«Давид» другу годину чепурив хату. Серед «боярів» і «борманів», «кармелюків» і «кіндратів», «білих» і «чорних», «ханів» і «лєших», посеред крові, смороду і грубої чоловічої лайки було незвично бачити в ОУНівському підрозділі бійця з таким позивним. Він так ретельно вимітав підлогу, вичищав, виносив у двір бруд з кімнати, де збирався ночувати, що побратимам, які за цим спостерігали, ставало трохи не пособі. Вочевидь, тут, в не довгому часі, мало статися щось важливе. Що важне могло трапитися на передовій? Боєць наче нічого такого не робив – хіба добру буденну справу – але всім було лячно, і не з руки було йому якось про це сказати, а по спині повзали холодні, слизькі вужі.
Погана прикмета. Тільки відчайдухи можуть нехтувати прикметами на війні. У нас так прибирають оселю у двох випадках – на велике свято і на смерть.
Може, ця чужа хата в придонецьких Пісках нагадала йому Комарне, дитинство, батьківський дім? Спільного набагато більше, аніж на перший погляд могло здатися. Аніж – хотілося б. От тільки якби не мішки з піском у вікнах, а замість цвіркуна – попискування рації (точка два викликає небо), не каремати замість фіранок. Сорокарічний горіх на весь двір, який вони садили удвох із татом. Його перше серйозне посаджене дерево. Тоді йому було щось із 10 літ. Дві груші. Зимові. Дулі – в нас кажуть. Родять по черзі. Одна в парний, друга в непарний рік. Вишні збилися в зграю. Шумлять. Присіли під тином. Наче услід за птахами зібралися летіти. Одна в одної дорогу напитують. Хочеться вишням політати, але лячно відриватися корінням від землі. Квіти коло хати. Мамині. Айстри. Дрібно тремтять усім тілом. Ночі холодні. Але квіти стоять, щоправда, уже на сухому стебельці.
Просто війна обрала спершу цей дім, перед тим, як прийти у твій. (Так їй забаглося.) Тому, щоб вона не дісталася до твого, ти покинув свій і прийшов боронити цей. Тому зараз у цьому – ваш батальйонний штаб, а не у домі твоїх батьків.
Закінчивши прибирання, Андрій умився і вбрався в чисте. Він розклав перед собою фото дружини, сина, матері і довго на них дивився. Андрій прощався. (Якби ж тоді було знати!) Він підводив риску. Ні, не під життям. Син священника, він знав що життя – вічне. Він готувався здійснити перехід.
Чи передчував Андрій смерть у буквальному сенсі? Хто зна. Ми про це ніколи не дізнаємося напевне. Бо що від того змінюється? Ти можеш спробувати виграти час, закопатися глибше в землю чи покинути позицію, батальйон, побратимів. Тікати. Куди? Можливо, хтось на його місці вчинив би саме так. Але не Андрій. Не «Давид». Він готувався зустріти її гідно. Лице в лице.
Потім Андрій довго молився. Солдати так не моляться. Так моляться за солдатів. Кохані, матері. Але це – інше. Це теж було незвично. Він наче сповідався. Так здалося усім.
На війні усі моляться. Навіть атеїсти. Принаймні тут набагато частіше, аніж у цивільному житті. Але з цим криються від інших. Ну, хіба капелан який нагодиться для колективної молитви, тоді вже. Для одних це інтимний процес, іншим – ніяково. Андрій не хотів критися. Він був свідомий усього, що робив.
Помолившись, він накрився спальником і зімкнув повіки. Бронежилет, каска, автомат – усе при ньому, усе напохваті, усе напоготові. Усе…
Спав Андрій недовго. Його розбудив вибух. Про те, що це вибух, Андрій здогадався одразу, хоча досі йому не доводилося прокидатися від вибухів такої сили. Це була одна з перших його ночей на війні. Андрій ще нічого не знав про 152-ий калібр, про САУ, про те, як снаряди лягають у шахматному порядку; він сподівався, що у нього ще буде достатньо часу про це дізнатися, але в цю мить, коли перший снаряд вибухнув у сусідському дворі, а другий у їхньому саду, просто під вікнами, Андрій зрозумів – ні.
Тут його час вийшов. Далі доведеться наново вчитися жити – без годинникових стрілок, без циферблату, без цього тіла, рідним – без нього, а йому – без них.
І тоді, в останню мить, він потягнувся усім тілом назустріч вибуху, назустріч снаряду, щоб прийняти його на себе, щоб тільки його уразило: поряд по кімнатах покотом ночували хлопці, побратими, до півтора десятка душ.
І йому це вдалося. З п’ятнадцятьох бійців, які в ту ніч ночували на нашому старому штабі, – троє контужених, двоє поранених: решта всі – цілі. І тільки один загинув. Він.
Він потягнувся на назустріч снаряду, щоб дотягнутися до неба. Андрій Юрга, з біблійним позивним «Давид».

Борис ГУМЕНЮК