Василь Живосил Лютий — відомий український народознавець, бандурист і рок-музикант, композитор, який написав понад 400 музичних творів, серед яких надзвичайно популярні «Меч Арея» і «Мчать козаки». Сьогодні він солдат окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького у складі Сухопутних військ ЗСУ.
Сила роду…
— У вас великий творчий родовід. Діди, прадіди мали стосунок до музики. І дружина, діти також музиканти. Розкажіть трохи про них. У чому сила вашого роду?
— Я донедавна знав родовід лиш тільки до прадідів, а ось нещодавно друзі допомогли дізнатися до п’ятого-шостого коліна. Всі пращури жили на Звенигородщині, лиш просто трошки далі села розкидані, ніж я думав. У дитинстві я чомусь думав, що прапрадіда звали Семен чи Симон. Але я фактажу не мав. Просто вважав так підсвідомо. І ось коли мені нещодавно передали документи і я побачив, що, дійсно, Симон, мене це справді потішило. І весь час я думав, що в мене хтось із пращурів був Самійло. І дійсно, по документах знайшовся й Самійло. Цікава така штука ця сила роду.
Не знаю напевне, чим вони займалися в житті, але підробіток у них був дуже гарний, тому що це були скрипалі, які ремонтували скрипки, які грали на скрипках. Про прадіда Касіана Лютого також знаю, що він був у якійсь армії в чині єфрейтора. Естафету скрипкової гри перейняв дід Методій, який, окрім скрипки, грав на мандоліні, «руській» гітарі, гармонії, тубі. І цього вчив бабу. Баба до того часу чула тільки свого батька, тобто другого прадіда Павла Ністратовича Лісяного, який співав у церковному хорі. Його намагалися вивезти за його хороший голос до пітера, але він відмовився.
Так склалося, що мама Людмила здобула музичну освіту, опанувала бандуру та акордеон, дядько Григорій здобув музичну освіту, продовжив родинну скрипкову стезю. Двоюрідна сестра закінчила музичне училище, але далі з музикою ніхто з них не пішов. Ну, і виходить, що як фах професійний музику обрав лише я один зі своєї рідні.
А далі вже всі довкола були музиканти. В першому шлюбі всі музиканти були. І тесть, і теща, і дружина. У другому — дружина займалася і балетом, і музикою: грала в оркестрі. Ну, а в третьому вже так склалося, що і швагро, і дружина закінчили те саме училище, що і я. Ми могли тисячу разів зустрітися набагато раніше. Але так сталося, що на всіх фольклорних тусовках я більше знав її тата й маму — Василя та Анну Бутів, більше з ними розмовляв і ніколи абсолютно не думав, що стану членом цієї родини. В моїх очах Оксана була, мов неприступна фортеця.
Тому все довкола в музиці. Старша донька Дарина закінчила фортепіанний відділ. Нещодавно пішла в сольну кар’єру. Працює більше й ширше, ніж тато. Середульша Властемира до певного часу не співала, але нещодавно почала відвідувати вокально-театральну студію. І вже має результат! На сцені Національного авіаційного університету, де я мав честь багато разів виступати, отримала першу премію. Дуже приємно. Ну, а молодша Леля, я не знаю, що то буде. Поки вона мала, то співає. І куди їй дітися? Вона зараз постійно перебуває в ореолі музики.
Тому музика, власне кажучи, мене оточувала завжди. Хоча, мушу визнати, що я багато разів їй зраджував, бо треба було вирішувати якісь політичні теми в Україні, і мистецтво відходило на інший план.
«Вторгнення росії стало викликом, де чоловіче в багатьох зіграло»
— Ми живемо у складний час. Ви пішли до Збройних Сил у лютому торік. Розкажіть про свою мотивацію.
— Тут треба щиро сказати, що у 2014-15-му я теж рвався воювати. Деякий час тоді я дійсно там побув, але недовго. А 22-го ворог був під носом, тоді кожна одиниця була важлива. Я мав певні навички, що мали би пригодитися, тому пішов. А те, що не знав, вивчив дуже швидко. Вторгнення росії стало викликом, де чоловіче в багатьох зіграло.
Спочатку я потрапив в УДА, але там не склалося. Потім звернувся до живого ще на той час Олега Куцина. Він не заперечував моїй появі в «Карпатській Січі», але доля вирішила трошки інакше. Я передзвонив Богданові Черваку, і він розповів, що є рота УВО. І я дізнався, що там Дмитро Лінартович, Сергій Пантюк, Ігор Двигало — люди мистецтва, мої добрі знайомі. Та й потім, приїхавши туди, я зрозумів, що потрапив у своє русло, тому що там були ще зі старої каденції 14-15-го року знайомі. Були такі, про яких я чув, але не знав в очі, і навпаки, які чули про мене, але не знали. Тож прив’язалися одне до одного дуже швидко. І стали ударною силою.
Разом училися на операторів ПТРК «Джавелін», вивчали й інше озброєння. Згодом нам дали по болгарському СПГ, з якими ми поїхали на фронт. Ще був місяць, коли ми самостійно розбирали ту зброю, виїжджали на полігон, проводили стрільби. Основна навичка — бігати з усім цим. Ну, а потім ми дізналися, що серед піхотного озброєння в нас найголосніший інструмент, бо мінометники, які стояли буквально поряд, кричали на нас, щоб ми давали хоч команду, коли будемо стріляти, адже було дуже голосно.
Ми спочатку відповідали за Чернігівський напрямок оборони Києва, були приписані в головний протитанковий резерв України й мусили на випадок вторгнення з білорусі реагувати на всі атаки, які могли бути на лінії Чернігів — Бориспіль — Бровари. А згодом вирушили на східний фронт під Бахмут. Там усе інакше: роза вітрів, зима, холод, земля тверда, вкопати неможливо. З териконів усе обстрілюється, посадки там 2014-2015 року ще понищені, сховатися складно. Якщо є бліндажі, то це або старі якісь, бозна-коли викопані, або напередодні зроблені, яких ще не встигли розквасити.
Загалом, морально ми до цього були готові. Нам повідомили, хто перед нами стоїть. Мій особистий анекдот у тому, що музикант бив «музикантів». Тільки я — справжній музикант, а там «музикантами» звуть вагнерівців. Звісно, все це непросто, це потребує залізної дисципліни в самому собі. Я себе одразу опанував, іноді доводилося навіть керувати певними процесами.
«Чотирьох пострілів вистачило, аби я перестав чути»
— У листопаді минулого року ви дістали мінно-вибухову травму…
— Як для музиканта, дістати таку травму — це, звичайно, дуже важка позиція, тому що втратити слух — це значить узагалі поставити крапку на своєму існуванні. Але війна є війна, тут є свої непорушні правила. На відстані півтора-два кілометри від нас одна з наших піхотних рот потрапила в засідку. І було добре чути, що «стрілкотня» йде серйозна. Виявилося, що мій гранатомет якраз стояв на дуже правильній лінії вогню. Там треба була лише невеличка корекція. Але ми цілу ніч вартували, тому мій навідник і заряджальники були подалі від нас. Я залишався тільки із подаючим. Мені довелося зняти шолом і навушники, щоб послухати інформацію щодо наведення. Але вона не збігалася з дійсністю, бо ствол мав бути наведений фактично туди, де стріляли наші кулемети. Слухом я вже почув, де ворожий кулемет, трохи розвернув гранатомет і почав обстрілювати квадрат, забувши про навушники й шолом. Відповідно, чотирьох пострілів вистачило, аби я перестав чути. Але чотирьох пострілів вистачило для того, щоб, по-перше, зупинити там стрілянину, а по-друге, дати можливість підтягнутися іншим гранатометникам на позиції. Вони розставили свої СПГ, я їм сказав нові координати, задав квадрат обстрілу з усіма поправками на плюс, і ми таким чином врятували близько 70 піхотинців, розбили два чи три кулеметні гнізда вагнерівців, вбили їхнього снайпера. Втрати по той бік були колосальні.
Три дні після того дзвін стояв у вухах, і я почав розуміти, що зі слухом щось не так. Я пам’ятаю, що сидів у машині й щоразу, коли до мене говорили, перегукував, перекрикував, перепитував. Уже потім у Краматорську лікар підтвердив діагноз — двостороння гостра глухота внаслідок мінно-вибухової травми. На жаль, чомусь тоді одразу не дали дозволу лягти в лікарню. Не знаю чому. А поки документи якісь оформили, два тижні було втрачено. Врешті, я приїхав у Київ до військового шпиталю. Ще через два тижні я опинився в Інституті отоларингології, і тільки там дійшли висновку, як це все правильно лікувати. Відразу сказали, що, на жаль, якийсь відсоток слуху буде втрачено. Але я вже хапався за будь-які відсотки…
Якщо в людини погано із зором, то вона купує окуляри. Якщо зі слухом — слухові апарати. Я змирився з цією обставиною, але думав, як буду займатися далі музикою. Раніше я працював викладачем, але читати матеріал — це одна річ, бути на сцені — це щось інше. Не зовсім комфортно відчувати те, що ти щось можеш уже не чути. Я себе вирішив перевірити й поїхав із Тарасом Компаніченком пограти. І там на концерті дуже добре відчув, що все не так добре, як мені здається. Що я не чую багато звуків, що я можу щось чути, коли сам граю, а коли з кимось — хаос звуків, і в ньому треба розібрати мозком, де те, де інше. Я мушу визнати, що це колосальна праця мозку, адже мозок пам’ятає всі алгоритми, всі висоти. Все працює тільки завдяки пам’яті.
Зараз друзі дають мені мотивацію, запрошують виступати, спонукають у самого себе повірити, бо ще не все втрачено. Врешті, я спокусився навіть на сольний концерт у Києво-Могилянській академії, тривалістю майже 2,5 години. Юрко Левченко зі Святославом Силенком зробили все можливе, щоб він відбувся. Пройшов концерт у дуже безпечному підвальному залі, де повітряна тривога нам не заважала. Люди почули мою лірику. Я дещо зруйнував міф про те, що є автором лише військово-патріотичних пісень. Бо є частина творів, які, через те, що я свого часу зраджував мистецтво, ніде не були показані.
Про хіт війни «Меч Арея»…
— У вікіпедії написано, що ви автор понад 400 пісень. Уже цього року побачив світ ваш новий альбом «На війні»…
— От зараз не можу сказати конкретне число, бо я ще до нового 2022 року перестав облік вести. Але пісні написав нові вже з того часу. Всі друзі, які у військах, теж пишуть, викидають на папір свої переживання. Дмитро Луняка — один із перших, чий вірш мене зачепив, але твір був дуже коротенький. Я Дмитрові передзвонив у Вінницю і сказав, що хотів би дописати. Він, звичайно, погодився, і так вийшла одна з перших пісень Перемоги «Ти біжиш».
Потім я раптово згадав, що колись намагався писати пісні іноземними мовами. І написав пісню In the war («На війні»). Ну, і як чинно, кілька пісень до широкомасштабної війни були написані з Василем Ковтуном, але коли я побачив його «Місто-фортеця» про Бахмут, — не зволікав. Я знав, що це буде ударна пісня, тому швидко зробив її і записав. Ця пісня — як сміх смерті в очі. І військова тема на цьому не закінчується, тому що постійно з’являються нові мотивації.
— Особливої популярності після початку російської агресії проти України набула ваша пісня «Меч Арея». А ви підраховували, скільки виконавців співали її відтоді, як вона була написана 2001 року?
— Я тільки по YouTube можу полічити. 24, здається. А так… Ну от, наприклад, останнє виконання в Холодному Яру — хлопчик Михайлик Крохмаль. Але це приємний ексклюзив, коли я знаю, хто і для чого це робить. Часто буває, що я в YouTube натрапляю на щось таке, яке, по-перше, має інформативно неправильний вигляд. По-друге, я розумію в цьому кон’юнктурний хід. Одразу помітно, що виконавець з тим не живе. Ба більше, він навіть не розуміє, про що взагалі ця пісня!
Я згадую, як ми робили цю пісню зі зразковим ансамблем Збройних Сил України. Мені й режисерові Сергію Архипчуку довелося пояснювати чи не подетально, про що ця пісня і як її треба виконувати, бо інакше не було б того ефекту. Заспівали б так, знаєте, як про Котигорошка — якусь чергову казочку про меч Арея. Я пам’ятаю, що Архипчук, пояснюючи перед тим по декілька разів, застосував крайню гіперболу, яка змусила очі в тенорів смикатись. Він сказав: «Хлопці, я вам зараз розкажу, як цю пісню співати. Уявіть собі, що домашній пес уперше впіймав дикого зайця й упився його крові». Але ж треба було врешті їх якось настроїти на потрібний лад.
Мені теж закидали: чому ти складаєш пісні, які незрозумілі ні для кого? Потім сидиш і розшифруєш. Усі розуміють банальщину типу «шльопки-тапки», чому б тобі не робити такі ж самі «шльопки»? А я пояснив: ви можете «шльопки» скільки завгодно слухати, але вони не допоможуть зрозуміти вам, хто такі українці. А «Меч Арея» допоможе…
«Найголовніше — це передача духу…»
— Ваше друге ім’я — Живосил — з’явилося після занурення в рідну віру. Як ви прийшли до неї?
— Двоєвір’я, у принципі, було в нашій традиції. Його наслідок — подвійні імена, коли одне бралося слов’янське, а друге — грецьке або римське. Тобто це закономірно, і моє друге, більше сценічне ім’я — Живосил.
Я шість років був в УАПЦ, на всіх великих службах, знав церковний статут, богослужбову літературу, усі церковні бібліотеки були перелопачені мною особисто. Але мою думку змінив саме християнський священник, в бібліотеці якого я знайшов книжки з української мітології і космогонії. Коли я їх прочитав, то підійшов до нього і сказав: «Слухайте, отче, ви знаєте оце, але після цього залишаєтесь в лоні Церкви Христової». І він мені сказав абсолютно мудрі слова: «Кожен несе свій хрест, тобто обирає свій шлях. Я свій хрест обрав. Але людина не може бути обмежена тільки носінням того, що їй сказали. Ти обираєш свій шлях, але ти відповідаєш за нього». Я думаю, що це було більше занурення в пізнання. Хоча спочатку це була справді рідновірська громада, я натхненно віддав їй кілька років життя. Але коли побачив, що там знову ж таки будується піраміда, мені страшенно звідти хотілося піти і я це зробив. Чому? Тому що коли людина визначає себе як вільна, то вона має стояти в колі вільних людей за козацьким звичаєм. А якщо ми шикуємося в піраміду, то це вже не воля, а чітке підпорядкування.
Піраміда, наприклад, потрібна у війську, коли в нас війна й потрібно чітко виконувати накази. Хоча наше товариство часто залишається вірним історичному поняттю кола. Де всі стали колом, ухвалили рішення, зробили або не зробили. Але треба чітко розуміти, яким підрозділам треба наказ і копняк, а в яких більший ефект має рада, звичай і дія.
— Чи є українські глибинні військові традиції в сучасному війську? Вирішувати колом, побратимство, що ще в нас яскраво проявилося під час війни?
— Найголовніше — це передача духу. Бо коли ти в колі зачинаєш розмову з точки зору якоїсь певної переможності або втілення певних програм, то так чи інакше всі, хто стає до кола, вже енергетично пов’язані. Багато чого є козацького, характерницького. Буває, що прилітає біля тебе поряд і мало би зачепити, але ж усі стоять цілі, неушкоджені. А вліпило поряд, і так видається, що зараз когось уже треба на ношах виносити, якщо не тебе самого. А всі залишаються. У чому цей секрет? У настрої. Коли немає переляку, немає якихось шизофренічних сміхів та істерик, натомість є внутрішній сміх над Мораною: «Ага, косата, а ти мене ще не взяла! Не мій час зараз».
Це однаково проявляється і в галичан, і в наддніпрянців. Коли вони бачать когось, хто зі сміхом каже: «Ану, додай ще до пекла смоли!» — у всіх іде такий позитив. Хай, може, десь у когось це й елемент самозаспокоєння, але це на певний момент. Потім людина просто вростає і вона вже без цього не може. Тобто якщо навіть хтось залишиться десь без «кумпанії», то все одно пригадається оця формула: він буде сам собою говорить, сам себе смішити, сам же і сміятися, але ніколи не відступить. Свистить, летить, але якщо на все реагувати, що свистить і летить, часу не буде самому прицілиться. Тому це вже просто звичка, що зав’язана на внутрішньому змісті, тому що ти зараз не більше, не менше, а з «косатою» б’єшся. Так діє мітологічна канва.
Ми можемо говорити і про історичні постаті. Десь воно дійсно додає, якщо ти там бачиш якогось Богдана Зиновія в окопі, а за ним іще Гонта стоїть. Вони всі рядові, але суть важлива — бо вони всі отамани. Солдати зараз, а по духу — всі колишні отамани. Хтось знає Махна, хтось знає Бандеру. Коли на фронті поєднується бандерівський порядок з махновськими атаками — робляться якісь неймовірні чудеса. Повірити в цей історичний феномен іноді важкувато, особливо тоді, коли ти знаєш теоретичні пласти махновщини і ОУН. Але коли в українців біда, то оцей військовий орден понад партії, понад політику, починає себе показувати в дії. В українців біда — і пофіг, хто там лівий, а хто правий. Праві всі.
«Щоб перемогти, ми маємо забити останній осиковий кіл в імперію зла»
— Якою бачиться вам українська Перемога? Якою вона має бути? І у військовому сенсі, і в духовному, і в політичному?
— Це мусить бути твереза перемога. Це означає, що ніхто після цього не сідає за стіл і гучно не гуляє. Чому? По-перше, країну треба буде підіймати. По-друге, треба чітко розуміти, що ми не такі, як ті батраки, які до нас прийшли. А ми буваємо іноді близькі до них, і в культурному, і в усякому прояві. Через це нас іноді не хочуть приймати по-європейському.
Щоб перемогти, ми маємо забити останній осиковий кіл в імперію зла. І тихо повернутися назад із відчуттям, що ми в той бік більше навіть не дивимося, бо там уже все. Концепт України мусить вибудуватись у такий спосіб, що або це традиціоналізм, і такий, як він є в Японії чи в Ізраїлі. Ми бачимо, як розвиваються ці країни, і бачимо, що все в них іде крізь призму традиційного бачення тих народів, які там живуть. Або це буде вже не така Україна, як раніше, а може бути і зовсім не Україна.
Тому остаточна українська перемога може бути тільки в тому моменті, коли ми переможемо внутрішньою експансію, яка не дає можливості українству вийти на певний абсолютно новий і красивий рівень. І це не тільки мова й культура, хоча, безумовно, від цього все відштовхується…
Кореспондент АрміяInform