– Тут колись великі сиділи – Євген Пашковський, покійний Олесь Ульяненко. Того чувака, – поет Борис Гуменюк показує на погруддя турк­менського поета Махтума Феєрі Фрагі, – називали Усамою бен Ладеном.

Розмовляємо у сквері на розі столичних вулиць Пушкінської і Прорізної. Борис Борисович сідає на лавку.

– Зараз багато хто переформатовується. Ми п’ять років кудись рухалися, а тепер ніби починаємо спочатку. “Свобода” і “Правий сектор” думають, що ж робити: нема в суспільстві запиту на націоналізм. Вибори показали, що потрібно народу.

Але якщо влада спробує здати українські інтереси – отримає по зубах. В Україні громадянське суспільство сильніше за політичний клас. Якщо питання державності стане руба, візьмемося за зброю.

Мочити Зеленського тільки за акторське минуле – неправильно. Він президент, і його невдачі – невдачі нашої держави. Я оцінюватиму його діяльність за вчинками.

– Президентські вибори багато хто називає помстою бидла за Майдан. ­Насправді, така помста відбулася 2014-го обранням Порошенка. Націоналістичні рухи були сильні. Тим, хто вважав Україну своєю вотчиною, треба було нас зупинити. Могла початися Коліївщина. За кілька днів ми пустили б під ніж тисячі людей, для яких Україна була бізнес-проектом: ментів, прокурорів, державних службовців. Нас зупинили хитро – Порошенком.

За п’ять років він, маючи енергію Майдану й опираючись на добровольчі батальйони, міг провести будь-які реформи. Якби хотів, виграв би війну. Ми в Пісках восени 2014 року були переконані, що звільнення Донецька – питання кількох годин. Треба було тільки віддати наказ. У президента і його оточення не стало мужності.

Зеленський воювати не хоче. Шукатиме врегулювання за столом переговорів. А це – торги.

– Говорити з росіянами можна тільки через колючий дріт. Має бути рів із водою, мур, кулеметні гнізда. І так – найближчі років 300.

Будь-які спроби повернути в медійні обшири України російську попсу і літературу – неприпустимі. Найпросунутіший київський театр ставить “Ідіота” за Достоєвським. Це і є заперечення війни: “Пушкін не винен, що Путін – хуйло”. Ні, винен! Світочі російської культури не впоралися зі своїм народом. Доки не звикнемо жити без російської культури, доти не зрозуміємо, що самодостатні.

– Комусь може не подобатися форма, але суть правильна. Вся країна знає, що відбувається. Навіть до мене зверталися: “Давай бурштину накопаємо. Клич хлопців із “Правого сектора”. Візьмемо гектар лісу, знайомий китаєць готовий бабки платити”.

Я розумію, що той, хто живе біля Азовського моря, ловитиме осетрів, мешканець Мукачева тягатиме контрабандою цигарки, волинянин копатиме бурштин. Держава не створила їм умов для іншого способу заробітку. Але ці промисли треба перевести в цивілізовану форму. Люди мають платити податки. Щоб держава могла відновити те, що вони понищили.

Прочуханка, яку влаштував Зеленський, – це понти і продовження “95 кварталу”. Хоча мушу визнати: шоу було найкраще на українському телебаченні за останні 20 років.

– Не можна заслуги в інших сферах конвертувати в мандат депутата Верховної Ради.

Ветерани заробили собі авторитет п’ять років тому на війні. Нас покликали в парламент. Мене – теж. Пропонували прохідне місце в партії Ляшка. Та ми вирішили цього не робити. А для багатьох Майдан і війна стали соціальною драбиною. Де сьогодні комбатанти, які тоді прийшли в парламент? Обранням Яроша, Білецького, Гаврилюка народ віддячив їм за героїзм. Але вони проявили себе так, що в новому парламенті місця для них не знайшлося.

– Зеленський розмовляє не так, як мав би це робити президент. Але наступні п’ять років він буде керівником нашої держави.

Ви казали, що нинішня війна призведе до розпаду Росії.

– Дуже на це сподіваюся. Росія завжди буде нашим сусідом. А тому завжди відмовлятиме нам у праві на життя.

РФ могла розпастися швидко, якби цього захотів західний світ. Але там і краху Радянського Союзу не хотіли. Їм так само некомфортно зараз уявити, що Росія розпадеться на 30–40 держав. Якщо почне тріщати по швах, її народи піднімуть прапори незалежності. Етнічні росіяни мешкатимуть тільки в межах Москви.

– Це дійство нагадувало парад на Красній площі. Це – атавізм радянщини. Його треба було припинити. Та Зеленський це зробив некрасиво. Не запропонував нічого натомість. Цим багатьох образив.

24 серпня – найголовніше свято для українців. Відмовлятися від урочистостей цього дня не варто. Треба, щоб громадяни зібралися в центрі столиці – красиві, з родинами, дітьми. Подивилися одне одному в очі й привітали. Хай це буде Хода чи Марш гідності. Хоче влада пройтися разом із нами – будь ласка. Вона теж частина народу. Президент може прийти, але як громадянин, а не зі своєю бандою.

Не хочу бачити ніякої трибуни і списку промовців.

– У березні 2014-го ходив у військкомат. Мені було 49, я не служив і не тримав бойової зброї. Назустріч вийшов молодий воєнком: “Дядьку, ми набираємо людей до 40”. Хоча в них був окремий список – партизани. “Раптом Путін попре через Чернігів, він буде тут за 2–3 години. Тоді треба буде розгортати партизанський спротив”. Я йому подякував, і ми пішли створювати партизанський загін. Готувалися до повномасштабної війни.

Минали дні, люди на Донбасі гинули. І не стало сили сидіти біля монітора.

Усі ці пафосні слова про захист вітчизни – дурня. Я опинився на війні від бажання вбити ворога. Це єдине, що викинуло мене катапультою від моєї молодої дружини. Прийшов до друга і сказав: “Олег, продай карабін. На 700 баксів. Раптом менти мене з ним піймають – скажеш, що я силою забрав”. Поїхали на війну з товаришем моєю машиною. Він мав мисливську рушницю.

Я бачив людей, які гинули за півдня. Львів’янин Андрій Юрга приїхав опівдні. Увечері пішов на позицію, вночі дістав смертельне поранення.

– Є такий момент. Іде обстріл. Ти ховаєшся у хаті в Пісках. Чуєш – лягло на гору, а потім – у сусідньому дворі. І розумієш, що йде до тебе. Коли після обстрілу всі живі, розумієш: це – випадковість, осколкова хвиля просто обійшла.

Тоді хочеш щось сказати про тих людей. Описати, як ходить, розмовляє по мобільному, чистить зброю, спить, як у свої 19 років матюкається. На війні цінність цих моментів інакша.

– Він тоді вже не ворог, а жалюгідна людиноподібна істота, яка хоче одного – лишитися живим. Полонені перебувають у стані афекту, мають змінену свідомість. Йому запросто можна було вистрілити в голову, всі аплодували б. Але в такій ситуації важче – не вбити.

Людина втомлюється від війни днів за 100. Через півроку я почувався битим вовком.

– По-різному. Мені відмовили у статусі учасника бойових дій. Дехто з побратимів виходжував цей статус у держадміністраціях. Я теж міг. Але лякала думка, що муситиму якомусь чиновнику доводити, що я воював.

Це питання має вирішити держава. Повинні прийти і сказати: “Дядьку, ти пішов нас захищати. Ти герой. Що ми можемо для тебе зробити?” Я не відмовився б від медалі, а більше мені нічого не треба. Та поки що Українська держава до найбільш відданих громадян обертається сракою.

Багато побратимів відчувають певну заздрість до загиблих товаришів. Тим ніхто не дорікне: “Вас, пільговиків, тут уже півмаршрутки”.

– Найважливіше, що відбувалося з країною в останні п’ять років, – це війна. Про неї мало бути більше текстів професійних письменників. Бо спроби самих ветеранів зібрати пережите у вірші чи романи – слабкі. Живі класики могли б зробити це краще, але про війну вони не пишуть.

Часто чую: де наш Ремарк і Гемінґвей? Та там, на війні вони. Головне – щоб вижили. А коли повернуться, на основі свого болючого і травматичного досвіду написали добрий роман.

– До війни я торгував картинами, будував галереї в Тернополі, намагався – в Києві. Був у майстернях багатьох художників. Мав колекцію картин, яку збув на початку війни, щоб купити щось для батальйону.

Малювати почав два роки тому. Улюб­лений формат – 50 на 70 сантиметрів. Я не художник, але маю відчуття кольору. Друзі на Facebook почали цікавитися і я поставив ціну – 100 доларів за картину. Майже все намальоване продається.

– 11 років живу в селі під Києвом. Маю майже гектар землі, великий будинок, три собаки і 14 котів. Посадив там більше ста дерев. Хочу ще персики і лохину.

Ніколи не хотів побачити Ейфелеву вежу чи піраміди Хеопса. Їхнього зображення в інтернеті мені вистачає. 22 роки не виїжджав із країни. 2016-го був у Польщі з презентаціями. Але більше нікуди не хочу.

Пацани кличуть у Прагу крутити гіпсо­картон: “Приїзди, будеш нам вірші читати. А на штуку євро для тебе ми заробимо”. Не поїду. Я народився в цій країні. Будуть негаразди – переживемо. Треба буде битися – битимусь.

Я ще не навоювався. У Музей літератури віддав багато своїх речей – рукописи, саперну лопатку, посадочний талон із Донецького аеропорту. Обіцяв і камуфляж, але сподіваюся ще його вдягнути. Хоч не знаю, чи влізу – кинув курити і набрав 20 кілограмів.

Тарас ПОДОЛЯН

gazeta.ua