Належу до покоління «ровесників Незалежности», а саме до тієї частини, яку виховала Ірина Фаріон – професор, політик, борець.

П’ять років тому восени, під час роботи над навчальним посібником «Мистецькі прогулянки з МІОКом» (для студентів-іноземців, які вивчають українську), я домовився записати інтерв’ю з поетом, воїном-добровольцем Борисом Гуменюком. ОУНівець призначив зустріч напередодні презентації нового видання власних «Віршів з війни» та «100 новел про війну». Захід мав відбутися в межах проєкту «Від книги до мети», що його роками організовувала у Львівській політехніці проф. Ірина Фаріон – власне, добрий образ Політехніки впродовж тривалого часу мені асоціювався саме з іменем Ірини Фаріон.

Отож на др. Бориса я чекав у фоє головного корпусу. Автор трохи затримувався, тож я зрозумів, що за щастя буде зробити бодай бліц. Ураз – чую, що вкупі з ветераном сходами підіймається й пані Ірина. «Кармелюк» по-добряцькому помахав правицею на знак привітання і з усміхом, луна якого гучно розлетілася Політехнікою, додав: «Назаре, добрий день!!! Вибачай за спізнення».

Тоді поет відрекомендував мене – ось, мовляв, молодий літератор і філолог. Я ввічливо присхилив голову, а проф. Фаріон простягла руку для потиску і просто-таки випалила:

– Ірина. Слава Україні!

Енергія, що в чистій формі (без посередництва трибуни чи телевізора) струменіла від цієї жінки, мене приголомшила. Я невідь-чому на мить заціпенів – ніби перетворився на воскову фіґуру. Втім, оговтавшись, відповів:

– Героям Слава!

Далі спробував висловити пані Ірині вдячність за її праці, але вдавалося це не настільки зв’язно, як зазвичай. Згадав, що кілька днів тому у Києві йшов ув одній колоні з нею під час Маршу Слави УПА. Врешті «зізнався»:

– Відчуваю сильну концентрацію націоналістичного духу поруч із вами, пані Ірино та пане Борисе! Аж говорити важко. Це справді неймовірно!

Відтак викроїли 10 хвилин на спілкування з Борисом Гуменюком. Я зосередився на завданні втиснути якомога більше за вкрай короткий період, тому, як на диво, запитання формулював дуже швидко, а др. Борис жваво й по ділу на них відповідав – одно слово, бліц. Ближче до кінця інтерв’ю у дверях кімнати, в якій воно тривало, з’явилася Ірина Фаріон:

– Маєте ще дві хвилини! – наголосила з притиском і відразу вийшла.

Дякувати Богові, матеріял доробили. Я лишився на саму презентацію. Як завжди, було дуже цікаво. Кажу «як завжди», бо то була далеко не перша подія, що її в межах проєкту Ірини Фаріон, я відвідав. Юрій Михальчишин, Антін Мухарський, Богдан Червак – із ким би не влаштовувала захід Ірина Фаріон, сила Ідеї та сила Духа панували в авдиторії, запалюючи люд до подальшої роботи, себто, само собою, боротьби.

Якось на одній з тих зустрічей я передав записку із власним запитанням-коментарем – дещо довшим, ніж було тут заведено. Але пані Ірина прочитала його повністю, а потому звернула погляд у залу й емоційно спитала:

– Товариство, хто це сказав?

Я, тоді вже аспірант-початківець, дещо стривожився. Згадав навіть сцену, коли один горе-президент, що не так давно втік з України, слідом за подібним запитанням «ставив на місце» когось із підлеглих. Витримавши коротку павзу, Ірина Фаріон уточнила:

– Підведіться, будь ласка. Ви написали дуже сильні слова. Я хочу, щоб усі в цій залі вам поаплодували.

Я зніяковіло підвівся і подякував за несподівану честь бути оплесканим.

Та починалося моє (хай і заочне) знайомство з Іриною Фаріон іще в старшій школі. Вчителька української мови та літератури Дарія Петрівна Гавриляк порадила (чи, може, навіть позичила) книжку «Правопис – корсет мови?», коли я готував реферат на відповідну тему. Гадаю, відтоді моя любов до рідної мови остаточно переважила все инше – шкільні «закоханості» у географію, фізику, біологію, філософію тощо. Певен, мій майбутній професійний шлях набув конкретики саме завдяки тому «знайомству».

В університеті я – не переводячи подиху – ковтнув монографії «Мова – краса і сила…» та «Отець Маркіян Шашкевич – український мовотворець», а ще написав курсову про публіцистичний ідіостиль Ірини Фаріон як політика. Згодом читав і її докторську дисертацію. Колосальний інтелектуалізм, неперевершена стилістика, оголений нерв історичної правди – те, що черпав із доробку проф. Фаріон, утверджувало мене в непомильності світогляду, який відмалку сповідую. Голос Ірини Фаріон не давав утонути в болоті «наукоцентричного» москвофільства, чий бур’ян цвів (сподіваюся, більше ні) на певних катедрах у Львівському університеті (sic!). Її голос «термосив заціплії сумління» представників постколоніяльного соціюму, які, зокрема, послуговуються московськими формами імен, привчаючи й дітей до цього збочення, споживають московські маскульт і пропаганду, а то й узагалі, комфортно зрадивши предків, досі балакають «на общєпанятнам».

Я завжди розумів ІПСОвський характер цькувальних кампаній супроти покійної – від історії з дитячим садочком на початку 2010-х до політично вмотивованого звільнення з вишу торік. Я шкодую, що явно недостатньо долучився до захисту Ірини Фаріон від тих спланованих атак. Сумно, що восени 2023-го я, зірвавшись в обідню перерву на віче на підтримку проф. Фаріон, не застав нікого – виявилося, що акція почалася на годину пізніше, коли я вже повернувся на роботу.

Так, не зі всім, що Фаріон-політик висловлювала в публічній площині, я погоджувався – дещо, як-то брутальні образи 85-літнього поета-політв’язня Ігоря Калинця, мене вкрай обурювало і відвертало від неї. Це боліло, бо ж Ігор Калинець власною творчістю привів мене за руку до Поезії, а Ірина Фаріон – завдяки книжці, яку прочитав у старших класах – привела мене за руку до Філології.

Звістка про замах на жінку мало не вбила й мене. Я заціпенів, ніби воскова фіґура – тільки вже не так, як при особистій зустрічі перед інтерв’ю з Борисом Гуменюком. Коли я усвідомив, що сталося і сталося наяву (хоча спочатку думав, що то не може бути правдою і якась потвора просто цинічно «жартує»), мене охопив невимовний біль. Найгірше, що за якихось десять-п’ятнадцять хвилин до трагедії я був у тих околицях, неподалік від вулиці Масарика – ішов собі з гітарою після репетиції. І розминувся, і не запобіг, і не захистив. Уява малювала «альтернативну історію», в якій я був на місці вчасно і не допустив убивства.

У те, що сталося і сталося наяву, повірити було невимовно боляче. Водночас лють і бажання праведної помсти природно пойняли мене. Розумію, що тільки разом ми, українці, зможемо здолати одвічного ворога. А що мусимо це зробити, варто затямити як аксіому, бо з москвою під боком, а на нашій землі й поготів, над нами завжди висітиме коса геноциду – поки її не обламаємо або поки вона до решти не викосить нас. Третього немає…

Востаннє я перетнувся з проф. Іриною Фаріон наприкінці 2022 року. Знов у фоє головного корпусу Політехніки. Було скупчення люду. Але жінка споглядала на це збоку. Я ж проходив повз і привітався з нею:

– Слава Україні!

Пані Ірина гучно відповіла:

– Героям Слава!

Найпевніше, вона не пам’ятала мене, адже спілкувалися ми небагато. Проте, сподіваюся, вона мене впізнала… Бо належу до покоління «ровесників Незалежности», а саме до тієї частини, яку виховала Ірина Фаріон – професор, політик, борець.

Дякую Вам, пані Ірино. Пробачте, що не вберегли.

Вічная та Світлая Пам’ять.

Назар ДАНЧИШИН