Мало не щодня надходять тривожні звістки з поля бою: наші війська повільно, але відступають, лютий ворог поступово захоплює все нові й нові простори та поселення на Донеччині. Багатьма такий поворот у ході війни став сприйматись як безпросвітність і безвихідь. Душі людей почала заповнювати зневіра…

 

Хто винен — очевидно

 

Проте теперішнє безвідрадне становище аж ніяк не було неминучим. Більше того, можна чітко визначити, коли та з чого все почалося, що саме спричинило нинішню сутугу.

Так само не становитиме значних зусиль назвати винуватців. Справжніх винуватців, а не стрілочників і заручників обставин.

Тільки вдумайтесь: ще на початку року начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України генерал-лейтенант Кирило Буданов не раз бив на сполох, попереджав про наміри противника розпочати в травні — на початку червня потужний наступ, про численне поповнення ворожих полчищ, про підготовку й перекидання на захоплені українські землі та простори довкола них нових військових підрозділів РФ. Проте попередження не знайшли жодного відгуку в серцях тих, хто з огляду на своє покликання мусив на них зважити та спрацювати на випередження.

Мова насамперед про наших народних обранців. Вони вкотре повелися вкрай безвідповідально, навіть не подумавши додати своїй діяльності жодного більш-менш помітного прискорення.

Показовим із цього погляду можна вважати ухвалений тільки 11 квітня закон з невиразною назвою «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-IX. Він став вінцем неспішної, навіть длявої роботи, яка тривала аж із 30 січня поточного року та супроводжувалася встромлянням палиць у колеса у вигляді численних надуманих поправок і доповнень. Та й про прискорення з поповненням лав ЗСУ після набрання чинності новими загальнообов’язковими правилами говорити не доводиться.

По-перше, закон, який мав розставити всі крапки над «і» в питаннях призову військовозобов’язаних, повинен був би з’явитися на світ щонайменше на два роки раніше. По-друге, це мав би бути цілісний утвір, а не сукупність плутаних доповнень до десятка різних законів. По-третє, хотілося б бачити закон зрушень, докорінних змін на краще. Натомість маємо не рішучі кроки, а півзаходи та чергове гальмування притоку свіжої крові в українське військо.

Видно, безтурботне життя на повному державному забезпеченні, відірваність від народу роблять свою чорну справу — породжують нових пустомель і поводирів дорогою в нікуди. Мабуть, вистачає в тому середовищі й заблудлих душ, у баченні яких перемога у війні — манна небесна, яка сама собою впаде їм у руки. Сіромахам, напевно, і не снилося, що перемога потребує не тільки віри в неї, а й повної самовіддачі. І з їхнього боку також.

На жаль, наслідки не забарилися. І, головне, не було ж нестачі у тверезо мислячих головах і гарячих серцях, котрі задовго до гри повпредів народу з вогнем попереджали, чим усе може закінчитися. Та можновладні млявість і безтривожність, які межують з наплювацтвом, злочинною недбалістю та навіть шкідництвом, просто вражають! Де зрештою чуття небезпеки, природжений потяг до самозбереження?

 

Враження людини з війська

 

Складається непереборне враження, що особи, котрі засідають у будівлі під куполом на вул. М. Грушевського в столиці України, досі так і не збагнули, що ми вже понад два з половиною роки ходимо по краю прірви. На що вони сподіваються? На диво з доброго дива? Даруйте вже за цю вимучену гру слів.

У нас уже була свого часу така установа, Центральною Радою називалася. Схоже, її «лаври» могильщика української державності не дають спокійно спати дуже й дуже багатьом у нинішній Верховній Раді.

Наступаємо на ті самі граблі? А потім знову гірко плакатимемо й побиватимемося над лихою, нещасливою долею України? Кому будуть потрібні виправдовування на зразок: «Ну, ми ж щось робили, ми ж намагалися…»? Та самих лише намагань замало, тим більше що вони виглядають як удавання намагань.

А тим часом питання стоїть чисто гамлетівське: «Бути чи не бути?». І державні мужі не мають права не розуміти, яка насправді страшна, смертельна загроза нависла над українською нацією та державою.

Здавалося б, усі помисли та дії законотворців повинні бути підпорядковані відверненню цієї загрози. Здавалося б, працювати над цим вони мають удень і вночі, не покладаючи рук. Натомість бачимо прояви подиву гідних нерозпорядливості та самозаспокоєння з одного боку й відстороненості від війни — з другого.

Ганебний приклад для наслідування! Самі витають у хмарах, надто не переймаючись поточним станом справ, і дуже багатьом у запіллі теж дозволили жити так, ніби ті особи нікому нічого не винні.

Насуваються чорні хмари, Вітчизна в небезпеці, а в цей час влада дала нікчемам змогу відчувати себе пестунчиками долі, жити у своє задоволення, дихати на повні груди в нічних розважальних закладах і дивитися на війну як на щось стороннє, яке їх не обходить. І, на жаль, просвітку поки що не видно.

Чому серед мільйонів здорових, повних сил чоловіків має право на існування уявлення, що боронити свою країну, забезпечувати мирне небо над головою для них і їхніх родин має хтось, але тільки не вони самі? Ну, вони ж у жодному разі не виступають за те, щоб захист держави взагалі не здійснювався, це ж надзвичайно важливе, необхідне й відповідальне завдання. Але якось без них, ну, то не їх, мазунчиків, діло. Вони теж за нашу Велику перемогу, вони її з нетерпінням чекають, але саме чекають, бо її має вибороти хтось там, десь далеко, але без їхньої безпосередньої участі. Ну, дотепер же якось обходилися без них…

Бажання відсидітися за чи під спідницею цілком природне та зрозуміле: «Найдорожче в людини — це життя. Воно дається їй один раз…» Там ще щось говорилося про те, як треба прожити те життя, але то таке. Честь і гідність — надто високомовні для ухилянтів слова.

Спритніші й довідочками про інвалідність, непридатність чи непереборні хвороби встигли обзавестися. Як кажуть, знадобляться, зайвими не будуть. Адже на війні — як на війні, там і вбити можуть…

Таким у сприйнятті військовослужбовців, особливо тих, які були в окопах, дивилися в очі смерті, бачили загибель і важкі поранення своїх товаришів, постає сьогодні видимий бік життя глибокого тилу. Це немов два різні світи. Хоча чому «немов»? Так воно і є.

Наївна віра закостенілого обивателя в те, що все минеться чи саме собою утрясеться, що якось воно буде, бо не може ж так бути, щоб ніяк не було, і підпорядковане тій заколисуючій вірі беззмістовне життя, а також намагання перечекати небезпеку викликають у захисників країни нерозуміння, обурення та відторгнення. Для людей з війська це щось непоясненне, але рано чи пізно вони обов’язково зажадають пояснень. От тільки гострі запитання ставитимуть, звичайно ж, не обивателям.

 

Мужі державні — нині рідкість

 

Просто якесь задзеркалля! Безглуздя, якого світ іще не бачив: у час, сповнений грізних випробувань, коли проти нас ведеться війна на знищення, ті, хто уособлює державу, докладають надзвичайних зусиль для захисту прав осіб, котрі чхати ту саму державу хотіли, а не те щоб ставати в її обороні!

Права воїнів на передовій зневажені, про них (і про права, і про самих воїнів) навіть не згадують. Зате як високо піднесені права тих, хто всіляко ухиляється від виконання конституційного обов’язку захищати Батьківщину!

Таким чином, якщо державні мужі й трапляються серед нинішніх народних посланців, то це швидше виняток. Загалом то випадкові люди, яких каламутна політична хвиля у 2019 р. несподівано винесла на Печерські пагорби.

Прикро, але ніде правди діти: слизькі й мінливі особи волею такого ж слизького та мінливого випадку опинилися на високому, але явно не своєму місці. Вони навіть устигли його нагріти, але не здатні усвідомити рівень небезпеки (і для себе в тому числі) й усю глибину своєї відповідальності за долю нації та держави.

До пори, до часу тішило, що те недолуге владарювання тимчасове. Проте воєнний стан наклав свою печать — і тимчасовість при владі перетворилася на довгочасність. Як наслідок, тягар суворих викликів виявився для цієї братії явно непосильним, і вона, так і не збагнувши того, зрештою скотилася до ігор у російську рулетку, коли ставка більша за життя.

При цьому гадає, що веде боротьбу за любов до себе… Кого б ви думали? Виборців. А своїми виборцями вважає, звичайно ж, не тих, хто в окопах, а «особливих» і хитро зроблених, яким ті, хто в окопах, своїм щоденним подвигом якраз і забезпечують усі насолоди та принади життя за сотні кілометрів від лінії бойового зіткнення.

Тому спочатку небожителі зволікали з ухваленням такого потрібного закону, усіляко гальмували його прийняття, а розродилися, як зазначено вище, півзаходами. Завдання стояло просте — покінчити з нестачею у війську особового складу. Вони ж покінчили зі сподіваннями забути про таку нестачу в осяжному майбутньому.

Тоді на що спрямовані зусилля того аж ніяк не добірного товариства: на пошук і забезпечення засобів для перелому у війні, для здобуття перемоги чи на її унеможливлення, на позбавлення навіть надії на звитягу? Біда, а не діячі! Свідомо чи несвідомо вони підточують відпорність нації. Тож виникає зовсім не безпідставна підозра, що й досі значним прошарком владних кіл України водить невидима рука Кремля.

Щодня йдуть важкі, кровопролитні бої, і ми втрачаємо найкращих. Нескінченних не буває, але ще дуже далеко до того, щоб москвини закінчилися. Тож не можна гайнувати ні дня, але наші горе-державники, котрі так і не досягли змужніння, милостиво дали неполоханим ухилянтам аж три місяці спокійного, розміреного життя в умовах, коли Москва розв’язала проти нас нещадну, загарбницьку війну й навіть не думає зупинятися на півдорозі.

Утім, чи є слова, які могли б стряхнути чи бодай пройняти зашкарублих у самозаспокоєності та неприторенності? Вони переживають, як би не втратити залишки прихильності обивателів, але чи хоча б задумувалися, що можуть утратити, якщо лінія оборони завалиться?

Тим часом на небосхилі постає зачароване коло: війна показала, що люди у Верховній Раді не на своєму місці — їх потрібно міняти — вибори не можливі, доки йде війна — війна показала, хто не на своєму місці.

 

Назрів час докорінних змін

 

Утім, народ не повинен перетворюватися на заручника чийогось недомислення, незібраності та нерозпорядливості. Тож потрібно шукати вихід. Іншого не дано — коло обов’язків, з якими не справляється найвища представницька установа, мають звалити на свої плечі глава держави й Уряд.

Очевидно, що поповнення українського війська провалено. Сподівання на Верховну Раду марні. І що ж далі? Є затверджений урядовою постановою від 16 травня 2024 р. № 560 Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Унесення змін до нього — чи не найлегший спосіб усунення вузьких місць у положеннях про набір до Збройних сил.

Час докорінних змін давно назрів. Передусім зламу потребують погляди на віднедавна священну корову — права людини.

Відштовхуватися належить від ч. 2 ст. 64 нашої Конституції, згідно з якою «в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод». Ніхто не заперечує: відповідно до ч. 2 ст. 3 Основного Закону України «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Проте хто перейматиметься тими правами та свободами, якщо під натиском смертельного ворога держава впаде?

Таким чином, тепер найперше завдання — відстояти свою державу, не допустити її знищення. Має запанувати здоровий глузд. Порядок речей слід перевернути з голови на ноги. Підхід мусить бути простий: «Немає прав без обов’язків, і немає обов’язків без прав».

Звичайно ж, відразу вигулькнуть розумники, котрі нагадають, що вислів належить Карлу Марксу. Мовляв, не того піднімаєте на щит. Відповідь на закид навдивовижу проста: ви справді думаєте, що за все своє життя К. Маркс не вилонив жодної правильної думки?

До того ж, якщо розібратися, це швидше консервативне, ніж комуністичне гасло. Є чимало як зарубіжних, так і вітчизняних мислителів, котрі так само висловлювалися про нерозривність прав і обов’язків:

— «Розуміння права розвиває усвідомлення обов’язку» (Віктор Гюго);

— «Порядний той, хто своє право вимірює своїми обов’язками» (Жан-Батист Анрі Лакордер);

— «Права без обов’язків — то сваволя» (Леся Українка);

— «Хочемо зберегти своє існування, то повинні мати, по-перше, не тільки права, але й обов’язки» (В’ячеслав Липинський).

Усе закономірно: користувався всіма перевагами суспільного життя — будь ласкавий виконувати й обов’язки. Для цього саме настав час.

Згадаю про два з конституційних обов’язків: сплачувати податки та захищати Вітчизну. Причому для держави другий з них за визначенням важливіший. Якщо за ухилення від сплати податків передбачено кримінальну відповідальність, то чому її немає за ухилення від обов’язку захищати Батьківщину?

Є кримінальна відповідальність за дезертирство та самовільне залишення військової частини або місця служби, але особи, які вчинили зазначені правопорушення, надто вільно себе почувають і відповідальності як такої не несуть. Чому їх навіть не розшукують, аби покарати за скоєне?

Запитання прості, як двері. А от відповідей на них чомусь немає.

Тим часом друга доконечна для наділених владою засада: «Держава не мислима без засобів примусу для підтримки правопорядку та законності». Крім усього іншого, це ще й чинник самозбереження.

 

Велике й величне завдання

 

Воля до життя має знаходити своє втілення в спонуканні громадян усіма законними засобами до виконання приписів права, інакше ті приписи виявляться порожнім їх проголошенням. Якщо є вимога закону й конституційний обов’язок зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину, то в хід мають бути пущені всі дієві способи впливу на свідомість і поведінку громадян задля виконання останніми зазначених вимоги та обов’язку.

Настали дуже суворі часи, й іншого виходу в нас просто немає. Москва замислила новий переділ світу, і в її «мирі» місця для українців не передбачено.

На кін поставлено життя нації та держави. Це великий виклик, і він повинен знайти з нашого боку гідну відповідь.

Якщо різношерсте євразійське утворення, яке вже вичерпалося, віджило своє, замислило знищити нас як націю та державу, то нам нічого не залишається, як стерти його́ з лиця землі. Питання стоїть ру́ба: або ми, або вони.

Якщо хочемо жити й жити на своїй землі, то за неї потрібно відчайдушно битися. Доля України в наших руках!

Будьмо свідомі свого обов’язку й покликання! Будьмо гідні слави наших великих попередників!

Нам цілком до снаги відстояти свободу, незалежність і цілісність своєї країни, а також створити надійні умови для життя і вільного розвитку наших дітей та наступних поколінь. Це дійсно велике й величне завдання.

Віктор РАДІОНОВ, старший лейтенант Збройних сил України