Цей допис має прояснити дещо дуже важливе у справі ламання списів довкола правописних питань. Принаймні таке завдання я перед собою поставив.
Розпочну словами двох знакових постатей: «Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби» (Симон Петлюра); «Добре виконувати та добре наказувати — однаково важне в обличчі справи. Хто не вміє одного — не вміє й другого» (Юрій Липа).
Здавалося б, яке значення це має для предмета обговорення? Визначальне. Який стосунок? Прямий. Далі поясню чому.
Уже тепер далекого 1991 р. Міжнародний конгрес україністів наголосив на потребі вироблення правопису, єдиного для всіх українців, котрі проживають як на рідній землі, так і за її межами. Шкода, але досягти мети так і не вдалось. І не вина в тому справжніх мовознавців, адже в 1993 р. побачило світ 4-те (за усталеним позначенням) видання «Українського правопису». Просто знайшлися ті, хто для себе вирішив, що не заспокоїться, доки загальнообов’язковими не стануть мало не всі правила 1928 р. (скрипниківські).
Багато таких виявилося насамперед на чужині. На жаль, у нас ніколи не було дійсно української влади. Інакше втілювався б у життя заклик Івана Огієнка: «Держава обов’язана пильно й безперестанно дбати про мову своєї еміграції, змушуючи її вживати тільки соборної літературної мови й вимови та соборного правопису…»
Першу спробу накинути народу нове-старе написання слів було здійснено в 1999 р. Тоді Національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів винесла на обговорення «Проект найновішої редакції українського правопису». Закономірно, що виразна більшість ті напрацювання книжників, м’яко кажучи, не сприйняла, точніше — відринула. Сумнівна, позбавлена здорового глузду затія з тріском провалилася.
Від самого початку громадськість відчула відразу до ще одного вибрику — говоріння згідно з приписами 1928 р. на телеканалі «СТБ». Спершу люди розцінили таке поводження як дивацтво та кривляння, а чим далі, то все більше — як схибленість, калічення мови, глум з неї. Як наслідок, ту витівку згодом теж спіткала сумна доля.
Однак усе це аж ніяк не змусило затятих прислухатися до голосу розуму. Діставши лункого ляпаса від суспільства, вони вирішили зігнати свою безсилу лють на незгодних — визнаних мовознавцях. Почали цькувати, таврувати образливими словами. Найбільше, напевно, дісталося Віталію Русанівському та Світлані Єрмоленко, які виявили бойовитість у протистоянні: такі-сякі, прислужники радянської влади. І т. д.
Хто б казав. Хіба самі переінакшувачі письма ту владу не обслуговували, не були членами комуністичної партії? Невже є людьми без жодного докору?
Згадаймо, як свого часу недалекі діячі Центральної Ради висловлювалися про Павла Скоропадського на Петра Болбочана. Мовляв, то царські генерал і полковник, тому не гідні довіри. Наслідки відомі. Та недалекоглядність чи радше явна дурість обернулися кривавою розправою над киянами взимку 1918 р. А потім нація заплатила й небувало дорогу ціну, якою стали втрата держави й уже не тисячі, а мільйони жертв. То маємо ми нарешті винести уроки зі свого безрадісного минулого?
Показовим із цього погляду є живий приклад — святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет. На початку 1990-х йому довелося пережити не лише прокльони московських попів, а й нападки та звинувачення від «своїх»: кадебіст, вірний кремлівський служака… Нікому не відомо, де зараз ті голобельники. Проте всі тепер добре знають, хто всі ці роки будував незалежну Українську православну церкву й, можна сказати, нарешті привів її до загальносвітового визнання.
На противагу, якщо вже мова зайшла про часи столітньої давності, не завадить згадати й настанови двох нездалих керівників, вина яких у поразці нації — безсумнівна: «Україна буде або соціалістична, або ніяка!» (Володимир Винниченко); «Як не буде Україна соціалістичною, то най краще не буде ніякої» (Борис Мартос). То що, будемо знов і знов наступати на ті самі граблі?
«Які граблі?» — спитаєте. Та придивіться пильніше: поборники мовних новацій чинять згідно з явно подібним за підходом гаслом: «Або буде скрипниківський правопис, або не буде ніякого».
Пригадайте, як розгорталися події. Після відхилення «проєкту» 1999 р. упертюхи, ні сіло ні впало, заявили, що вони на знак незгоди, обурення чи ще чогось послуговуватимуться саме ним. Почали мнити себе провідниками нового напряму, не ураженого гидкою радянщиною. Більше того, стали привселюдно своїми діями хизуватися, поводитися так, мовби їм відкрилися мало не всі таїни провидіння Господнього. Бачте, ніхто, крім них, святих і божих, нічого не розуміє. У переважної більшості — полуда на очах, а ось їх раптом осінило прозріння: перековерсаний правопис — це надійний засіб нарешті відірвати Україну від Московщини.
Сказано — зроблено. Про наслідки — байдуже.
А почин виявився заразливим. Послідовники з’явилися відразу ж. Утім, геть усі нав’язувані громаді зміни через їх явне чудернацтво припали до душі далеко не кожному. Хтось мліє від икання, ще хтось — від «ґелґотання», дехто — від йотування, «авкання», «ляльолюкання» чи «тетання». Тому відступники почали писати, як кому заманеться, на свій розсуд брати на озброєння ті чи інші новації. Ця пошесть невдовзі охопила всю країну та спричинила безлад і замішання серед загалу: як же правильно, як має бути? Спори роздирають суспільство дотепер.
Прикро, що очільники руху баламутів себе пов’язують із національним рухом, а окремі з них (яких не називаю, бо й так відомо, про кого йдеться) — навіть ототожнюють з націоналістами. Відповідально заявляю: підхід цих осіб до справи не має нічого спільного з націоналізмом.
Це світогляд, який ставить на чільне місце націю та національну державу, а з усіма, хто перешкоджає їх розвою, хто розхитує підвалини держави та сприяє розколу, веде непримиренну боротьбу. Націоналізм надзвичайно цінує ті чинники буття, які згуртовують народ в єдине ціле, сприяють усвідомленню одиницями нерозривності зв’язку між ними (згадаймо глибоку думку Дмитра Донцова: нація — це «воля щось спільне творити»). Вихідне положення зазначеного вчення — вищість загальнонаціональних запитів від будь-чиїх особистих.
Коли ж ідеться про наших правописних варивод, то можна сказати, що вони, по суті, виступили проти справи всеукраїнського єднання. Ці безвідповідальні люди власне марнославство поставили понад усе, у непогамовному честолюбстві дали поганий приклад для наслідування, збили багатьох із пантелику й, що найгірше, удалися до свідомого та цілеспрямованого шкідництва — розгойдування підмурівків, послаблення єдності. Та й усю країну виставили в непривабливому світлі — як неготову жити за чіткими правилами, як нездатну навести лад.
Що це, як не обмеженість, небажання чи просто неспроможність збагнути, що спільний для всіх правопис, затверджений уповноваженими на те особами, дотримання його кожним — то виразні об’єднавчі чинники нації? Будь-яка притомна людина вам скаже: така поведінка є не державобудівничою, а руйнівною. Це самопоборення, зразок новітньої махновщини.
Можна довго кричати на всі заставки про свої шляхетні помисли, захлинаючись від ненависті, картати зросійщених і несвідомих, які заважають відірвати Україну від Московщини, але істина проста: націоналізм — це воля нації до життя, плекання свого коріння, тверда віра у власні сили, постійна готовність дати ворогу бій. Націоналізм не сумісний з пошуком надуманих ворогів усередині нації.
Так, зросійщені та несвідомі — наш біль і біда, часто-густо на таких не можна покластись, але вони не те саме, що вороги. Це по-перше. По-друге, якщо хтось назвав когось несвідомим, це ще не означає, що так достеменно і є. По-третє, відірвати — не те саме, що вирвати з корінням. По-четверте, відриватися й тікати світ за очі — ознака боягуза, а не борця та воїна. Чому б не поставити перед собою інше завдання — супостата відкинути подалі від себе, припнути його там осиковим кілком назавжди?
Наведу відомий латинський вираз: «Закон суворий, але це закон». Можна припустити, що закон поганий, неправильний чи ще якийсь не такий. Проте це закон. Тобто його потрібно виконувати. Усім виконувати.
Загальновідомо: правопис — основний закон мови. Який тоді рівень правосвідомості осіб, які заявляють: «Я цього закону не виконуватиму, бо з ним не погоджуюсь»? Чи мають такі горе-діячі бодай рожеве уявлення про те, що таке правопорядок? Чи здатні побудувати щось стійке, варте наслідування?
Може, вони самі якісь не такі? Підписуються як професори, доктори наук. Невже й положення своїх дисертацій викладали, захищали їх, послуговуючись правописом «индиків» та «етеру»? Щось не дуже віриться. Тобто, коли були потрібні наукові звання, учені ступені, то годилися й «комуністичні», «радянські» правила написання слів. Ось так і закінчується дута непримиренність.
А тепер ще раз прочитайте наведені на самому початку висловлювання С. Петлюри та Ю. Липи й дайте відповіді на запитання: чи можна говорити про якийсь послух засуджуваних мною осіб? чи вміють вони підпорядковуватися й виконувати? Далі визначте: чи мають вони в такому разі моральне право щось комусь указувати й наказувати? чи гідні довіри? чи можливі передумови успіху національної боротьби, якщо на її чолі стоятимуть марнолюбні душі?
Повторюся: якби в нас була справді українська влада, послідовна, державобудівнича, вона б умить приструнчила ворохобників, поклала край правописним заколотам нових махнів, григор’євих та отаманш марусь. На жаль, такої влади досі немає. Тоді зробити це маємо ми — свідомі громадяни України.
Баламути заслуговують лише того, щоб їх зустрічали трипалим свистом і вигуками «Ганьба!», гнали геть. Жодної поблажливості, ніякого попусту тим, хто не бачить далі свого носа, хто мало того, що сам збочив із праведного шляху, так ще й завів на манівці інших!
Іншої ради немає: якщо хочемо власної держави, прагнемо її розвитку та процвітання, тоді тих, хто стрясає повітря, але водночас розхитує підвалини, слід рішуче поставити на місце. Анархія та міцна держава — речі несумісні.
Віктор РАДІОНОВ