«Ворог повинен знати, що в Україні є достатня кількість чоловіків, які готові боронити країну та віддати своє життя,» – вважає Борис Гуменюк

На війні можна зустріти людей різних професій та покликання. Пліч-о-пліч воюють інженери, менеджери, програмісти, журналісти, електрики, гірники, міліціонери. Про людей, нині об’єднаних єдиною метою, розповідає у своїх віршах та новелах відомий український письменник Борис Гуменюк, котрий, до речі, ще торік одягнув військовий однострій й подався на схід захищати Україну. Влітку колишній заступник добровольчого батальйону «ОУН» побував у Львові, аби вшанувати пам’ять загиблого побратима Василя Кіндрацького. Охоче погодившись на інтерв’ю, Борис Борисович багато розповідав про героїв своїх розповідей, зокрема, військових побратимів, аналізував шанси Путіна продовжити вторгнення у Україну та пояснив, чому досі українські війська стоять на місці.

– Борисе Борисовичу, коли ви почали писати вірші?

– Насправді я працюю письменником у нашій славній Україні вже 25 років. Збірку віршів «Спосіб захисту», як була першою літературною спробою, я написав у далекому 1993 році. З того часу я більше не писав віршів. 22 червня 2014 року я подався добровольцем на війну. Якось так трапилося, що після 21-річної перерви знову почав писати вірші. Ці твори напевно з’явилися на світ від надміру та гостроти почуттів, оскільки все, з чим я стикався, було вперше. Вперше я взяв у руки автомат, вистрелив у людину та потрапив під обстріл. Вперше побачив поранених, загиблих, полонених. Усе це було неймовірно гостро. Мені хотілося усе це зафіксувати, аби залишилося для себе та наступних поколінь. Буквально за два місяці я підготував книжку «Вірші з війни», яку ще минулого року було презентовано на Форумі видавців. Книжка зібрала кілька літературних премій. Останню премією мені вручила президент Фонду Тараса Шевченка Олена Красицька – нащадок родича Кобзаря. В номінації «Книжка року» збірка визнана кращою книжкою на військову тематику. Окрім того, пишу новели про війну, про наших героїв та їхні спогади. Серед цих розповідей є також підслухані історії. Адже, у будь-якому бої настає пауза, яка заповнюється дозвіллям та розмовами. У підрозділах воюють люди різного віку, з різних регіонів України. Кожен має свої погляди на країну та її розвиток. Хтось каже, що поки не візьмемо Київ, Донецьк нам не взяти. Є така точка зору. Вона теж до певної міри слушна, тому що на жаль, не встигає за нашим суспільством, солдатами та добровольцями. Інші люди вважають, що не можна штовхати владу на більш рішучі кроки та дії, оскільки будь-які непорозуміння всередині країни ослаблять нашу боротьбу із головним ворогом – Росією. Письменник – це слухач та спостерігач, який слухає та дивиться на те, що відбувається навколо нього. Я лише даю літературну обробку всьому, що я бачу та відчуваю.

– Про кого ви пишете у своїх новелах?

– На щастя, мені доводилося побувати у різних підрозділах всієї лінії фронту. Усі бійці – мої побратими, незалежно від того, чи це добровольчий батальйон, чи регулярні війська. Кожен із них – мій брат, оскільки він захищає Україну на передовій. Мені доводиться бувати у різних підрозділах. В першу чергу, я намагаюся приїхати у якості солдата та піти в окоп на позицію. Проте, моя публічність спонукає ще до чогось іншого. Я пишу також про цивільних людей, які живуть у зоні бойових дій. А ще – про тварин, які мимоволі є учасниками цих бойових дій. Снаряд, який летить, не розбирає, чи це озброєний чоловік чи жінка, чи собака, чи кішка. Він розривається й вбиває або калічить. Взимку наш підрозділ дислокувався у Пісках, де було багато ставків. Туди прилітали снаряди, які пробиваючи кригу, вбивали рибу. Наші бійці били ополонки та відрами черпали рибу, яку приглушило, й варили з неї юшку.

На жаль, це війна. Хтось може відвоювати рік на передовій, не отримавши подряпини. Для когось достатньо лічених годин, оскільки куля не перебирає. Проте, ми мусимо йти та робити цю чоловічу роботу. Якщо ми не будемо робити її, ворог не зупиниться. Ми будемо лише його заохочувати. Тому ворог повинен знати, що в Україні є достатня кількість чоловіків, які готові боронити країну та віддати своє життя.

– Коли ви пішли на фронт? Що підштовхнуло вас піти до війська?

– Я намагався потрапити у Збройні сили України, які тільки Путін завів свої війська до Криму. Я подався до військкомату, коли мені було 49 років. Мені відмовили, оскільки я ніколи не служив армії. Проте, я знав, що треба йти.
Ми всі тоді розуміли, що у нас немає Збройних сил України, оскільки нашу армію розвалювали упродовж всіх років незалежності. Тоді значною мірою добровольчі батальйони зупинили ворога. Зараз у нас інакша ситуація. У нас з’явилися Збройні сили України, хоч і не такі, які ми б хотіли бачити. Проте, зараз у нас є народна армія.

Я прийняв своє рішення й, узявши свій мисливський карабін та авто й поїхав на фронт. Мене часто запитують: як потрапити на війну? Усе дуже просто. Береш свою мисливську рушницю та свого друга зі зброєю, заправляєте авто бензином і їдете в напрямку на Донецьк, поки не почуєте, що стріляють. Коли почуєте постріли, шукаєте наших, приходите і кажете: хлопці посуньтеся! Я хочу стати тут в окопі та робити ту роботу, яку робите ви!

– Де ви починали свій бойовий шлях?

– Я починав у добровольчому батальйоні «Азов».Спершу ми захищали Маріуполь. «Азов» зробив велику справу, прикривши собою південь Донбасу. Тривалий час там не було боїв. Згодом виникла можливість створювати батальйон «ОУН». Я стояв біля витоків створення цього підрозділу.

Згодом ми воювали у селищі Піски. Це унікальний напрямок. Піски розташовані за три з половиною кілометри від Донецька. Смуга Донецького аеропорту закінчується за 500 метрів від населеного пункту, а до терміналів залишається півтори-два кілометри. Упродовж осені та зими це був один із найзапекліших напрямків у цій військовій кампанії. Батальйон «ОУН» брав участь у бойових діях від середини серпня минулого року до середини березня 20015 року. Ми завжди хотіли статусу Збройних сил України. У лютому почалися перемовини між генштабом та батальйоном про формалізацію наших взаємин. Левова частка бійців «ОУН» стали частиною ЗСУ. Тепер підрозділ має назву другої роти «ОУН» імені Василя Кіндрацького 81-ої десантно-штурмової бригади.

– Як ви ставитеся до переходу добровольчих батальйонів у підпорядкування МВС та Міністерства оборони України?

– Я вважаю, що добровольчі батальйони у тому варіанті, в якому вони були, виконали свою місію. Ми зупинили ворога. В силу різних обставин час добровольчих батальйонів вичерпався. Адже, не може бути в країні приватних армій. Повинна бути одна чітка вертикаль: одна країна – єдині збройні сили. Інакше це дуже погано закінчиться. Коли ти маєш у своєму підпорядкуванні п’ятсот чи тисячі бійців, виникає дуже велика спокуса використати їх на власний розсуд. Коли нам не подобається наша влада, змінюємо її. Проте, створювати приватні армії категорично неприпустимо.

– Розкажіть якийсь із злободенних випадків сучасної війни?

– Коли на Новий рік українська сторона намагалася дотримуватися перемир’я, а ми стояли у Пісках, в нас лупили по чорній силі. Ми викликали нашу артилерію, намагаючись з’ясувати, чому вони не стріляють. Вони ж повідомили, що нема чим стріляти, оскільки не підвезли боєкомплект. Відтак, я виступив із відкритою заявою у фейсбуці, яка розлетілася у всіх ЗМІ. Наступного дня речник генштабу виступив зі спростуванням моєї заяви. Це дало ефект. На передову підвезли боєкомплект і наша артилерія почала стріляти.

– Які шанси були у військових взяти Донецьк влітку минулого року?

– Ми могли взяти Донецьк ще у вересні минулого року, розпочавши вуличні бої. Ми можемо зробити це будь-коли. Зараз у нас є вибір: назавжди віддати Донецьк, Луганськ та Крим ворогові, або зайти і вибити їх звідти. Цю кількість втрат, яку сьогодні подає Міністерство оборони України (1800 – авт.) – це навіть не втрати. Попри повагу до кожного загиблого, хочу сказати, що в нас ще війни не було і втрат в нас ще не було. Це статистика бою, скажімо, за Дрогобич. Тільки генерал Ватутін під час взяття Києва в 1943 році втопив у Дніпрі сотні тисяч наших співвітчизників. А втрати, які ми отримали за час АТО – це статистика одного бою. Нам треба йти на штурм наших міст та вибивати звідси окупантів. А цивільне населення у цей час повинно втікати, або до наших, або до їхніх. На окупованій території є стільки патріотів, скільки «вати» у Львові.

– Чому наші війська не йдуть вперед?

– Рік тому мені здавалося, що проблема лише у українській владі. Ще торік влада мала оголосити військовий стан, оголосити тотальну мобілізацію та сформувати мільйонну армію. Тоді ми йдемо і заганяємо їх до Уралу. Сьогодні ми не можемо поставити до зброї навіть півмільйона чоловіків. Тому що нині не кожен український чоловік хоче брати зброю та йти на війну. Ми могли б навіть зараз вибити ворога. Проте, мені здається, що ці брудні танці, які Порошенко влаштував з Обамою та Меркель, надовго. Треба дочекатися, коли якогось генерала чи полковника дістане вся ця ситуація й він піднявши свій підрозділ, піде на штурм Донецька.

– Чи Путін ще вхопить собі якусь частину України?

– По перше, у російського мужика немає мотиваційної частини. По-друге у Путіна немає ресурсів. Навіть, якщо він пошле сюди 200 тисяч солдат, ми знищимо їх. Відтак Російської федерації більше не існуватиме.

Юрій СКОБАЛО

газета “Міліцейський кур’єр”