На сторінках «Українського Слова», у двадцяті роковини гекатомби, жертв Організації Українських Націоналістів у Києві, було надруковано чимало матеріялу. Але він не повний. І повним, певно, не буде ніколи, бож більшість дійових осіб цього героїчного періоду – пішла в могилу, живі не залишили писаної історії, тож вона ніколи не буде повна. Жили бо ми тоді й працювали та боролись справді на фронті. А хіба вояк у наступі може робити нотатки чи навіть запам’ятовувати прізвища? Ми ж намагалися часом забувати прізвища, щоб не пошкодити найкращим. І саме ті найкращі й забулися.

До Києва ОУН вислала свою найкращу екіпу. Поїхали туди члени ПУН-у ген. М. Капустянський та інж. О. Бойдуник. Керманичем всієї роботи на Центральних і Східніх Землях був призначений О. Ольжич, заступник Голови Проводу Українських Націоналістів. З ним- їхали до Києва О. Сеник-Грибівський та М. Сціборський, але вони загинули на підступах до столиці, у Житомирі.

Далі екіпа складалася з таких відомих і динамічних членів як Ярослав Оршан-Чемеринський, що їхав з дружиною, Дарією Гузар, Іван Рогач, Петро Олійник, Яків Шумелда, Олег Лащенко, Іван Ірлявський, Марко Антонович, Федір Гайович.

Ця група прибула відразу після відступу більшовиків, і їі очолював Ярослав Гайвас, потім прибув Т. Бак-Бойчук.

За кілька тижнів прибула Олена Теліга, Василь Кобрин, брати Ігнатки. Застали вони вже тут д-ра В. Яхна, М. Михалевича, М. Кузьмика, Романа Біду, І. Кедюлича, і значну частину націоналістів Буковини, що прибули в складі Буковинського Куреня.

Нехай пробачать мені ті (живі і мертві), що їх не згадую, бо ніколи не було повного списка їх, та й не знав я усіх у Києві. Ця екіпа негайно притягнула до себе кращі сили з місцевого населення, і тут був секрет всіх успіхів і всіх осягів. І місцеві передовики були так само вистріляні, як і при булі націоналісти.

Згадавши тих, що творили героїчний період, який залишив свої сліди на Наддніпрянщині й по сьогоднішній день, обмежуся тепер змалюванням трагічних днів початку лютого 1942 р., для чого користуюся нотатками, робленими після закінчення війни, з яких частина була опублікована майже 17 років тому.

Прибувши до Києва, значна частина екіпи, зокрема ті, що належали до Культурної Референтури, поселилися в будинку на вул. Короленка, недалеко від Св. Софії й недалеко від в’язниці НКВД, яку зайняло rестапо. Згодом у тому будинку не можна було витримати від холоду, і ця екіпа, з якою я тісно співпрацював, належачи до КР, розсипалася по місті.

Олена Теліга з чоловіком і я переїхали на вулицю Караваївську. Це був модерний будинок, що не мав печей, а був пристосований до центрального огрівання. За тиждень чи два виключили ТЕЦ, і не стало огрівання. В хаті замерзала вода. Від того почали тріскатися труби й виключено воду. Згодом виключили світло. До цього треба додати, що й їсти не було чого. Ось умови нашого перебування у Києві, які були у всіх однакові. Центром уваги між нами була Олена Теліга. Вона очолювала Спілку Письменників, і щоденно до неї приходили десятки голодних, перемерзлих та вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. А допомогти ж їм вона не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди, й люди відходили втішені й підтримані морально. Не одного влаштувала до будинку Червоного Хреста, де було бодай тепло, але сама там не примістилась, вважаючи, що може витримати всі невигоди. Не легше було й у Спілці Письменників. Температура й там була нижча нуля, але О. Теліга не покидала своєї праці.

Що таке була тодішня Спілка – про це можна б написати об’ємистий том. Письменників справжніх – майже не було. Але треба було створити середовище для тих, що хотіли й могли стати письменниками. І скільки тоді виявилося молодих талантів, що потім пропали у вирі війни.

Спілка стала центром духовного життя столиці. Тут дискутувались світоглядові справи, тут черпали матеріяли для своєї праці всі інші члени ОУН, а зокрема ті, що були призначені до праці серед молоді (М. Гнатів, Соболь і інші.). Німці вже тоді, за посередництвом більшовицьких агентів, що пролізли в німецькі установи, намагалися відвернути інтелігенцію від думки про українську творчість, про духове відродження. Тому вони використовували факт, що Спілка матеріяльно не могла нічого дати. Тому треба було промовляти до патріотизму, до національного обов’язку. А в умовах злиднів, за якими стояла голодна смерть, – це не було легко. Та найбільше діяв особистий приклад Олени Теліги.

Атмосфера в Києві щораз згущувалась. Наприкінці листопада 1941 р. прийшли відомості про розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі. Далі почали приходити вістки про масові розстріли в Чернігові й Полтаві. Київ не мусів довго чекати. Прийшов арешт і розстріл Романа Біди та його товаришів. Ситуація почала ставати щораз виразнішою. О. Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду. До них належали в першу чергу ті, що працювали в культурній ділянці. Але саме Олена Теліга відмовилась від виїзду. Просто заявила: «Я з Киева вдруге не виїду» і припинила всі дискусії.

У середині грудня заарештовано Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка, І. Кошика й ще декількох членів Редакції «Українського Слова» та Я. Шумелду. На їх місце прийшов славнозвісний Штепа. Вступаючи на місце редактора «У. Слова», він заявив: «Я не зроблю нічого, що могло б засмутити визволителів» …

«Визволителі» -в цьому й була вся справа. Німці хотіли рабів, щоб здійснились слова Лесі Українки: «Хто тебе визволить, в неволю візьме». Наші пресові органи й ми самі в той період проти німців не виступали, тримаючись засади, що вони ж вороги нашого ворога. Але цього було мало. Німці вимагали славословія, вимагали схвалення своєї політики, яка йшла врозріз з українськими інтересами. Штепа пропонував «Зміну лінії» і Олені Телізі. Вона відмовилась, і «Літаври» перестали виходити.

Тепер Спілка стала єдиним осередком, де явно сходилися націоналісти з місцевими українцями. З різних відділів Міської управи вже ми відійшли, бо відомо було, що там прийдуть арешти. В Спілці (на Трьохсвятительській вулиці) просиджувала й Олена Теліга, трясучись від холоду. Хто ж забув вітри й морози зими цього страшного року!

На поліцію йшли доноси, що Спілка провадить націоналістичну діяльність, що зовсім відповідало правді. А «Нове Українське Слово» громило націоналістів, як могло. Закидало нам неймовірні речі, включно до крадіжок (що було красти?), саботажів і т. п.

Перед Новим Роком випустили Рогача, Оршана й Олійника з тим, що вони мають від’їхати до Берліну. Завезуть їх автобусом, що відійде десь за тиждень. Але минуло два тижні, поки їх покликали до гестапо й веліли спакувати речі. Коли речі були спаковані, сказали знову прийти до гестапо, щоб ще щось підписати. Пішли: Рогач із сестрою, Олійник і Оршан з дружиною (Дарією Гузар). За годину до їх помешкання приїхало гестапо по речі, бо, мовляв, автобус відходить вже, й вони не мають часу носитися. Коли й куди вони від’їхали, – й досі не відомо. Ніхто їх більше не бачив. Початково думалось, що їх дійсно відвезли до Берліну.

У квітні місяці 1944 р., під час допиту, гестаповець Вірзінг сказав арештованому другові С., що вище названі були поставлені перед військовим судом і розстріляні «За невиконання наказу». Під час допиту у Києві їм казали: «Ви не надаєтесь для журналістичної праці в Україні. Ми вас відвеземо до Німеччини й там перешколимо». Більш відвертий був гестаповець Ротцоль, який у Потсдамі заявив, що всі вони були ліквідовані зондеркомандою ес. Приблизно в середині січня 1942 р. з Києва виїхали ті люди, яких розшукувало гестапо, а переходити їм у підпілля було або важко, або недоцільно. Вони мали більше шансів на інших теренах. За ними на деякий час виїхав О. Ольжич.

В кінці січня арештовано Василя Кобрина й братів Ігнатків. Таємно довідалися ми, що арешт проведено на наказ більшовицького агента, що займав високе становище в Генерал-Комісаріяті,- Боса. 7 лютого заарештовано понад 200 свідомих українців Києва, переважно інтелігентів. В українському Києві зчинилась паніка. Але одночасно було ясно, що будуть ліквідувати «західняків», як елемент найбільш небезпечний, як елемент «підбурюючий».

В неділю 8 лютого, гестапівці стукали до помешкання Олени Теліги, але ніхто не відчинив, і вони. пішли. Ясно було, що треба тікати. Але – Олена Теліга відмовилась. На інше помешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою, була готова йти до кінця своїм шляхом і глянути гнобителеві в очі. Тривожно пройшов день. Ми були в одному будинку. Мені радила О. Теліга перейти на інше помешкання.

Я також відмовився. На всякий випадок ми вдягнули чисту білизну, на чому наполягав Михайло Теліга, кажучи, що за козацьким звичаєм перед боєм і перед смертю треба вдягати чисту сорочку.

У понеділок 9 лютого, перед 8 годиною ранку, я пішов на зустріч, на якій ми обговорювали ситуацію, що її створюють масові арешти. Стверджено, що арешти не випадкові, що це явна розправа з українським національно свідомим елементом…

Засідання затягнулося майже до 14 год. Вийшовши, я вирішив негайно йти до Спілки й повідомити всіх про рішення. Але по дорозі стався випадок, що врятував мені життя. Я зустрів п. К., з яким я тримав контакт у церковних справах, і з ним зайшов до будинку Церковної Ради, щоб точніше обговорити дальші зустрічі. Коли скінчилась розмова, до Спілки йти було вже запізно: ясно було, що там нікого нема, бож вечоріло, а світла в Спілці не було.

По дорозі додому я зустрів друга Я. Гайваса. Він повідомив мене, що приїхав Ольжич і я маю негайно йти до нього. Заходжу. Ольжич напружений, чую, що в нього дрижить кожен нерв, хоч він і панує над собою.

-Що у вас?

З цього питання чую, що припускає найгірше. Оповідаю про арешти, згадую призвище д-ра В. При цьому він нервово схоплюється:

-Де пані Олена?

– Думаю, що вже дома.

– Біжіть негайно і стягніть її та інженера (чоловіка О. Теліги) хоч би й сюди. Ні хвилини довше не будьте дома.

Прибігаю додому. Двері зачинені. Стукаю, грюкаю- жодної відповіді. На сходах темно. Палю сірника і бачу, що двері забиті цвяхами. Тихо підходить один з помічників кербуда і на вухо говорить, що було гестапо, вивезло речі, запечатало помешкання, іншому помічникові кербуда дали деякі речІ, і він має повідомити гестапо, коли б хтось прийшов на це помешкання або я повернувся додому.

В мені все похололо. Біжу до Ольжича, оповідаю. Схопився він за голову:

– Якби я знав, якби я знав!

Ольжич приїхав рано того понеділка, 9 лютого. Післав nані Ліду по мене, але вона вже мене не застала. Радила пані Олені не йти до Спілки. Але та заявила:

-На мене ж чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Адже їх заарештують. Я не можу тікати, бож хтось міг би сказати, що в небезпеці лишила тих, кому говорила про невгнутість, патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли загину, то знайте, що свій обов’язок виконала до кінця.

За годину за нею пішов її чоловік. Про арешти попереднього дня знав Ірлявський. Він ранком зайшов до заступника голови Спілки, місцевого літератора, і розповів йому про становище.

Той до Спілки не пішов. Ірлявський пішов сам. Гестапо засіло в Спілці вже в неділю 8 лютого вранці. Коли в обідню пору туди прийшов д-р Б., його заарештовано. Але про це ми довідалися аж за місяць, коли д-ра Б. випустили. Хто 9 лютого заходив до Спілки Письменників, той вже звідти вийти не міг. Коло год. 15 гестапо заявило: досить. Хто не належить до Управи або персоналу Спілки, може йти додому. Решту відвезли на вул. Короленка ч. 33. Зроблено два винятки. До Управи Спілки належав Ю. Музиченко, але його відпустили, до Спілки не належав інж. Михайло Теліга, але його заарештували.

Ті, що були того дня в Спілці, розповідають, що вони були фактично арештовані. У всіх був настрій похоронний. У всіх, але не в пані Олени. Вона, як Голова Спілки, почувала себе відповідальною і за настрій… Всіх підбадьорювала, що не буде так страшно. Зрештою, – казала, – я голова, я й відповідатиму. Ви робили те, що я наказувала або інспірувала. При тому розповідала безжурні речі, й чути було її безжурний сміх.

За кілька тижнів декого звільнено, за вийнятком: Олени Теліги, Михайла Теліги, Івана Ірлявського й проф. Гупала (автора п’єси «Справа прокурора Дальського»).

Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялися арешту. Ми були добре приміщені й приготовані до втечі. Зрештою, тієї ночі ми були такі прибиті, що хотіли бути арештованими. Ситуація була ясна. Ольжич заявив:

– Пане Ольже, Рогач і інші не живуть. І перед цими арештованими стоїть гола смерть. Це вирішальний момент. Карти кинені, й відкривається ще один фронт боротьби …

Наступного дня передано арештованим їсти. Іжу взяли. При цьому ми довідалися, що Олена Теліга сидить в камері ч. 34, а Михайло Теліга, здається, в ч. 49. Про Ірлявського сказали, що йому не треба, він, певно, й так скоро помре. Але їжу й цигарки взяли. Більше жодних відомостей.

Ольжич все наказував мені виїздити. Я категорично відмовлявся. Одначе за три дні виявилося, що зовсім нема харчів. Крім того, треба було передати відомості на захід. Вправний у подорожах, я поїхав до Рівного, зорганізував харчі, вислав зв’ язкового до Львова й на третій день був у Києві. Тут мені сказали, що харчів більше не приймають. Значить – почалися розстріли.

Коли, кого й де розстріляли – невідомо. Але розстріляли їх найближчих двох тижнів після арешту. Моє внутрішнє відчуття каже, що розстріляли пані Олену під ранок 13 лютого в п’ятницю. Доказів на це нема жодних, але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом. А тоді ж я був у стані півпритомному, жив часто підсвідомістю і нервами. Три місяці я майже не спав, хоч їздив, перевтомлювався, промерзав до костей. Тільки тому нервовому напруженню завдячую своє життя. Кілька разів їхав цілу добу на відкритій вантажній машині при 30 ступенях морозу, у легкій шинелі й подертих черевиках… Напруження нервів давало відчути небезпеку, й тому проходив усі контролі.

Я ще кілька разів був у Києві. З різних джерел пробував щось довідатися. Марно. Лише таке дійшло до нашого відома: однієї ночі, під ранок, зчинився по коридорах рух. Звичайна річ – виводять на розстріл. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик.

-Хто вийде живим, розкажіть усім, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані.

Далі – крики катів, посипались удари, загрюкали двері,

Все стихло.

«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху -тризуб.

Ось усі сліди трагедії. Ще перед розстрілом один з rестаповців казав:

– Ні до чого не признається, щоб відтяжити інших, все бере на себе …

Поетка Олена Теліга не лише була твердою і героїчною в своїх поезіях, але такою була й у житті, і в хвилину смерти. Була одним з тих винятків, що своє літературне кредо реалізувала в житті. Недарма один з катів висловився: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка … »

Олена Теліга чином продовжила полум’яну легенду героїзму й посвяти. Завжди мріяла про те, щоб послав їй Бог «гарячу смерть, не зимне умирання». І її гаряча смерть викувала ще одну ланку в ланцюгу змагань української революції. І тоді, і тепер підносились та підносятся голоси, що, мовляв, Організація Українських Націоналістів не повинна була висилати найкращих на такі небезпечні стійки. Адже, мовляв, організаційну роботу може робити будь-хто, чому наражати на небезпеку О. Ольжича чи О. Телігу, чи їх талантів не замінити? Є тут правда, але не вся. Адже революція явище стихійне, всеохопне й сама ОУН є лише частиною тієї революції, що її веде нація. Хіба можна в боротьбі нації пересувати людей, як бездушні” фігурки на шахівниці?

Чи виправдалась смерть найкращих у Києві? Важко ставити в цю площину питання боротьби і втрат. ОУН виявила найбільші зусилля під час війни. І коли сьогодні я чую на власні вуха з уст молодої й відомої письменниці:

– Коли б не ви у Києві, то я певно не була б українкою …

то хіба це не свідоцтво успіху боротьби й рації жертв? А що з того, що ми живемо, старіємося, тонемо в дрібницях? Певно, життя- велика цінність. Життя дає змогу працювати для Украіни, коли хтось хоче працювати. Але чи праця кожного з нас, що залишилися в живих, дає стільки, як чин у Києві, чи іншому місті України? Це ще велике питання, чи наша праця дасть хоч частину тих наслідків, які дала смерть членів ОУН.

З наслідками всієї тодішньої роботи ворог не може впоратися і посьогодні. Це вислід праці тих, що загинули. Але вони втратили життя. І факт, що ми це життя зберегли, зобов’язує нас до дальшої праці, щоб не було нам соромно, коли зустрінемось перед Престолом Всевишнього. Це стосується і тих, що не мали нагоди загинути …

(«Українське Слово», ч. 1057, 11 лютого 1962)