– Як письменник ви як почуваєтеся на війні? Адже це майже шекспірівський розмах?
– Прекрасно. У мене є декілька видавців за кордоном, вони просто божеволіють від творів про війну. Я отримав неймовірний досвід професійного солдата. Адже я сиджу в окопах і не думаю про те, що в мене десь є планшет і авторучка. А думаю про те, щоб у мене не заклинив автомат і як мені ухилитися від ворожої кулі.
От про це в мене думки. Я пишаюся тим, що можу назвати себе професійним убивцею. Оскільки я ловлю ворога на мушку, в приціл і я затамовую подих, коли луплю в окупанта. І саме тоді в мені прокидається літератор – коли намагаюся зрозуміти, що я відчуваю, коли влучаю в мішень. І цими враженнями я ділюся зі своїми читачами.
– А чи вдається вам записати всі емоції в окопах?
– Як кажуть наші солдати, після вечірнього намазу, після 20-ї росіяни починають гатити. І десь ти тримаєш оборону три-чотири години. А решта війни належить тобі: коли хтось відсипається, а я записую на папері все те, що було вчора, по гарячих слідах.
– Багато вдалося надрукувати творів, які написані на війні?
– У вересні 2014 року вийшла поетична збірка «Вірші з війни». У січні 2015 року вийшла друга збірка «Вірші з війни». А згодом я перейшов писати новели. У лютому цього року вже вийшла книга «Блокпост», куди увійшла поезія і проза. Зараз я хочу написати роман про те, як українець воює за свою державу, свободу. У романі хочу згадати поіменно всіх солдатів-побратимів.
– Після завершення війни ви повернетеся до творчості? Будете тільки писати і все?
– Я не знаю. Я вірші не писав ще з 1993 року. Поезія прийшла до мене саме під час війни. Планую, що писатиму про війну доти, доки відчую, що війна в моєму серці, в моїй душі вже закінчилася. Для мене писати про війну – це писати саме так, як іде танк. А він іде прямо, і в тому рухові немає ніякої метафори, яскравого образу. І часто той танк може переїхати тебе, або твого побратима. І ти бачиш, як прискає кров.
– Щодо літературної тусівки. Як війна змінила письменників? Вони й надалі продовжують сваритися та з’ясовувати, хто талановитіший?
– Та ну їх в дупу. Я не знаю про них нічого й не спілкуюся з ними. В Україні третій рік війна, а вони займають маячнею. Як би це не було пафосно, але я хотів би навіть зі Спілку письменників залишити. У мене під час боїв телефони розбилися, і в мене тепер їхніх телефонів немає. І я цьому дуже радий.
– А з ким із письменників ви спілкуєтеся?
– Це Іван Андрусяк, Сергій Пантюк, Михайло Сидоржевський.
– Зараз вже не берете участі в АТО?
– Поки що вдома. Але, як тільки гримне, я – відразу на фронт. Зараз раз у місяць в АТО я їжджу до своїх побратимів з полку «Азов» та батальйону «ОУН». Коли розпочнеться повномасштабна війна, через сім годин я вже буду на гарячій точці, де стане фронт. В якому статусі я буду, мені байдуже. Карабін у мене є, стріляти умію.
– Чого ви побажаєте читачам Politeka?
– Віри у власні сили та нашу армію. Але найперше – віри у майбутнє нашої країни. І тільки так ви можемо отримати все те, щоб прожити гідне життя. Можна змінити країну, сісти на літак і полетіти до Австралії. Але я переконаний, що вам чогось бракуватиме, а саме – рідного грунту. Тому живіть в себе вдома, у свої країні й вірте в неї.
Альона Гулай