25 травня – 26 червня 1936 року відбувся так званий Львівський процес, що став кульмінацією політичних судів польських окупантів над українським національно-визвольним рухом. На лаві підсудних опинилися 23 націоналісти – це майже вся Крайова екзекутива ОУН на західноукраїнських землях, зокрема шестеро вже засуджених унаслідок Варшавського процесу (1935 – 1936): Степан Бандера, Катерина Зарицька, Євген Качмарський, Роман Мигаль, Богдан Підгайний, Іван Малюца. Разом із ними у Львові судили Богдана Гнатевича, Володимира Івасика, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Володимира Коцюмбаса, Івана Равлика, Семена Рачуна, Віру Свєнціцьку, Романа Сеньківа, Ярослава Спольського, Ярослава Стецька, Анну-Дарію Федак, Ярослава Макарушку, Осипа Мащака, Олександра Пашкевича, Осипа Феника, Володимира Яніва та Івана Яроша.
Оунівцям інкримінували цілий «букет» звинувачень у злочинах проти Польської держави, головним із яких називали належність до ОУН, що кваліфікувалося за «державну зраду» (стаття 97 § 1 кримінального закону Польщі). Більшість підсудних звинувачували в намові, допомозі чи дорученнях здійснити низку політичних убивств у Львові: консула СССР Андрєя Майлова, професора-радянофіла Антона Крушельницького, підкомісара львівської в’язниці Владіслава Коссобудзького, волинського воєводи Генріка Юзефського в Луцьку, колаборантів серед українського населення – директора Львівської української академічної гімназії Івана Бабія та студента Ярослава Бачинського, невідомого учня 7-го класу ґімназії. Підсудних Р.Мигаля та Р.Сеньківа, власне, підозрювали у вбивстві Я.Бачинського. За зберігання вибухових матеріалів і деталей вибухового механізму арештували О.Феника та В.Івасика.
Інтереси підсудних представляли дванадцятеро адвокатів, зокрема українські правники: Володимир Горбовий, Володимир Загайкевич, Костянтин Паньківський, Володимир Старосольський, Степан Шухевич та інші. Як пише історик Юрій Черченко, з-поміж дванадцятьох присяжних і двох запасних присяжних не було жодного українця. До складу трибуналу належали: суддя-голова і двоє засідателів.
Процес відбувався у стінах Вищого Крайового Суду Галичини – «Палацу справедливості» (тепер тут 19-ий навчальний корпус Національного університету «Львівська політехніка»), що розташований на сучасній вулиці Князя Романа у Львові (тоді – вулиці Стефана Баторія). Від 1921 до 1939 років, під час польської окупації Галичини міжвоєнного періоду, тут відбувалися численні суди над учасниками УВО та ОУН.
На відміну від Варшавського процесу, на Львівському підсудним не забороняли виступати українською мовою. Відтак, у своїх промовах вони відразу заповзялися викривати злочини польської адміністрації проти України, а на запитання: «Яке ваше громадянство?», відповідали: «Українське», демонструючи таким чином нелегітимність перебування польської влади на українських землях. Як пише історик Микола Посівнич, «обвинувачені розробили таку тактику поведінки на процесі: одна їхня частина мала зізнатися в належності до ОУН і розкрити всі її ідеологічно-пропагадистські постулати, друга – повинна була повністю заперечувати свою причетність до ОУН». Тож оунівці використали суд як трибуну для роз’яснення своєї позиції, поширення ідеології українського націоналізму та засвідчення неперервності боротьби українців за свою державу (часто, як зазначає історик Юрій Черченко, їхні виступи дослівно передруковували кореспонденти, присутні в залі засідання). Зокрема, Ярослав Стецько у своєму останньому слові, право на яке використали десятеро підсудних, сказав: «Я виконував мій обов’язок, який мені диктувала належність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу… Смислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна Соборна, Україна без хлопа і без пана». Степан Бандера, зазначивши, що члени ОУН не є терористами, а організація «огортає своєю акцією всі ділянки національного життя», роз’яснив завдання ОУН у боротьбі проти польського і большевицького поневолення України.
В «Українському слові» за липень 1936 року Микола Сціборський про ці виступи оунівців на Львівському процесі писав так: «Героїчною поставою своїх представників – Бандери і товаришів – націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі, ідейну непримиримість, внутрішню здоровість і організаційно-політичний розмах». І справді, коли на початку процесу до судової зали ввели Степана Бандеру, усі підсудні підвелися і привіталися: «Слава Україні!», разом із ними встали адвокати, глядачі, а тоді, міркуючи, як згадував Степан Шухевич, що до зали зайшов «якийсь високий польський достойник», підвелися й самі судді, присяжні, журналісти та поліціянти.
Як наслідок, Степана Бандеру та Романа Мигаля польський окупаційний трибунал засудив на довічне ув’язненння; Богдана Підгайного, Євгена Качмарського, Романа Сеньківа, Івана Малюцу та Осипа Мащака – до п’ятнадцятьох років ув’язнення; Катерину Зарицьку – до п’ятьох років ув’язнення (за законом про амністію термін зменшили до двох із половиною років); Ярослава Спольського – до сімох років (за амністією термін зменшили до чотирьох років); Ярослава Макарушку – до шістьох років (за амністією – до чотирьох років); Івана Яроша, Олександра Пашкевича, Володимира Яніва, Ярослава Стецька, Івана Равлика, Осипа Феника та Володимира Івасика – до п’ятьох років кожного (за амністією – до двох із половиною років); Романа Шухевича, Богдана Гнатевича, Володимира Коцюмбаса – до чотирьох років кожного (за амністією – до двох років); Степана Рачуна – до пів року ув’язнення (за законом про амністію звільнили); Віру Свєнціцьку та Анну-Дарію Федак звільнили від відповідальності. Усім засудженим зарахували перебування під слідством, декого позбавили громадянських прав на строк від п’ятьох до десятьох років. Усіх зобов’язали відшкодувати судові витрати.
Ще наприкінці 2015 року світлої пам’яті Олег Гринюк, Провідник Львівської обласної Організації Українських Націоналістів, звернувся з офіційним листом на ім’я ректора НУ «Львівська політехніка», професора Юрія Бобала, де запропонував із нагоди 80-річчя Львівського процесу, яке відзначали 2016 року, встановити пам’ятні таблиці на стінах навчального корпусу № 19 НУ «Львівська політехніка» на вул. князя Романа, 1. На них повинні бути викарбувані імена членів УВО та ОУН, яких польська окупаційна влада судила в цій залі. Для проведення урочистих заходів Олег Гринюк пропонував також провести реставрацію та відтворити інтер’єри колишньої судової зали і вестибюлю перед нею. Однак, на превеликий жаль, цього досі не здійснено.
Назар ДАНЧИШИН
(за матеріалами Миколи Посівнича та Юрія Черченка)