У новому правописі (§ 123) читаємо: «Буквосполучення th у словах грецького походження передаємо звичайно буквою т: антоло́гія… Теодо́р». Це, звичайно ж, явна нісенітниця. Уже бодай тому, що еллінське письмо виробило свою абетку, і вона значно давніша від латинської.

Якщо ж повернутися до суті порушеного питання та розібратися, що й до чого, то виявиться: під буквосполученням «th» мається на увазі грецька буква «θ» (тета / фіта). Та й для нас, українців, вона швидше «фіта», а не «тета». А «th» — настільки чуже, що навіть згадка про нього не доречна.

Цього чомусь не розуміють чи вперто не бажають розуміти ті, для кого й сонце сходить на заході, бо звідти, бачте, іде весь розвій, цінності та надбання. Як наслідок, таким діячам латинь, її писемний уклад почали застити очі. Тож із відповідними баченням (чи радше засліпленням) та мірками вони підійшли й до української мови.

Я жодною мірою не збираюся ставити під сумнів обраний нашою державою європейський напрямок розвитку. Разом з тим глибоко переконаний: обов’язкова умова при цьому — збереження національної самобутності. Тому вищезазначені підходи — однозначно неприйнятні, якщо не шкідливі як такі. Геополітика — це одне, а рідна мова та її плекання — щось зовсім інше, але не менш важливе.

Значення латинської писемності, її друкованих знаків для сучасного світу важко переоцінити. Крім того, це джерело античної культури, наукових досліджень у галузі мовознавства, рушійна сила для вивчення індоєвропейських мов. Водночас ми спромоглися на свою азбуку й, відповідно, писемність. І зобов’язані дбайливо до них ставитися, передати їх для нащадків.

Наша мова має свій шлях розвитку, відмінний від того, яким пройшли мови західноєвропейські (зокрема й західнослов’янські). І це одна з ознак її своєрідності. Вони все грецьке всотували через латинь. У нас же, особливо попервах, було далеко не так.

Ми багато чого запозичили безпосередньо з Візантії, від якої прийняли християнство. Зокрема, чоловіче ім’я, що походить від грецького Θεόδωρος і перекладається як «подарований Богом», «Божий дар», було пов’язане з православ’ям і в українській мові здавна закріпилось у вигляді «Федір» («Хведір»), а не «Теодор».

А тут, ні сіло ні впало, нам так недоладно вказують: «передаємо звичайно буквою т». Потім іде таке недоречне нав’язування — «Теодор». Без будь-яких застережень і згадки про те, що є ж іще й Федір — ім’я, котре з’явилося в нашій мові значно раніше.

Що це, як не повзуча, старанно приховувана початкова латинізація?

І, схоже, дехто вирішив: «Усе! Більше немає Федора, відтепер — тільки Теодор!» Уже маємо й першу жертву засліпленості — Федора Гартнера.

Що відомо про цього чоловіка? Разом зі Степаном Смаль-Стоцьким він написав підручник «Руська граматика», який у далекому 1893 р. побачив світ у Львові. Книжка витримала чотири перевидання: 2-ге вийшло в 1907-му теж у серці Галицького краю; 3-тє та 4-те, перероблені, під назвою «Граматика руської мови», — у Відні в 1914-му й у Вінніпегу в 1919-му відповідно; 5-те, «Граматика української (руської) мови», — знов у Львові в 1928 р. Також відзначилися ці двоє спільним опрацюванням «Руської правописі зі словарцем» (Вінніпег, 1918). І щоразу ім’я другого з творців значилось як Федір.

Однак виявити цього мовознавця за такою особистою назвою, скажімо, у Вікіпедії не вдасться. «Вікіпедисти» добре помізкували й вирішили, що ніколи не було ніякого Федора Гартнера. Натомість жив такий собі Теодор Ґартнер.

На жаль, не вперше доводиться стикатись із зухвалими й водночас незграбними спробами переписати сторінки буття української нації. Проте раніше до відвертої підміни, викривлення чи спотворення зазвичай удавалися борці за «московський мир» (який вони, задерши носа, називають «руським»). Утім, видно, різного роду холуї західного світу теж вирішили не відставати.

Бачу, якщо дати волю всім оцим обожнювачам правописів 1928 та 2019 рр., то їх може дуже далеко занести. Так, прокинемось якогось дня, а нас уже чекатимуть чергові несподіванки. Виявиться: ніколи не було майстра різьблення по каменю Федора Балавенського (1865—1943), вихователя Федора Білоуса (1827—1892), антрополога Федора (Хведора) Вовка (1847—1918), співака-бандуриста Федора Жарка (1914—1986), старшини київських золотарів Федора Коробки (1789—1867), подільського князя Федора Корятовича (близько 1331 — 1414), живописця Федора Кричевського (1879—1947), мікробіолога й антрополога Федора Омельченка (1865—1924), волинського князя Федора Острозького (1360 — після 1437), співака Федора Стравинського (1843—1902), гетьмана так званої ханської України Федора Сулименка ?—1685), підприємця та жертводавця Федора Терещенка (1832—1894) та його однойменного сина — авіаконструктора (1888—1950), дослідника минулого Кубані Федора Щербини (1849—1936)… Скажуть і напишуть, що то все Теодори.

Так само існує висока ймовірність, що не пощастить і єпископу Мукачівської єпархії Андрієві Бачинському (1732—1809), дієписцеві Максиму Берлинському (1764—1838), акторові й кінорежисерові Леоніду Бикову (1928—1979), письменнику Іполитові Богдановичу (1744 —1803), полковнику часів Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. Іванові Богуну (?—1664), полковникові Дієвої армії Української Народної Республіки Петру Болбочану (1883—1919), актору й кінорежисеру Сергієві Бондарчуку (1920—1994), поетові та творцеві музики Діонісію Бонковському (1816 — не раніше 1869), поетові Олексі Влизьку (1908—1934), мікробіологу й епідеміологу Миколі Гамалії (1859—1949), зачинателю медичної освіти в Україні Євстафію Звіряці (1748—1829), композиторові й диригентові Івану Карабицю (1945—2002), письменнику Григорієві Квітці-Основ’яненку (1778—1843), словникарю Михайлу Комарову (1844—1913), письменникові та церковному діячеві Анатолію Кралицькому (1835—1894), мореплавцю та землеписцю Юрієві Лисянському (1773—1837), подвижникові створення в Києві лікувальних установ Опанасу Масловському (1740—1804), будителю громадської думки Костянтину Паньківському (1855—1915) та його брату — акторові та перекладачеві Северину (1872—1943), промисловцям і жертводавцям Симиренкам: Василю (1835—1915) та Платону (1821—1863), композитору Ігореві Стравинському (1882—1971), фольклористові й етнографу Миколі Сумцову (1854—1922), правознавцю та любомудру Іллі Тимківському (1773—1853), цирковому забавникові, найсильнішій людині ХХ ст. Івану Фірцаку (1899—1970), письменнику Антонові Хижняку (1907—1993).

Ми знаємо їх усіх як Федоровичів, але ті, кому «тетання» не дає спокійно спати, запишуть, що батьків цих особистостей звали Теодорами. Мовляв, так має бути за новим правописом. А по батькові взагалі відкинуть. Бо то величання, яке не притаманне західному світові. А оскільки воно є ще й у росіян, то переконуватимуть, що українцям сам Бог велів його забути.

Вищеописаний розвиток подій мене не влаштовує. Отже, щоб так не сталося, ганебним явищам повзучої латинізації слід покласти край. Адже йдеться про замах на заведений порядок, на українську минувшину, на національну сутність.

Віктор РАДІОНОВ, мовознавець