23 березня 2023 року у бою за Авдіївку загинув наш ОУНівський побратим Максим Петрушевський.

Для багатьох українців війна почалася 24 лютого минулого року. Але того дня, як і попередні вісім років вона уже тривала. Воїни, які захищали нас увесь цей час, повернулися навіть із цивільного життя давати відсіч ворогу, що має ту саму національність. Серед них був і Максим Петрушевський. 2014 рік змінив життя воїна назавжди – з того часу і до останнього подиху все своє життя чоловік присвятив захисту Батьківщини. Пройшов через найгарячіші ділянки фронту, отримав почесну державну відзнаку, став командиром взводу, славився своїми організаторськими здібностями. Останній свій бій зустрів 3 березня неподалік Авдіївки, а 9 березня – місце вічного спочинку – у секторі почесних поховань Центрального кладовища Кривого Рогу.

Життя Максима Петрушевського спочатку складалося як у багатьох криворіжців. Чоловік мирно трудився на благо своєї сім’ї та міста – більше 15 років пропрацював на «АрселорМіттал Кривий Ріг». Всього себе віддавав вихованню тоді ще малолітньої донечки. Як і у багатьох криворіжців, життя чоловіка назавжди змінив кровожерливий «братній народ».

У 2014 році Максим був одним із перших, хто пішов давати відсіч ворогам. До армії криворіжець потрапив за мобілізацією. Разом зі своїм підрозділом боронив різні населені пункти Донеччини, а потім були Піски та шахта «Бутовка». Відтоді і до останніх днів на зв’язку із бійцем була його рідна мати Людмила, з якою він міг вільно по телефону ділитися своїми думками та переживаннями.

Тоді, в 2014 році, криворіжець мав змогу особисто познайомитися із багатьма людьми, які в майбутньому, особливо під час повномасштабного вторгнення, стануть справжніми легендами українського війська. До прикладу, познайомився Максим там із майбутнім Героєм України, нині загиблим Дмитром «Да Вінчі» Коцюбайлом.

Наприкінці 2015 року по демобілізації потрапив додому. Але повернутися до цивільного життя чоловік так і не зміг та уже невдовзі підписав контракт із 93 механізованою «Холодний Яр». Серед своїх побратимів відзначався організаторськими здібностями.

Цей талант свого батька підкреслює і його 17 річна донька Тетяна: «Він був надзвичайною людиною, мав командирські здібності. Завжди любив командувати кимось. В армії знайшов справу всього свого життя. Але в той же час завжди мені допомагав, підтримував, навіть коли я думала, що уже ніхто не підтримає. Був надзвичайно дружелюбним, любив спілкуватися з усіма і приходив на допомогу абсолютно будь-якій людині».

Пізніше Максим перейшов до 53 механізованої бригади. Організаторський хист швидко помітив командний склад формування, а Максим отримав звання старшого сержанта та став командиром взводу. Навчав молодше покоління воїнів, серед яких мав прізвисько «дід Петруха». Саме перед початком повномасштабної війни був інструктором з користування NLAW.

Повномасштабне вторгнення застало Максима у Волновасі. В перший же день чоловік зателефонував сім’ї та попрощався. Зв’язку із ним, за словами матері, тоді не було тиждень. А коли врешті об’явився – першими словами чоловіка були: «Мамо, я живий». А уже потім зізнався, що у тому бою згоріло все, окрім того, що було на ньому. Казав, що три дні його не могли знайти. За цей час він побував і в списках загиблих, і в списках зниклих безвісти. А про той бій розповідав матері: «Я думав, що пекло було в 2014 в Пісках. Але ТАКЕ мені навіть і не снилося».

За оборону Волновахи Президент України в травні того року нагородив Максима орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У цей час він був із своїм підрозділом на відновленні. Потім хлопці вирушили на Бахмутський напрямок, де провели все літо.

Після Бахмуту Максима перевели в Авдіївку і там із чоловіком тривалий час не було зв’язку. Але він знайшов можливість відповісти матері. Сказав, що перебуває «на нулі», а останніми словами воїна були: «Хтось же повинен».

3 березня Максим загинув, стримуючи наступ ворожої орди. Поховали героя 9 березня у секторі почесних поховань Центрального кладовища Кривого Рогу. Без люблячого сина залишилася мати, яка підтримувала його усі ці довгі воєнні роки та донечка, яка для Максима була сенсом життя.

Мати на прощання сказала: «Я не могла повірити, що він може загинути. Але я тримаюсь, бо маю тепер піклуватися про онучку. Я просто бажаю всім хлопцям, всім матерям, які пережили трагічну смерть своїх дітей, дітям, які залишилися сиротами, вдовам – я усім їм бажаю мужності та терпіння. Наші полеглі воїни усі віддали себе до останнього подиху. І це не порожні слова. Ми пишаємося ними. А наша України все одно буде вільною. Наші Збройні Сили непереможні, як і народ. Слава Україні, а ворогам – смерть!».