Виповнюється 134 роки з дня народження українського військового та політичного діяча, полковник Армії Української Народної Республіки, одного з лідерів Організації українських націоналістів Андрія Мельника.

Звитяжний січовий стрілець

Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року у селі Воля Якубова на Львівщині. Його батько Антанас навчався у дяківському інституті у Дрогобичі, працював на власному господарстві, співав у церковному хорі.

Передплачував газети, журнали, був знайомий з Іваном Франком, був активним громадським діячем. Мати, Марія (у дівоцтві – Коваль), була домашньою господинею.

Хлопчик рано осиротів, у 6 років померла мама. Батько одружився вдруге з Павлиною Матчак. Коли Андрій навчався у 5 класі Стрийської гімназії, від сухот помер батько. За виховання підлітка взялися мачуха та вітчим, Кость Мисів.

Вони любили Андрія і турбувалися про нього. Коли юнак мав туберкульоз, який прогресував, мачуха продала частину власної землі і хлопцю зробили важку, як на той час, операцію, під час якої видалили два ребра, щоби полегшити дихання.

Потім він ще два роки лікувався, укріплював свій організм заняттями спортом. Згодом Андрій Мельник продовжив навчання у Відні, вступивши до Лісової академії, де здобував фах інженера-лісівника.

Коли почалася Перша світова війна, юнак вступив до легіону Українських Січових Стрільців. Проявив себе дуже вправним вояком. Командував сотнею Легіону Українських січових стрільців у 1914-1916 роках на австрійсько-російському фронті. Учасник боїв на Маківці і Лисоні.

У бою на горі Лисоня Андрій Мельник потрапив у російський полон та був інтернований до села Дубовиці під Царицином. У концтаборі над Волгою він понайомився з Євгеном Коновальцем.

Коли у 1917 році в Києві розпочалася Українська революція, Мельник і Коновалець втекли з полону і активно включилися у боротьбу за відродження національної держави.

Андрій Мельник один із організаторів Куреня січових стрільців у 1918-му, який згодом став полком, а далі – дивізією й корпусом.  У грудні 1918 року йому присвоїли військове звання отаман Армії Української Народної Республіки.

Андрій Мельник і Волинь

У 1919-му Андрій Мельник – начальник штабу Дієвої Армії УНР. У цей час Січові стрільці брали успішну участь у кровопролитних боях із більшовиками, а згодом із новими окупантами – білогвардійцями Денікіна.

Взимку ряди стрільців почав косити невидимий ворог – епідемія тифу. Деякі полки зменшилися до 30 чоловік. Корпус, що ще кілька місяців тому нараховував 5000-6000 старшин і стрільців, зменшився до 500 чоловік. Інші частини Української Армії також відступали.

У містечку Нова Чортория, що на Житомирщині, 4 грудня відбулася остання спільна нарада Головного Отамана Симона Петлюри, уряду, командуючого Армії УНР генерала Василя Тютюнника і командуючих окремими військами.

Вони вирішили відмовитися від подальшого ведення регулярної війни й перейти на партизанство. Рейдову групу добровольців, що потім здійснила відомий «Зимовий похід», очолив генерал Михайло Омелянович-Павленко.

Лише полковник Євген Коновалець заявив, що вважає у тих умовах недоцільним вести боротьбу партизанськими методами і запропонував своїм старшинам і стрільцям вибір: хто бажає – може приєднатися до повстанської армії, решта – демобілізується.

Невелика група січових стрільців на чолі з командувачем Євгеном Коновальцем вирішила «демобілізуватися». 7-9 грудня 1919 року вони та інші частини Дієвої армії УНР були інтерновані польськими військами на станції Миропіль. Спочатку їх відправили до Рівного.

Тут багато військовиків потрапили у шпиталь, бо вже мали тиф. Серед них залишився і полковник Андрій Мельник. Решту стрільців 19 грудня відправили у Луцьк.

Полковникові Коновальцю, якого призначили за старшого в таборі вояків, довелося докласти всю свою наполегливість і дипломатичний хист, аби хоч якось полегшити стан інтернованих, добитися дозволу на відокремлення тифозних.

Для шпиталю влада врешті-решт виділила приміщення тюрми біля замку. З Луцька Євген Коновалець листувався з січовиками у Рівному. Радів, що Андрій Мельник, одужує.

У третій декаді січня 1920 року табори в Луцьку та Рівному відвідав виконувач обов’язків Голови Ради міністрів УНР та голова дипломатичної місії УНР у Польщі Андрій Лівицький.

Андрій Мельник із Рівного вже переїхав у Варшаву. Саме туди йому 2 лютого з Луцька надіслав листа Євген Коновалець із проханням допомогти терміново вирішити долю стрільців у Луцьку.

Як повідомив історик Іван Хома, 3 лютого видано постанову до уповноваженого уряду УНР у Кам’янці-Подільському про асигнування 12 мільйонів гривень із державної скарбниці для виплати заробітної платні за грудень 1919 року і січень 1920-го військовослужбовцям у Рівному і Луцьку та покращення їхнього загального становища.

Кошти потрібно було видати готівкою на руки отаману Андрію Мельнику, помічнику командира Групи СС. У постанові зазначено, що «освоєння коштів для покращення умов перебування інтернованих слід реалізовувати через створені комісії. У Рівному комісію повинен очолити полк. Є.Мишковський, а в Луцьку отаман Є.Коновалець». 

Насправді, йшлося не про 12, а 6 мільйонів гривень. З Варшави Андрій Мельник поїхав до Кам’янця-Подільського, а потім відвідав Рівне та Луцьк. Його робоча поїздка тривала з 3 до 27 лютого. Скільки коштів зумів привезти в табори – невідомо.

Євген Коновалець активно працював над організацією виїзду січових стрільців за кордон і створенням там нової формації. 27 лютого 1920 року на Стрілецькій нараді в Луцьку вояки ухвалили рішення приєднатися до Української стрілецької бригади в Німецькому Яблонному, що в Чехословаччині.

Саме там перебували військові загони Української галицької армії, що в травні 1919 року перейшли під тиском переважаючих польських військ на територію Чехословаччини. Особовий склад становив понад 4 тисячі військових.

Офіційно ця частина галицької армії отримала назву «Українська бригада в Німецькім Яблоннім». Командиром був полковник Антін Варивода, а з листопада 1920 року – Віктор Курманович.

Коли Євген Коновалець отримав дозвіл на виїзд до Варшави, то 5 березня 1920 року він передав свої повноваження керівника Українського гарнізону Луцька Роману Сушку. Вже 10 березня Сушко вивіз із Луцька, через Львів до Ланцута усіх Січових стрільців – 160 старшин та 380 стрільців.

Частину із них включили до 1-ї (6-ї) Стрілецької дивізії під командуванням Марка Безручка. У цій дивізії 31 березня Романа Сушка призначили командиром 16-ї бригади цієї дивізії. Інша частина військових повернулась на Галичину або переїхала до Чехословаччини.

Саме у Луцьку в середовищі старшин Січових стрільців визрівала ідея створення 30 липня 1920 року Української Військової Організації, яка прагнула продовжувати боротьбу з окупантами після поразки Української революції 1917 – 1921 років.

УВО постала із колишніх офіцерів Армії УНР та Української Галицької Армії на західноукраїнських землях.

На чолі націоналістичного руху

У 1920 році Євген Коновалець став одним із засновників та очолив Українську Військову Організацію. Андрій Мельник у 1922 році повернувся на Галичину, де став співзасновником УВО, а згодом крайовим комендантом.

У лютому 1924 року Андрія Мельника заарештувала польська поліція разом з іншими членами УВО у справі зв’язкової Ольги Басараб. Невдовзі його засудили до 5 років ув’язнення. Він пройшов через карцер, знущання, та тортури, під час яких йому зламали ребра.

Після звільнення Андрія Мельника обрали головою Сенату УВО, головою легальної української організації колишніх вояків армії УНР «Молода громада», організації католицької молоді «Орли». Він брав активну участь у створенні Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Андрій Мельник виконував спеціальні завдання Голови Проводу ОУН Євгена Коновальця. Однак офіційно упродовж 1929-1938 років працював на посаді керуючого маєтностями Андрея Шептицького або, як зазначається в інших джерелах, інспектора лісів греко-католицької митрополії у Львові.

У Службі зовнішньої розвідки України, серед розсекречених документів КДБ, збереглися докладні звіти про інспектування Андрієм Мельником різних господарств, про врожаї, прибутки тощо.

Серед цих документів є відгуки про те, як до нього ставилися на цій роботі люди, як от витяг із агентурного повідомлення:

«Мельник як керуючий, мав повагу серед оточення, мав солідний вигляд, був здібним і чесним. Особливо його любив митрополит Шептицький, до якого Мельник ставився з повагою і був радий довірі, що виявляв Шептицький. Перебуваючи за кордоном, Мельник продовжував підтримувати з митрополитом зв’язки шляхом листування».

У 1938-му, після загибелі Євгена Коновальця, Андрій Мельник очолив Провід українських націоналістів. На початку 1940 року після розколу ОУН керував однією із фракцій організації.

Під час радянсько-німецької війни перебував у Берліні, покладав певні надії на співпрацю з Адольфом Гітлером задля створення українських збройних формувань, однак швидко розчарувався у німецькій політиці щодо України.

15 січня 1942 року Андрій Мельник надіслав меморандум до Гітлера з вимогами припинити нищівну німецьку політику в Україні.

Цей документ, окрім нього, підписали голова Всеукраїнської Національної Ради професор Микола Величківський, митрополит Андрей Шептицький, заступник Головного Отамана УНР в екзилі Андрій Лівицький, генерал Омелянович-Павленко, окремо через політичні чинники підписав гетьман Павло Скоропадський.

Водночас Андрій Мельник організував засилання у великі міста України «похідних груп» для розгортання пропагандистської роботи, керував діяльністю ОУН на українських землях. Це викликало невдоволення гітлерівців, які на початку 1942-го утримували Андрія Мельника під домашнім арештом.

За наказом гестапо, 27 липня 1944 року Андрія Мельника разом з дружиною доставили до Берліна і одразу відправили до концтабору Заксенгаузен. На той час там перебували Степан Бандера, Ярослав Стецько, Євген Онацький, Дмитро Андрієвський, Денис Квітковський, Олег Штуль та багато інших українських політичних в’язнів.

Після звільнення, 17 жовтня 1944 року Андрія Мельника перевели у Німеччині знову під домашній арешт. Уже наступного дня, 18 жовтня, як свідчать архівні документи та інші джерела, відбулася нарада, в якій взяли участь Андрій Лівицький, Павло Скоропадський, Степан Бандера та Андрій Мельник.

Розглядали пропозиції німців зі створення Українського Національного Комітету як репрезентації українства на теренах Німеччини. Вирішили уповноважити полковника Андрія Мельника очолити УНК після його створення та вести прямі переговори з німецькою стороною.

Ці переговори тривали протягом листопада – грудня 1944 року. На них, серед іншого, були висунуті такі передумови німецькій стороні:

«Німецький уряд підпише та оголосить деклярацію, що Німеччина раз на все зрікається всяких претенсій на українські землі і визнає право українського народу на самостійну державу… Негайно будуть звільнені з концентраційних таборів і арештів усі українці, арештовані з політичних чи національних мотивів».

Оскільки німці навіть у переддень капітуляції не захотіли рахуватися з державницькими прагненнями представників української еміграції, переговори наприкінці грудня 1944 року перервали.

При цьому Андрій Мельник склав свої повноваження перед тими, хто його ними наділив. Невдовзі ці переговори продовжили інші.

Тим часом, Мельник у першій половині січня 1945 року скликав нараду, на якій дав вказівку всім членам Проводу українських націоналістів та провідним діячам ОУН якомога швидше покинути Берлін, дістатися в інші регіони Німеччини, де після приходу союзників увійти з ними в контакт, ознайомити їх з визвольною боротьбою українського народу і роллю ОУН у цій боротьбі.

Сам Андрій Мельник 11 лютого 1945 року таємно покинув Берлін і виїхав на південний захід до Бад Кіссінгена, а звідти переселився у Люксембург.

Плани КДБ щодо вбивства Мельника

У СРСР на рівні вищої влади із травня 1944 року планували вбивство Андрія Мельника. Розвідувально-диверсійне управління КДБ у Москві очолював убивця Євгена Коновальця – Павло Судоплатов.

З огляду на фах «інженера лісівництва» Андрія Мельника об’єкту агентурно-розшукової справи дали псевдо «Інженер».

Відповідний план спеціальних заходів, який розробило 4-е управління НКДБ УРСР, затвердив 11 листопада 1944 року заступник наркома державної безпеки УРСР комісар державної безпеки Дроздецький. У ньому чітко зазначено, що кінцевою метою має бути саме ліквідація Андрія Мельника.

Поетапно розписали всі необхідні заходи, визначили учасників. До спецгрупи включили 5–7 осіб із числа перевіреної агентури 4-го і 20-го управлінь НКДБ УРСР, які працювали по лінії боротьби з українськими націоналістами і мали досвід роботи в підпіллі у тилу ворога.

Крім цього, до складу групи включили двох агентів із числа мельниківців зі знанням німецької мови, які знали Берлін і мали там знайомих, а прямим виконавцем «ліквідації» мав стати агент «Борець» (справжні прізвища у матеріалах справи не вказані).

Також до складу групи увійшло кілька агентів – військовополонених німців, які теж добре орієнтувалися в місті і мали сприяти легалізації усієї групи. Одна їм нічого не говорили про мету операції.

Групі заборонялося вступати в бойові зіткнення у місцях її перебування. Для підтримання зв’язку з керівництвом операції виділили рацію і радиста, 30 000 німецьких марок, усіх забезпечили необхідними документами.

Згідно з планом, частина групи мала легалізуватися в Берліні, а інші перебувати на нелегальному становищі на околицях. Після ліквідації Андрія Мельника мали по можливості повернутися або залишатися на місці в очікуванні приходу частин Червоної армії.

Запланована дата виходу на завдання – перша половина грудня 1944 року. Однак здійснити цей план завадило звільнення з концтабору лідерів націоналістичного руху Степана Бандери і Андрія Мельника та їх переговори з нацистами після наради 17 жовтня 1944 року.

Швидко розвивалися події й на фронті Другої світової війни, що теж не давало можливості зосередитися на спецоперації з ліквідації Мельника. Його переїзд у Люксембург зірвав втілення спецоперації КДБ.

У одній із довідок від 14 лютого 1947 року, надісланій із закордонної резидентури на адресу начальника 1-го (розвідувального) управління МДБ УРСР, зазначається:

«Юрій» повідомляє, що вилучення (російською «изъятие») Андрія Мельника висунуто «Чабаном» як принципове завдання, але практичних можливостей для цього поки що немає, так як Мельник недосяжний. Заздалегідь передбачити дату і місце зустрічі поки що не можна».

У жовтні 1947 року на Андрія Мельника завели агентурно-розшукову справу, а 24 грудня 1948 року оголосили у загальносоюзний розшук.

У межах цих широкомасштабних заходів провели величезну кількість оперативних і процесуальних заходів, які включали допити і опитування тих, хто його знав у різні часи, вивчення його родичів і близького оточення, процедури упізнання за фотознімками, інструктування наявної і вербування нової агентури для подальшого впровадження у середовище провідних діячів ОУН тощо.

Усе це тривало багато місяців. Внаслідок здійснення цих заходів накопичувалися матеріали, зокрема, про спосіб життя Андрія Мельника.

Сам Андрій Мельник передбачав, що за ним могли стежити або читати кореспонденцію, тому іноді в листуванні застосовував умовні фрази, щоб приховати від сторонніх осіб справжній зміст. Роки, які він провів у підпіллі, привчили до обережності.

У післявоєнний період, Андрій Мельник присвятив всі сили боротьбі за консолідацію емігрантських сил. У 1947-му його обрали довічним головою ОУН, яку з 1940 року називали мельниківською. Інше крило – ОУН (р) революційну – очолював Степан Бандера.

У 1957 році Андрій Мельник виступив із програмою створення Світового конгресу українців, яку реалізували у 1967 році вже після його смерті.

Він пропоче писав:

«…немає найменших підстав сумніватися, що настане час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться на порох, а на її руїнах поряд з іншими вільними народами постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя, у власній державі, ні від кого незалежній державі».

Лідерів ОУН помер 1 листопада 1964 року від пневмонії у місті Клерво (князівство Люксембург). Його поховали у місті Люксембург на цвинтарі Боневуа.

Леся Бондарук,

history.rayon.in.ua