Через конфлікт на Донбасі пройшли майже півмільйона українців. Повернутися до нормального життя в суспільстві, втомленому від соціально-економічних потрясінь, виходить не у кожного.

За чотири роки війни на Донбасі в боях на Сході України взяли участь понад півмільйона українських солдатів та офіцерів. Про це в середині лютого повідомив головний військовий прокурор України Анатолій Матіос. За словами психологів, демобілізовані ветерани повертаються додому зі зміненим світоглядом, відмінним від колишнього ставленням до себе і суспільства, часто з розладами психіки. Нерідко між ними і цивільним населенням виникають конфлікти, що призводять до серйозних наслідків.

Життя не дає часу на відновлення сил

Майор Збройних сил України Борис Гончар демобілізувався у 2016 році. Був командиром 1-ої роти 93 бригади, яка тримала оборону в районі шахти Бутівка біля Донецька. Борис мав досвід війни в Афганістані, тому, за власним зізнанням, посттравматичного стресового розладу (ПТСР) після боїв на Донбасі не відчував.

Багато його бійців служили ще в Радянській армії, пройшли інтенсивну підготовку на полігонах, але морально не були готові до війни, і після обстрілів були зовсім деморалізовані, ділиться враженнями з DW майор. Звільнившись з армії, жодної реабілітації він не проходив.

“Можна після демобілізації заповнити в соціальній службі якийсь бланк на проходження психологічної чи іншої реабілітації і пройти її. Я був поранений в хребет. Був у госпіталі, потім 15 днів відлежався вдома і пішов знову на війну. Йшли бої, і не було часу на реабілітацію, – згадує майор. – Я і після Афганістану ніколи не був у санаторії”. Зараз він був би готовий трохи поправити здоров’я, але ніколи – потрібно працювати, у нього родина.

Набір соціальних послуг від держави

Психологічна реабілітація входить до переліку соціальних послуг, які Україна гарантує ветеранам та учасникам бойових дій на Донбасі. За словами Наталії Грицунь, начальниці відділу соціальної та професійної адаптації та психологічної реабілітації Держслужби України з питань ветеранів війни та учасників АТО, в законі про соціальні послуги сказано, що їх надають за бажанням. Ніхто не може змусити учасників конфлікту отримувати юридичну консультацію, санаторне лікування, послуги з соціальної адаптації або психологічну реабілітацію, каже Наталія.

Але ПТСР – це вже медичний діагноз, і його лікування – не соціальна послуга, а медична, – уточнила вона. – Міністерством охорони здоров’я України затверджено протоколи і стандарти надання допомоги тому, кому такий діагноз поставили психіатри. Психологічна допомога – це наша відповідальність, а ПТСР – МОЗ. У медиків на території України є 27 госпіталів ветеранів війни, де працюють центри медико-психологічної реабілітації”.

Документи МОЗ України описують ПТСР як розлад психіки, який може розвинутися після різних катастроф, обстрілів, бомбардувань, загроз життю під час війни, сексуального або фізичного насильства, ДТП, тортур. Вони виливаються в надмірну збудливість, нав’язливі спогади про подію, яка трамвувала, кошмари, депресії, безсоння, підвищену настороженість та інше.

Борис Волчихін, директор департаменту соцзахисту і фінансового забезпечення цієї ж держслужби, доповнює, що за три останні роки понад 12 тисяч військових пройшли психологічну реабілітацію. Ще понад 27 тисяч бійців та членів їх родин звернулися минулого року до центрів соціально-психологічної допомоги.

Реабілітація по-військовому

Ветеран бойових дій на Донбасі Павло Славинський сумнівається в ефективності такої допомоги. За його словами, будь-який контакт соціальної служби з ветераном працівники служби вже називають соціальною допомогою і ставлять собі позначку “виконано”. “Якщо з моєю родиною поспілкувалися на тему пільг – це вже допомога. Якщо моя дружина сказала, що я вночі кричу або я грубий, і з нею поспілкувалася працівниця соцслужби, вчорашня випускниця інституту, – це вони вже надали допомогу моїй родині”, – розповідає Павло.

За його висловом, головне тут – вимір характеру психологічної або іншої допомоги. “Якщо 27 тисяч осіб, яким держава надала допомогу, перевести на людино-години, а цим звичайно вимірюється психологічна допомога, то виявиться, що всі соцпрацівники України працювали цілодобово ці роки без вихідних”, – скептично зауважує Славинський.

У 2014 році він пішов добровольцем до підрозділу Міністерства внутрішніх справ, воював до весни 2016-го. Три роки тому, в розпал боїв, від нього пішла дружина. Такі примхи долі вояка, констатує Павло. У своєму інтерв’ю DW він визнав, що йому було важко повертатися до мирного життя, після демобілізації, повноцінну реабілітацію він не проходив. Але перед кожною відправкою в зону бойових дій проходив диспансеризацію в госпіталі МВС.

“Там у штаті було 5 чоловік психологів, психіатр, нам давали опитувальник з метою зрозуміти, чи ми профпридатні для служби в міліції. Деяким бійцям не рекомендували більше їхати на схід. Аж до звільнення я не бачив жодного протоколу спостережень за моїм відновленням, реабілітацією якихось граничних станів психіки. Психолог міг визначити якісь розлади, але що з цим робити, там не знали”, – продовжує Павло.

За його словами, тоді все вирішувалося просто: якщо з кимось із бійців були проблеми, користуючись сленгом медпрацівників, у нього “протікав дах”, такого просили написати заяву на звільнення. Пізніше ці розлади виражалися в алкоголізмі, асоціальній поведінці. Зараз Павло Славинський працює в офісі Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників АТО, які отримали поранення. Незабаром він буде захищати диплом з практичної психології і збирається відновлювати психічне здоров’я ветеранів війни.

Ветерани гостріше сприймають несправедливість

Сьогодні українське суспільство часто сприймає ветеранів бойових дій на Донбасі упереджено, вказують Павло Славинський і Борис Гончар. На їхню думку, причина конфліктів між ветеранами і цивільними в тому, що не всі в суспільстві усвідомили війну і те, що вона змінила ветеранів назавжди. У всіх киян на слуху історія про те, як 24-річний лейтенант ЗСУ 10 лютого смертельно поранив людину на зупинці транспорту за нанесені йому образи. Через десять днів в одному з сіл під Києвом п’яний чоловік після сварки з сусідом обстріляв його будинок і кинув кілька гранат, поранивши його. Виявилося, що зброю він привіз з Донбасу.

“Українці змінилися, – коментує той випадок Борис Гончар. – Нас багато років виховували бути толерантними, привчали терпіти. Війна дає інше виховання, становлення самосвідомості в критичних умовах відбувається швидше. Крім того, в українському суспільстві, на жаль, багато хамства в повсякденному житті. Люди не відповідають за свої слова і вчинки”.

Доктор психологічних наук з Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України Вадим Васютинський бачить причини конфліктів між цивільними та учасниками бойових дій на Донбасі в різних оцінках подій в українському суспільстві. Дослідження інституту свідчать, що війна для українців перестала бути головною проблемою. “Якщо не ставити питання прямо про війну, то ця тема на 3-4 місці. На перше місце респонденти здебільшого ставлять матеріальні проблеми – зарплати, ціни, безробіття. На другому місці сімейні негаразди. Чітко про війну як біду в розмові про своє життя самі згадують тільки вісім відсотків”, – ділиться психолог.

Причинами зміни ставлення українців до війни Вадим Васютинський називає втому від неї, бажання витіснити війну зі свідомості, а також стабілізацію ситуації на Донбасі. “Коли в 2014 році було незрозуміло, де зупиняться російські танки, населення було на патріотичному підйомі, бажало боротися. Сьогодні загибель солдата стала буденністю. Люди зайняті своїми справами настільки, що з патріотичної Західної України їздять на заробітки в Москву, – зазначає Васютинський. – Звідси і нерозуміння ветеранами поглядів цивільних і навпаки”.

Травмовані ветерани травмованого суспільства

У 2017 році військовий психолог Олег Скрипкін назвав дуже приблизну цифру учасників бойових дій на Донбасі, в яких може бути ПТСР: 70 тисяч чоловік. Підкресливши при цьому, що репрезентативне дослідження цього явища в Україні ніхто не проводив. Соціальна психологиня Галина Циганенко в інтерв’ю DW зауважує, що при вивченні психічного здоров’я військових потрібно враховувати і стан цивільного населення.

“А хто рахував, скільки цивільних живе з ПТСР? Адже є ще люди, які переживають розпад СРСР, люди з травмами від зруйнованих сімей, нестабільності, безробіття. Звичайно, у бійця може бути ПТСР, коли на його очах загинув друг, і він збирав частини його тіла. Але частіше в учасників АТО зустрічаються просто посттравматичні реакції, які не є діагнозом”, – пояснює Галина.

Серед учасників бойових дій на Донбасі, за її словами, багато розмов про знецінення їх роботи на фронті. “Чи не даремно ми гинемо?”, – запитують вони себе і мене, спостерігаючи за життям в країні. У них багато страхів, часто говорять, що бояться повертатися. Вони бояться почути на “цивілці” запитання, навіщо ти пішов стріляти? А це тільки одна з можливих реакцій громадян”, – додає Циганенко.

За її зізнанням, багато учасників бойових дій на Донбасі запитували її, чи дійсно вона вважає, що наше так зване мирне життя – нормальне? “Чому, кажуть вони, коли гинуть шахтарі, оголошують траур, а коли гине солдат – ні? Про нас згадують лише в новинах, невже ми не такі цінні для країни, як шахтарі?”, – наводить психолог слова ветеранів.

В очікуванні перемоги

За словами Вадима Васютинського, велика проукраїнськи налаштована частина населення готова прийняти учасників бойових дій на Донбасі з їх зміненою війною свідомістю. Але тут виникає питання міри, уточнює психолог. Скільки має бути цього співчуття, підтримки, позитивного ставлення? Чи означає це, що якщо хлопець повернувся звідти, то тепер все життя він буде жити в ореолі слави?

“Звичайно, немає, – вважає Васютинський. – Він повинен поступово перейти до звичайного життя, а частина ветеранів не може цього зробити. На проблему психологічної реабілітації державна система фактично не звертає уваги”. За його оцінкою, модель вирішення таких проблем поки не вироблена: “Я бачу її тристоронньою: за участю держави, громадськості та самих учасників АТО. Ветерани повинні публічно включатися в обговорення цих питань”.

За висловом Васютинського, дуже багато в сприйнятті ветеранів і суспільства буде залежати від результатів війни: “Якщо вона закінчиться нашою перемогою, ветеранам буде легше, у них буде почуття сенсу, заради якого вони воювали. Якщо ми програємо війну – буде набагато гірше. І може бути третій стан, психологічно найтяжчий – коли війна затягнеться на десятиліття”.

Deutsche Welle