В суботу 25 листопада під час панахиди в селі Середній Березів біля пам’ятного Хреста на честь жертв Голодомору на Україні і скасування колгоспу в селі було прикро чути від священика місцевої парафії Романа Шкабрія слова про те, що байдужість з’їдає наше українське суспільство, що, як сказано у Святому Письмі, байдужість з’їдає Духа святого, окрім того, що ми байдужі і до нашого патріотизму і до наших національних інтересів. Ця прикрість викликана тим, що знову, як і минулого року, одні і ті ж кілька березунів прийшли вшанувати  пам’ять про Голодомор. Невже півторатисячне населення села не спромоглося проявити свою національну свідомість і віддало перевагу своїм побутовим і домашнім клопотам перед святою пам’яттю про невинні жертви Голодомору? До мертвих, живих і ненароджених звертався наш Пророк Тарас Шевченко аби свято зберігали національну єдність і національну пам’ять, бо народ без національної пам’яті про свою історію легко стає здобиччю для сусідніх агресорів-завойовників, які перетворюють цей народ на «рабів, подножків, грязь Москви». «Моя хата скраю», – цей девіз байдужих людей – це найгірше, що може бути в людині, в совісті, в душі, в серці, в сім’ї, в родині. Якщо не будемо починати з себе, то так і буде продовжуватись.

Парадоксально, але коли відкривали пам’ятний знак в 1993 році, то людей був повен сільський майдан, а нині – поодинокі активісти. А де школа, учительський колектив, інтелігенція села? Що сталося з нашими односельцями, чому байдужість все більше і більше бере в полон українську громаду? На ці питання намагались знайти відповіді виступаючі на мітингу після панахиди. Зокрема, голова Березівського осередку Косівської станиці ОУН УПА Іван Клим’юк наголосив у своєму виступі, що Україна не знала страшніших катів як москалі, які завдали нашому народові стільки горя і смертей, що навіть не може сприйняти здоровий глузд. Напевно і розвинуті, наймогутніші країни світу, як от США, Франція, Німеччина не відреагували належно на штучний Голодомор в Україні, бо не були належним чином поінформовані про цей найстрашніший в історії людства злочин, коли за один рік, в мирний час на най родючіших у світі землях було знищено понад 10 мільйонів українців.

Встановлювати істину довелось і мені (М.З.С.).як журналістові і письменникові. Хоча при наявних джерелах інформації і розмаїтті ЗМІ  при бажанні кожен може віднайти потрібну інформацію. Прикро, що більшості населення села ця інформація, як кажуть у нас на Гуцульщині, «по цимбалах», тобто байдужа. Приміром, чому офіційна політика США «не знала» про штучний голодомор на Україні і в розпал цього злочину в 1933 році вперше визнала радянський союз державою? Бо формували цю політику переважно журналісти і письменники ( інтернету тоді не було), зокрема,  підкуплені Кремлем журналіст Дюранті, письменник Теодор Драйзер і чесний журналіст Гаррет Джонс, який відвідав вимираючі від голодомору українські села і чесно змалював у своїх публікаціях жахітливу картину геноциду українських селян. За цю правду кремлівські посіпаки підступно вбили чесного журналіста, а брехуни, котрі писали про успіхи будівництва соціалізму в радянському союзі, були винагороджені крупними гонорарами. Приміром, Дюранті отримав за свою брехню ще й Пулітцерівську премію і відкрив у себе на батьківщині галерею церковних ікон, подарованих йому кремлівськими грабіжниками з пограбованих і поруйнованих українських соборів, храмів і церков. Довелось нагадати односельцям і про те, що тисячі біженців від голодомору знаходили притулок на Західній Україні, яка тоді була під окупацією Польщі, але не зазнала такого страхіття як голодомор. Навіть в нашому Середньому Березові були втікачі від голодомору. Їх називали «верховими», бо оселились вони за верхами, за горами, які оточують наше село. Громада села виділила їм ділянку родючої землі, допомогла збудувати хатину і господарські споруди, і вони жили відлюдно, бо боялись, що червона чума добереться і до Карпат. Отже, якщо євреї називають праведниками тих, хто врятував євреїв від голокосту, то чому б нам не називати праведниками тих, хто рятував українців від голодомору. Натомість комуністична брехлива пропаганда обзивала нас «бандьорамі», вкладаючи в  це слово найпаскудніший зміст, а своїх катів-душогубів української нації називали «освободітєлямі». Пора нам, українцям, відкривати правду про нашу історію, конртпропагандивними публікаціями протидіяти ворожій пропаганді, національній деградації, розбрату  і самоїдству. І вже точно не поборемо байдужості, якщо демонструватимемо застрашеність, потурання ворожим намаганням очорнити наших борців за вільну Україну, за честь і гідність нашої нації, і виставлятимемо базарну торбу для сміття в центрі села біля пам’ятників Шевченкові і льотчикові, збитому при визволенні села від мадярських і німецьких окупантів, як це дурноголово зроблено в Середньому Березові. Можна було б виготовити бодай дерев’яну урну побіля котрогось з магазинів у центрі села. Тож хай та сміттєва торба буде на совісті тих, хто викачує чималі прибутки із своєї підприємницької діяльності, дарованою їм з мовчазної згоди селян та ще й насміхаються з пам’яток нашої історії. Безкультур’я і пристосуванство до начальницького крутійства ще нікому не додавало авторитету. Інакше те, що «по цимбалах» – бумерангом відгукнеться по долях не лише села, але і всієї України.

Микола Зеновій СИМЧИЧ,

чл.НСПУ, НСЖУ, Голова Ревізійної комісії ОУН