Поетичні біографії дуже різні. Часом то строкаті міфи з химерними мережками, складними переходами, оманливими відблисками. Часом – настільки великі таємниці, що по-справжньому проникнути в них не вийде ні в кого. А часом поетична біографія – це тло для таких різких життєвих контрастів, що інші, дрібніші, життя поряд видаються просто нікчемними. Десь такою була біографія української поетки за покликанням і націоналістки за духом – Олени Теліги. Важко сказати, чи насправді усвідомлює Україна, кого вона втратила холодної лютневої ночі 1942 року. Важко сказати, чого в Телізі було більше – таланту чи могуті. І що її вело в житті – доля чи випадок…

Оленою Телігою вона стала не відразу – і мова тут не тільки про прізвище, яке отримала свого часу від чоловіка. Річ у тім, що Лєночка Шовгенова, петербуржанка, вихована на Законі Божому та пушкінській ніжності, просто не відразу стала українкою. У школі зірок із неба не хапала, вчилася досить посередньо. Писала незграбні – за її ж пізнішою оцінкою – російські вірші, про які ніколи не згадувала серйозно. Проте її хрещеною матір’ю була відома російська поетеса срібного віку Зінаїда Гіппіус. Пізніше Олена, яка з ранніх літ мала схильність вбачати в усьому таємні знаки й символи, скаже, що то було неспроста. Пізніше, у грізні мілітарні тридцяті, вона передбачить у віршах і своє останнє повернення до Києва, і навіть свою смерть.

А перше знайомство Лєночки Шовгенової з Києвом відбулося в 1917-му році. Її батька, знаного й поважаного професора, запросили викладати в Київській політехніці. Олена ж навчається в одній із гімназій і потроху призвичаюється до українського життя. Дивується, чого це тато тепер уже не Шовгенов, а Шовгенів, щоранку ходить на пари туди, де викладають “на мові” й повсюди в класах висять портрети Петлюри. “І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості!” – напише пізніше Олена в листі до Уласа Самчука.

Власне, історію про те, як молода Теліга висміяла на вечірці емігрантів-українофобів, із задоволенням переповідають і досі. Нічого в тій історії немає занадто вже прикметного, якщо брати до уваги всю біографію поетки, таку звитяжну й непримиренну, що деякі революціонери-чоловіки цілком можуть заздрити. Проте сама Олена Теліга згадувала пізніше, що, почувши від тих нерозбірливих пащекунів щось про “залізяку на пузяку”, “собачу мову” й “мордописню”, вона вперше в своєму житті по-справжньому пройнялася обуренням за український народ. Подейкують, що після того випадку Олена розмовляла винятково українською мовою.

Київ тих часів був холодний, непривітний, незатишний. Примус, керосинка, горіла каша. Холод – вона ніби ніколи не могла по-справжньому зігрітися. Батько невдовзі стає міністром уряду УНР, старший брат – вояком УПА. Гени потроху роблять своє, але доба УНР була такою короткою…

З приходом до влади більшовиків Іван Шовгенов із сином Андрієм емігрує до Польщі. Олена з матір’ю та молодшим братом ще деякий час залишається в Києві. Теліга напише Наталії Лівицькій-Холодній про ті часи: “Ох, Натуся, якби ти знала, як ми тоді жили… Вліті я сапала і полола цілі довгі та пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь “пайок”… Хліб для мене був мрією… Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці”. Але головна біда полягала не в матеріальних труднощах. Уже в той час до Олени міцно приклеївся ярлик “петлюрівки”. З таким ярликом жити в більшовицькому суспільстві далі було небезпечно.

Навесні 1922 мати з дітьми покидають Україну. Після тривалих мандрів родина Шовгенівих оселяється в Подєбрадах, у Чехословаччині. Олена стає студенткою історико-філологічного факультету Українського Педагогічного інституту імені Драгоманова.

Саме тут, у Подєбрадах і в Празі, її українське “я” викристалізовується, огранюється остаточно. Тут вона знайомиться з відомим українським поетом Леонідом Мосендзом, колишнім вояком УПА. Мосендз не тільки допомагає Олені якнайяскравіше виявити свої творчі можливості, але й знаходить для неї “рідне” й “рівне” середовище: Теліга знайомиться з Євгеном Маланюком, Оксаною Лятуринською, Юрієм Дараганом, а також із Михайлом Телігою – красенем, кубанцем, палким патріотом, який спершу береться навчати її української мови, а згодом стає їй чоловіком.

На празький період життя припадають і перші публікації – в “Літературно-Науковому Вістнику” та інших часописах. Згодом, коли подружжя Теліг перебереться до Варшави, романтично-студентський період життя молодої поетки закінчиться. Почнеться інший, емігрантський, буденний. Аби заробити на прожиття, Олена ким тільки не працюватиме – і вчителькою, і танцівницею кабаре, і навіть нерухомим манекеном в одній з варшавських крамниць. Проте й у голоді, і в чеканні Теліга не полишає громадської роботи – бере участь у дискусіях на літературні та національні теми, виступає, виголошує промови, читає свої поезії. Саме тут, у Варшаві, вона знайомиться з батьком українського націоналізму – відомим літературним критиком Дмитром Донцовим. Донцов мав дуже великий вплив на її творчість і життя. Може той вплив був навіть більшим, ніж йому хотілося б.

Початок Другої світової Олена зустрічає у Варшаві. До постійних бомбардувань і пострілів ставиться, як до випробування: “Це маю нагоду справдити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї батьківщини”. Прийнявши пропозицію Олега Ольжича, письменниця починає працювати в культурній референтурі ОУН – читає лекції, пише відозви, листівки.

Її довго не хотіли приймати до таємного братства – мовляв, ви ж така яскрава жінка, яка там конспірація… і взагалі, де ви бачили революціонера, який так часто змінює капелюшки? Що поробиш, вона справді любила капелюшки. Фотографувалась і підписувала світлину так: “Я і мій новий капелюшок”. Такі от контрасти…

Усе своє життя в еміграції Олена Теліга мріяла про повернення до Києва. Розуміючи невідворотність війни, друзі намагаються відмовити її. Але вона відповідає, що не може поет, який закликає до боротьби інших, не боротися сам, бо як же тоді шляхетність, як же благородні поривання?

І Теліга повертається – 22 жовтня 1941 року. Ще в 1932 про це повернення нею вже написано:

“Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги”.

(“Поворот”)

У Києві Телігу обирають головою Спілки письменників. І тут, як і в еміграції,  вона починає громадську роботу – швидко, енергійно, без зайвої метушні. Стає редактором літературного тижневика “Літаври”, додатка до газети “Українське слово”. Навколо тижневика гуртується інтелігенція, готова поширювати національні ідеї. Але окупаційній адміністрації діяльність оунівців не до вподоби. Уже в листопаді 1941 почалися перші репресії в Житомирі, а в грудні заарештували редакцію “Українського слова” – Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка.

Новим редактором окупанти призначили професора Штепу, цілком лояльного до влади. Через нього починається тиск на Телігу. Над її життям чи не вперше збираються надто вже чорні, загрозливі хмари. Вона не зважає. “Удруге я в еміграцію не поїду”, – твердо заявляє друзям, і вони розуміють, що сперечатися марно. Розуміють, що це її свідомий вибір.

На 9 лютого 1942 року Теліга призначила в Спілці збори. Її вмовляли не йти, адже ходили чутки, що гестапівці вже давно планують засідку на Трьохсвятительській. Олена відповіла щось на зразок: “Я призначила, значить, я піду”. Чутки про засідку підтвердилися. Гестапівці дали можливість вийти всім, хто не був членом Спілки. Один із членів швидко встав і вийшов. Михайло Теліга назвався поетом і залишився. Їх перевезли в приміщення гестапо по вул.Короленка, 33. Через кілька днів розстріляли й поховали в Бабиному Яру. Так збувся ще один її вірш:

І в павутинні перехрестних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Існує чутка, що в камері, де вона сиділа останні свої дні, залишився напис на стіні: “Тут сиділа й звідти йде на розстріл Олена Теліга”. Існує чутка, що один із гестапівців пізніше згадував: “Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка”.

Річ тут не в тому, було це насправді, чи ні. Річ у тому, що, зваживши на всю її біографію, можна впевнено стверджувати: і н а к ш е   п р о с т о   н е   м о г л о   б у т и. Може тому, що всім її єством провадив випадок, миттєвість, порух – тривожний і короткочасний, який змушував її, як богиню Ніке, жити й поривати за собою, весь час поривати за собою. А може й тому, що насправді нічого випадкового в її житті не було.

Сергій ОСОКА