Якось на початку нинішнього століття речник націоналістичних поглядів Василь Іванишин сказав: «ОУН — це не тільки героїчне минуле, а й незрадлива надія і майбутня слава України». Те, чи справдиться передбачення другої частини речення, залежить лише від нас — членів об’єднання.
Тому хотів би зробити наголос саме на слові «незрадлива». Адже в разі відступу від наріжних засад власного світогляду ні про яку славу в майбутньому не може бути й мови, а то й узагалі про грядуще нації не йтиметься.
На початку століття минулого наш славетний предтеча Микола Міхновський дуже влучно підмітив: «Головна причина нещасть нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її». На жаль, із того часу мало що змінилося.
Проте такий прикрий стан речей в жодному разі не повинен стосуватися Організації українських націоналістів — як передового загону представників відповідного вчення, як людей послідовних, стійких у своїх переконаннях. Членство в ОУН зумовлює високе звання продовжувачів справи Євгена Коновальця й Андрія Мельника та передбачає належність до рушійної сили суспільства. Тож мусимо бути гідні свого призначення та звіряти власні кроки з величними попередниками.
Під таким кутом зору маємо оцінювати й питання щодо блокади так званих і водночас ненависних ДНР — ЛНР, яке нещодавно з усією силою постало на порядку денному. Воно нібито знайшло своє вирішення. Проте українська справа вимагає не зупинятися на досягнутому.
Згадаймо, як можновладці, вигодонабувачі від торгівлі та їхні підголоски на всіх рівнях здійняли небувалу бучу. Яких лишень оцінок і страшилок не доводилося від них чути: «державна зрада», «диверсія проти України», «дії на користь Росії», «позбулися Донецька й Луганська», «намагання випхати в Росію кілька мільйонів українців», «втрата підтримки міжнародного співтовариства», «підрив економічного зростання», «неабиякі збитки для бюджету», «втрата робочих місць», «віялові вимкнення електроенергії», «енергетичний колапс», «занепад металургії», «зупинка цілих промислових галузей», «спроби відвернути увагу суспільства від львівського сміття»…
На телебачення були відряджені цілі косяки проплачених «аналітиків», «експертів», «політологів» промивати населенню мізки. Дядьки старанно відпрацьовували гроші: вміло вдавали із себе (радше годилося б сказати: корчили) мудрих і розважливих мужів, які переймаються долею країни, «на пальцях» доводили шкідливість почину, явно награно обурювалися, засуджували й бичували.
З ними все зрозуміло. Чолов’яги відпрацьовували свій ганебний хліб. І не вони одні.
Цілі установи, які вивчають засоби впливу на громадську думку, були долучені до справи. Там розумаки день при дні ламали голови над пошуком доводів на підтвердження правоти владної верхівки. І пачками видавали їх на-гора. Брали кількістю, намагалися приголомшити та збити з пантелику. І всі виправдання, всі твердження зводилися до одного — турботи про народ, його благо.
Проте, чесно кажучи, не думав, не гадав, що «розумне слово, брехнею підбите», породить подекуди сум’яття й невизначеність у націоналістичному середовищі. Розбалакування на зразок «то ж наша земля, там же наші громадяни, наше майно, наші заводи, наше вугілля» — дешева наживка й не більше. Стійкі у своїх переконаннях чоловіки за визначенням повинні відчувати нещирий душок і не сповнюватися вірою в те, що не витримає випробування часом, оскільки розходиться з істиною.
Отже, і спів із чужого голосу, і гра в мовчанку, аби не сваритись із сильними світу цього, і невміння чи небажання розібратися в суті справи — однаково ганебні. Тому що, як писав багатолітній член Проводу ОУН Юрій Бойко-Блохін, «націоналізм зі своєї природи максималістичний»! Саме цим він передовсім і відрізняється від інших течій, зокрема й від світоглядно близької до нього націонал-демократії.
Якщо «то наша земля» — мусимо її відвойовувати. Якщо «там наші громадяни» — їх треба визволяти. Якщо «там наше майно, наші заводи» — їх слід забрати назад. Із загарбниками потрібно вести безупинну, завзяту, безоглядну й безпощадну боротьбу. Попри всілякі «але».
Утім, упродовж трьох років після російського вломлення я (ні як людина мирного роду занять, ні як учасник антитерористичної операції) не побачив не те що рішучих кроків правителів України, а навіть натяків на такі кроки, благих зусиль, з тим щоб відвоювати, визволити, повернути… Натомість відчужена від свого народу влада безнадійно погрузла в так само безнадійних і безплідних мінських теревенях. Тоді як на Донеччині мало не щодня гинуть чиїсь сини, батьки, чоловіки, брати…
Одне з останніх повідомлень: унаслідок пожежі й вибухів на військових складах у Балаклії Україна втратила боєприпасів на 1 млрд доларів. Прикиньте, скількох московських наймитів можна було відправити на той світ, використавши весь цей боєзаряд за призначенням; у скількох — назавжди відбити бажання брати в руки зброю та зазіхати на нашу землю; скільком українським воякам — зберегти життя, скількох — убезпечити від поранень; яку частину загарбаних теренів відбити у ворога.
Натомість усі вже збилися з ліку, скільки разів повідомлялося про перемир’я, «режими припинення вогню», яких ворог ніколи не дотримувався. І все — чи то на догоду Ангелі Меркель, чи то щоб потішити Франсуа Олланда, чи то аби не гнівити самого Володимира Путіна. Коли ж настане край цій «миротворчій» маячні, коли нарешті буде покінчено з війноборчими збоченнями?
Якщо хтось і мав такі сподівання, вони виявилися марними. Наш верховний не придумав нічого кращого й нового — вкотре оголосив про «режим тиші». Такий же дутий, як і попередні. І наслідки — як і до того. Скільки ж можна наступати на ті самі граблі?
Тож різниця між словами керівництва країни та його ділами очевидна. І так відбувається постійно. Зайвим підтвердженням чого стали події, пов’язані з перекриттям шляхів.
Як виглядав стан справ, якщо глянути на них збоку? Владний люд два останні роки мало не божився, що не веде торгівлі із запроданцями — кремлівськими ставлениками на сході. Та ось ті, хто потрапляв у зону проведення АТО, часто ставали свідками просто шалених потоків різноманітних товарів у обидва боки на лінії розмежування.
Що в такому випадку мали думати про це явище свідомі громадяни? Перше, що приходило в голову, — величезна за обсягом контрабанда, яку хтось покриває. Але ж так не повинно бути.
І ось знайшлися діяльні особи, котрі поняття «республіка» розуміють буквально — як справу народу. Якщо держава (читай: влада) виявила повну безпорадність у боротьбі з незаконним провезенням товарів — це завдання взялися виконувати заповзяті громадяни.
Коли ж вони перекрили шляхи й зупинили товарообіг, раптом стало відомо, що торгівлю тишком-нишком узаконила наша влада, що Україна гостро потребує вугілля з Донеччини, що його весь час завозили саме звідти, а не з Роттердама. Тобто виявилося, що нинішні правителі тривалий час нас просто водили за ніс.
Тоді закономірними є запитання: як можна брати на віру слова ошуканців? чого варті всі їхні доводи щодо заподіяння безмірної шкоди господарці та скарбниці?
З 1991 р. не раз доводилося чути: «Головне — економіка»; «Найперше завдання — підняти економіку»; «Про який захист української мови та культури ви говорите? Треба спочатку нагодувати людей»… А ті «люди», зігріті словесною батьківською «турботою», і не помічали, що їх мають за худобу, адже бути нагодованою — це найперша потреба останньої. На жаль, ніколи не було нестачі в легковірних, які сприймати ці затерті гасла й відмовки за щиру правду.
Як наслідок, лукаві, недолугі та захланні керманичі держави завели націю на манівці. Чи не через це в Україні зміг пустити коріння «російський мир»? Чи не за ту дитячу довірливість більшості населення ми сьогодні розплачуємося війною, втратою теренів і життями своїх найкращих синів?
Що таке в розумінні тих слинопирсних діячів «підняти економіку»? Та їхні господарі своїми загребущими руками в цій країні «підняли» мало не все, що в ній було, й порозпихали по власних бездонних «кишенях». Ось землю тільки ще «недопопіднімали». Тепер затіяли довкола неї чергову мишачу метушню. Мовляв, її вільний продаж має піти на користь усе тій же «економіці» й товарному виробництву на селі. То ще й землю віддамо цим глитаям, щоб нам і місця на ній не залишилося?
Чверть віку вони «розвивали економіку», а вона так і залишилася недорозвиненою. Пристрасно говорили про загальний добробут. Та підвищили (й дуже суттєво) тільки власний. Натомість населення за рівнем життя — на останньому місці в Європі.
І тепер увімкнули заїжджену платівку: «економіка» — в небезпеці, «добробут» — під загрозою. Чи побивалися б вони так за нами? З якого раптом дива? Тож висновок простий: насправді в небезпеці, під загрозою опинилися саме їхні (!) подальші прибутки, їхні можливості й надалі наживатися на війні, донесхочу набивати свої ненаситні горлянки.
Це ж солодкоголосі акули з пересадженим геном щура. Це ж осоружні, огидні нікчеми, не здатні не те що на вчинок — навіть на самообмеження під час війни.
Тому всіх тих куплених бундючних базік і красномовних жевжиків, які так розводилися про шкоду для народного господарства, про ненадходження коштів та ймовірну втрату робочих місць, годилося б запитати: чи знають вони, що таке смерть бійців, молодших за нашу державу? чи бачили вони хоч одного загиблого інакше як по телебаченню? чи є серед сьогоднішніх захисників Батьківщини на передовій хоч один їхній близький родич?
І запитання для всіх: чи не здається вам, що хтось дуже непогано влаштувався, що хтось дістав змогу упиватися всіма принадами мирного буття, розслаблятися до неможливості під час війни, розкошувати й жирувати завдяки тому, що найкращі з нас кладуть свої життя за Вітчизну?
Як за таких умов можна спокійно розмірковувати про економіку? Та коли люди життя віддають, говорити про втрати скарбниці взагалі виглядає, як блюзнірство!
Для них дарма, що там хтось гине. То чиїсь сини, батьки, чоловіки, брати. Не їхні ж рідні та близькі. Проте ми, націоналісти, не маємо права забувати про те, завдяки кому маємо мирне небо над головою. Й у всіх своїх думках і справах мусимо враховувати чинник війни. А не клювати на наживку можновладців і скоробагатьків.
Проста істина, друзі: наша держава нині тримається не на дутих показниках отієї «економіки» (і тим більше не на значущих уливаннях до скарбниці із загарбаної Росією частини Донеччини). Головна опора України сьогодні — самовіддані молоді хлопці, які боронять її на передовій. Потрібне глибоке усвідомлення цієї щирої правди. Тоді буде стійка переконаність, постава, з якої не зіб’ють ніякі рахуби, жодні знаряддя впливу.
Чи повинен справжній націоналіст зважувати всі за і проти? Так. Питання тільки: як? Згідно зі своїм світоглядом.
Тож поділімо листок надвоє. Зліва — доводи за, справа — доводи проти. Головні зліва —господарка, кошторис, робочі місця… Далі доповнюйте ряд самі. Я справа запишу лише одне положення — «торгівля на крові». І цей довід перевершить усі лівобічні разом узяті.
Тому що вся та «економіка», вугілля (хай воно горить синім, чорним полум’ям) не варті життя одного (!) патріота. Розумієте: одного? А лік іде вже на тисячі.
Політологи, розмірковуючи про ставлення націоналізму до явищ і подій, відсторонено називають застосований мною підхід «підпорядкуванням раціональної аналітичної думки “інтуїтивно правильному” чуттю, ірраціональністю». Людською мовою це зветься почуттям істини‚ справедливості та правоти, свідомим (і водночас підсвідомим) вибором на їх основі. Націоналізм ніколи не керуватиметься мірками «вигідно — невигідно» з погляду зиску (наживи), буденних сьогочасних нужд. Для нього за жодних умов не будуть визначальними потреби кишені та шлунка.
Як писав ще один багатолітній член Проводу ОУН Микола Сціборський, «сила націоналізму — в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинного застосовання їх до життя».
Навіщо, спитаю вас, узагалі потрібна вся та «економіка»? Її покликання — забезпечити гідний рівень життя. А для цього має бути справедливий розподіл національного багатства. Хто вважає, що він таким і є?
Не так давно прекрасний воєнний оглядач телеканалу «1 + 1» Андрій Цаплієнко правдиво, дохідливо написав: ті молоді вояки, які нині стоять на передовій та, на жаль, нерідко гинуть, щиро вірять у те, що вони там захищають майбутнє цієї країни, своє майбутнє. Тому саме цим хлопцям завтра повинна належати Україна — тим, хто сьогодні зі зброєю в руках боронить її від лютого ворога. Їм, а не пройдисвітам, хапугам чи мерзенним торгівцям на крові. Саме в цьому — найвища справедливість.
Тому що, за словами Василя Письменного, «нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути». Бо й тепер на кону та сама любов — до своєї Вітчизни і така сама «гаряча кров свята», пролита за неї. Торгівля ж на цій святій крові — страшний, непрощенний злочин.
Україна нині переживає чергову віху в боротьбі за свою свободу та незалежність. Як писав не обійдений увагою М. Міхновський, «боротьба — це рух, це фізичне й моральне зусилля». Провідник ОУН(р) Степан Бандера додав: «В усякій боротьбі і в усякій розумній політиці сенс полягає в тому, щоб, жертвуючи малим, частинними позиціями і вартостями, здобути головну мету… Що більша мета, що тяжче змагання — то більші бувають жертви». Думку продовжать слова вищезгаданого Ю. Бойка-Блохіна: «Лише великі ідеї можуть кликати до великих жертв».
Життя найкращих і є тими великими жертвами, а вільна, цілісна Україна — великою ідеєю.
І наскільки дрібними, жалюгідними й нікчемними на цьому тлі виглядають ті, хто побивається через руйнування власної вигоди або вигоди господаря. Людці, які живуть сьогоднішнім днем, тільки про власну кишеню дбають і не бачить далі свого носа. Пристосуванці з природи, котрі наполегливо шукають причин, усіляких виправдань для уникнення боротьби, ухилення від неї. І всі їхні «роз’яснення» просякнуті затхлим духом облуди.
Підприємства Донецька й Луганська, бачте, сплачували податки. Хто з вас повірить, що тим господарчим одиницям дозволяли працювати, якщо не було відрахувань і кремлівським посіпакам?
То чи не надмірна це поблажливість? Чи не йдеться про примиренське ставлення до речей та, що найголовніше, до ворога? І, нарешті, чи готовий націоналізм дивитися на таке крізь пальці?
Ні й ще раз ні. «Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України…» (з постанов Римського збору). І знову С. Бандера приходить на поміч: «…немає місця для половинчатих позицій, для слабих, готових на все політичних утворів. Там немає місця на животіння. Безоглядна боротьба або капітуляція. В таких умовах усі політичні групи, які шукають можливості компромісу, себто можливостей існувати й діяти на середньому полі поміж фронтами боротьби, відійшли з поля активних дій у небуття. В Україні залишилась і втрималася одна-єдина визвольна концепція…»
Та й Дмитро Донцов у своїй праці «Дух нашої давнини» доводив, що однією з причин занепаду козацької держави були поступки, замирення з ворогом. Тож треба винести уроки з минулого. Мислитель наголошував (і правдивість його слів сьогодні вчергове підтверджується): «Справа стоїть так: вона має скінчити чиєюсь катастрофою, нашою або не нашою. Третього нема»; «Конфлікт між Україною і Росією був засадничої натури, яка виключала компроміси, лише вимагала боротьби, з перспективою знищення одної сторони або другої як політичного чинника східньої Европи».
Хто цього досі не зрозумів, тому немає чого робити в політиці та державному будівництві.
Влада зрештою була змушена піти на заборону торгівлі з не пильнованими нею кресами й тимчасовою московською займанщиною. Минуло небагато часу. Відтоді пристрасті вщухли. Напевно, вже є пройняті злістю чи лукавством особи, готові запитати: «Ну що? Немає торгівлі на крові, але хіба від того стало менше її проливатися на нашій землі?»
Ні, звичайно ж, менше не стало. Й ураз стріляти не припинили. Та не на це сподівання. Віднині на порядку денному питання вже стоятиме по-іншому.
Тепер мости за собою спалено. Дороги на назад немає. Це спонукатиме владу дивитися на війну на сході, як власне на війну, робити відповідні висновки та вживати належних заходів.
Тепер торгівлю з ворогом (в уособленні нікчемних утворень ДНР — ЛНР) закрито, сторінку перегорнуто. Далі владу слід наполегливо підштовхувати до наступного кроку — від слів про те, що це терористичні породження, переходити до дій: ухвалення відповідних законів, проведення відкритих судових слухань із постановленням належних рішень. Потім порушувати перед усім світом питання про каральні заходи щодо всіх, хто веде торгівлю чи має будь-які інші господарчі та політичні зносини з розплідниками тероризму.
І ретельна підготовка до потужного раптового удару та стрімкого походу для визволення загарбаних земель. Іншого не дано.
Слава Україні!
Віктор РАДІОНОВ