30 січня Борисові Гуменюку, поету-вoїну, 60… Згадую розмову з добровольцем у жовтні 2019-го для навчального проєкту «Мистецьких прогулянок з МІОКом”. Ось її уривок:
– Що для Вас Соборність? – питаю.
– Це справа святА. Це справа, яка не дасть мені ніколи скласти зброю – ні через п’ять, ні через десять років (незалежно від того, якою буде політика Української держави), – відповідає друг Борис. – Поки Донбас і Крим не повернуться до складу України, я зброю не складу. Я залишаю за собою право перейти лінію розмежування і вбивати ворога на окупованих територіях незалежно від того, які мирні договори підпише чинний український Президент – з росією, Європою чи з ким би він там не підписував. Тобто я не погоджуюся ні на який мир, ні на які перемовини, ні на які мирні ініціятиви без повернення Донбасу і Криму. Я залишаю за собою право битися за їхнє звільнення.
Знакове й те, за яких обставин ми це інтерв’ю записували. ОУНівець призначив був зустріч напередодні презентації нового видання власних «Віршів з війни» та «100 новел про війну». Захід мав відбутися в межах проєкту «Від книги до мети», що його роками організовувала у Львівській політехніці проф. Ірина Фаріон. Автор трохи затримувався, тож я зрозумів, що за щастя буде зробити бодай бліц. Враз – чую, що вкупі з ветераном сходами підіймається й пані Ірина. «Кармелюк» по-добряцькому помахав правицею на знак привітання і з усміхом, луна якого гучно розлетілася Політехнікою, додав: «Назаре, добрий день!!! Вибачай за спізнення».
Тоді поет відрекомендував мене – ось, мовляв, молодий літератор і філолог. Я ввічливо присхилив голову, а проф. Фаріон простягла руку для потиску і просто-таки випалила:
– Ірина. Слава Україні!
Енергія, що в чистій формі (без посередництва трибуни чи телевізора) струменіла від цієї жінки, мене приголомшила. Я невідь-чому на мить заціпенів – ніби перетворився на воскову фіґуру. Втім, оговтавшись, відповів:
– Героям Слава!
Врешті «зізнався»:
– Відчуваю сильну концентрацію націоналістичного духу поруч із вами, пані Ірино та пане Борисе! Аж говорити важко. Це справді неймовірно!
Відтак викроїли 10 хвилин на спілкування з Гуменюком. Я зосередився на завданні втиснути якомога більше за вкрай короткий період, тому, як на диво, запитання формулював дуже швидко, а др. Борис жваво й по ділу на них відповідав – одно слово, бліц. Ближче до кінця бесіди, у дверях кімнати, в якій воно тривало, з’явилася Ірина Фаріон:
– Маєте ще дві хвилини! – наголосила з притиском і відразу вийшла.
Дякувати Богові, матеріял доробили. Подивіться, послухайте його за ланкою нижче. Поки маємо бодай дві хвилини…
Пам’ятаймо Бориса Гуменюка, пам’ятаймо Ірину Фаріон.
Назар ДАНЧИШИН