10 років тому, 28 травня 2015-го, пострілом із російського танка Т-72 у селищі Водяне, що неподалік Донецька, був смертельно поранений боєць батальйону ОУН Василь Кіндрацький.

Василь загинув як герой.

Місцевість «Шахта» піддавалося інтенсивному обстрілу, в тому числі з артилерійської зброї. Натомість умови так званого «перемир’я» не дозволяли Збройним силам України давати адекватну вогневу відповідь у бік ворога.

У такій ситуації загроза втратити частину української території завжди велика. Не кажучи про те, що за подібних обставин бойовий дух занепадає, оскільки бійці відчувають свою безпорадність.

У цій, без перебільшення, жахливій атмосфері, Кіндрат, ризикуючи життям, виліз на вежу напівзруйнованої шахти і встановив там державний прапор та прапор ОУН. Зробив це 25 травня о п’ятій годині ранку, коли прицільний вогонь з боку окупантів, як правило, трохи вщухав.

А вже через два дні Василь загинув. Снаряд влучив у бліндаж, де перебували наші бійці. Кіндрат зазнав важкого поранення в живіт. Сорок хвилин лікарі билися за його життя. Зробили, що змогли. Але у Бога був інший план.

Кіндрат – один із перших, хто зрозумів, що перемогти військову міць Росії може не тільки сильна, боєздатна але й патріотична Українська армія.

На кожній ротації Василь «воював» на два фронти.

На першому – коли оббивав пороги Міноборони і Генштабу, переконуючи високих чиновників у необхідності залучати добровольчі формування до ЗСУ на їхніх умовах.

На другому – коли переконував своїх побратимів, що настав час ставати професійними військовими, якщо хочемо не на словах, а на ділі захистити Україну від москвської агресії.

У чиновницьких кабінетах Василя, фактично, не розуміли. А скоріше – не хотіли зрозуміти.

Добровольці ж неохоче йшли в ЗСУ з різних причин: подобалася «отаманщина», брали гору амбіції.

Однак треба було бачити радісне обличчя Василя Кіндрацького, коли найкращі бійці ОУН нарешті «легалізувалися» у складі 81-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ. Це був його особистий успіх. Хоч сам Василь вважав це успіхом України і Української армії.

…Прощання з Василем зворушувало до сліз. У Києві, Миколаєві та Львові домовину з героєм несли на руках. При цьому сотні людей ставали на коліна і молилися за упокій душі Кіндрата.

У день похорону десантники-ОУНівці, які не змогли приїхати до Львова на прощання з другом, зібралися на плацу, виконали державний гімн й ухвалили рішення, що віднині десантно-штурмова рота ОУН у складі ЗСУ носитиме ім’я Василя Кіндрацького.

Богдан ЧЕРВАК,

Голова ОУН