24 травня 2015 року, до Дня Героїв, підводили підсумки конкурсу учнівських творів «Герої у моїй родині». Багато відзначили твір 8-річного школяра з Миколаєва Славка Кіндрацького, який хлопець назвав «Незламний тато».

«Мій тато поїхав на війну. Хоча і вдома, в Миколаєві, у нього багато справ і обов’язків. Адже у місті всі знають Василя Кіндрацького як доброго керівника різних рангів, старанного господарника.
Та й коли у людини сім’я, діти і родичі поважного віку, то є за що відповідати і про кого дбати. Але… Він добровільно вступив у батальйон ОУН.

Тато і його друзі б’ються з ворогами у селі Піски біля Донецького аеропорту. Там часто стріляють сепаратисти з важкої зброї. Часто бувають важкі бої, гинуть люди.
У тата є друг, який воює разом з ним. Це Борис Гуменюк, він боєць і автор книжки «Вірші з війни».

Тато деколи приїздить додому, бо дуже сумує за нами, і мама в цей час просто розцвітає. Ми з сестрою Ангелинкою слухаємо цікаві розповіді про війну.
Мені дуже подобається татова військова форма. Коли тато буває вдома, ми кудись подорожуємо.

На Великдень ми поїхали до церкви у село Верин. Мені дуже сумно, коли тато повертається на передову. Він каже, що мусить воювати до кінця, аж доки Україна не переможе.

Мій татусь – патріот, незламний борець за свою Вітчизну. За це я його поважаю і люблю. Повертайся до нас, татку, живим і здоровим».
Так написав Ярослав 24 травня 2015 року. А через чотири дні прийшла звістка – тато загинув… 30 травня, в передостанній день весни, Василя Кіндрацького – «Кіндрата» проводжали Миколаїв і Львів. Проводжали друзі, бо він любив людей. Проводжали журналісти, бо він був дипломованим «писакою». Проводжали політики, бо він завжди був на передовій політичного життя. Проводжали бойові побратими, бо він був воїном. Символічно, що свою останню дорогу від Гарнізонного храму до Личакова Василь проїхав на не по-військовому веселому, доброму, мило розфарбованому «далматинцю» – улюбленій бойовій машині його товариша Бориса Гуменюка і всього батальйону ОУН. Бо Василь справді був веселий і добрий.

Пробіжимося галопом біографією «Кіндрата», з якої цілком можна зробити висновок про його багатогранність. Народився Василь Михайлович у селі Струпків на Коломийщині 10 березня 1963 року. Закінчив Отинійську середню школу, потім Коршівську «бурсу», з якої «виписався» трактористом-машиністом. Після служби в армії навчався у Львівському університеті на журналістиці. Якийсь час працював за фахом – спершу кореспондентом, а потім редактором газети «Вісник Розділля». Далі був бізнес, а ще пізніше – Помаранчева революція, в якій він брав активну участь, будучи керівником штабу «Нашої України» на Миколаївщині. У рік початку революції у них з дружиною Галиною народиться донька Ангелина, через три роки – син Ярослав, з чийого твору ми, власне, і почали цей спогад про Василя.
Після перемоги Ющенка Кіндрацький очолив Миколаївську райдержадміністрацію, якою керував до 2010 року. Усім не догодиш, але більшість жителів району молодого керівника шанували. Але навіть отримавши поважну посаду, поклавши на плечі купу проблем складного району з його вбитою промисловістю, він залишався щирим і безпосереднім. Швидше журналістом, аніж чиновником.

Пригадую, як за каденції Кіндрацького ми з редакцією поїхали у Стільсько святкувати День журналіста. Закликали й Василя, Василя Михайловича, з яким зналися «по політиці». Він був радий і страшенно тішився, що може відсвяткувати СВОЄ свято без чиновницької маринарки, в колибі над ставом, під шашлик і те, що належиться до шашлику. Голова району до нього повернувся через кілька годин, коли ми ганяли футбол на якомусь полі: «Ой, стоп, хлопці! Я йду, бо як люди побачать, що голова чиюсь покошену траву топче, то мене заб’ють».
Але життя чомусь любить робити чоловіків суворішими. Пішовши з посади після перемоги Януковича, Василь Кіндрацький повернувся до бізнесу, не полишав, звісно, громадської та політичної діяльності, аж поки в Україну не прийшла нова революція. Після промерзлих ночей на Майдані і початку війни на Сході, Василь вирушає на передову добровольцем у складі батальйону ОУН.

Цю війну для себе він закінчить в підрозділі ОУН – ЗСУ 93-ї бригади, б’ючись із ворогом в районі Донецького аеропорту, в Пісках і Водяному на легендарній позиції «Шахта». Напередодні загибелі відчайдуха «Кіндрат» встановить прапор ОУН на найвищій точці, на шахті «Бутівці», з якої видно Донецьк і позиції противника, і яка постійно перебувала під обстрілами.
28 травня 2015 року там же ж під час танкового обстрілу українських позицій «Кіндрат» отримає смертельне поранення. Як згадували побратими, снаряд пробив барикаду з мішків із піском і залетів у кімнату, не залишивши Василю жодних шансів. Осколки перебили ногу, порвали стегнову артерію і вп’ялись у живіт. Лікарі майже 40 хвилин намагались врятувати життя бійця, але…
Проводжаючи в останню путь Василя Кіндрацького, священик церкви у Миколаєві скаже: «Гуцульська вишиванка, камуфляж, десантний берет і неголена ще, напевно, з Майдану борода – саме так сьогодні виглядає справжня українська ікона! Хто з вас приходив у церкву просити благословення на смерть? Так, були ті, хто просив у Господа благословення на війну, але лише Василь у розмові зі мною зі сльозами на очах стверджував, що справді готовий померти. Хоча готовність померти, аж ніяк не виключає бажання людини хотіти жити…».

Голова ОУН Богдан Червак у день похорону вкотре підтвердить те, що про Василя говорили практично всі, хто його знав: «Людини такого формату я ніколи не зустрічав, і думаю, що більше не зустріну. Василь був великим людинолюбом. Він щиро, глибоко і по-справжньому любив людей. Коли я з ним познайомився, мені видавалось, що цей чоловік не має воювати за Україну із зброєю в руках. Він так любив людей, що мав би бути священиком. Але я зустрів на своєму шляху не священика, я зустрів воїна. Він зробив свій вибір».
Трапилося так, що Кіндрацький-журналіст сам залишив спогад про себе воїна. 2018 року побратим Героя Борис Гуменюк представив у Києві фільм «Кіндрат». Це своєрідний реквієм за Бійцем, знятий…самим бійцем.

«Фільм почав знімати сам «Кіндрат», – розповідає Борис Гуменюк. – Василь був професійним журналістом, тому природно, що потрапивши на фронт, він намагався не тільки воювати, не тільки бути добрим воїном і побратимом – він фільмував, коли була така можливість, коли були паузи між боями. Після його смерті у мене залишилися його камера, відзняті ним фото і відеоматеріали. Це приблизно півгодини зйомок, де «Кіндрат» фільмує Піски, Бутівку, бійців нашого батальйону, а хлопці навзаєм знімають його. Це і є основа фільму».

… Василь Кіндрацький народився у перші дні весни і загинув в останні. Між цими двома веснами пролетіли 52 роки життя. А зараз іде вже п’ята весна без «Кіндрата». Його пам’ятають. Не тільки завдяки меморіальним таблицям, а й просто, чесно і без зайвого пафосу. Так, як жив Василь.

Роман ОНИШКЕВИЧ