Вони ідуть… Щоб повернутись знову
героями, і з миром — назавжди!
Щоб всі жили у злагоді й любові,
Й навіки знищить пазурі біди.
(Тетяна Лісненко “Мені наснився ранок без війни…”, с.25).
Рядки цього вірша могли б, мабуть, означити основну концепцію презентованої сьогодні книги, бо скільки б ми не робили для фронту, для перемоги, найбільше, мабуть, ми мріємо про те, щоб останній солдат і останній волонтер (волонтерка) повернулися додому. Живими. Але поки що волонтери таки їздять на палаючий український Схід. А ми тут, в тилу, спробували якимсь чином увічнити, здавалося б, буденну звитягу цих людей.
Наш сьогоднішній проект освячений, у першу чергу, творчим горінням ініціатора — пані Надії Бугай. Коли вона заповзято заходилася збирати твори для збірника, то, з одного боку, прийшло не так багато підбірок від окремих авторів. Але були вони достатньо великими за обсягом і не зовсім відповідали попередньому задуму, бо практично відсутні були матеріали про жінку-воїна. Тому, зрештою, ми зупинилися на варіанті жіночого волонтерства, про яке наші автори розповідали достатньо цікаво, докладно, небайдужо. Із врахуванням безлічі конкретних імен, дат, фактів. Постала і ще одна проблема: творів було явно забагато для задуманої нами книги, коли з неї не стільки поставала яскрава картина жіночого волонтерства на конкретних прикладах роботи її героїв, а, може, дещо більше вимальовувалися цілі окремі книги у названій збірці, які просто “вилазили” з її рамок за якісь інші межі.
Була й ще одна проблема — конкурс на те й конкурс, щоб відібрати найкраще. А серед поданих матеріалів були й слабші, й сильніші. Були й ті, які, навіть розповідаючи про якусь одну з героїнь, показували нам феномен української жінки-подвижниці, жінки-волонтера вповні. Саме тому такі тексти стали для нас, експертів-упорядників, основним критерієм у відборі. Отож після такого попереднього продумування, обговорення, часом і дуже гарячих суперечок (уявляю, як воно важко було погоджуватися з нами пані Бугай, адже кожен твір, кожен автор і кожен герой вже пройшли через її душу і серце, вже стали для неї ЇЇ ВЛАСНИМИ ДІТЬМИ!). Але й ці наші резони, і те, що ми, на жаль, не можемо видати велетенської книги на тисячу (тисячі) сторінок, бо і не все якісне, як говорилося вище, і не маємо ми якихось могутніх спонсорів, а як же видати велику збірку, коли нема на те достатніх коштів? Для мене особисто у поданих до збірки матеріалах було забагато віршів. А, наприклад, у Катерини Ковальчук вони просто просилися на окрему збірку, з якою ще необхідно дуже багато працювати, редагувати, і ми вибрали для нашої книги тільки декілька зразків. Так само надзвичайно цікавими видалися і картини художниці-волонтерки, акварелістки Лесі Тищенко, одна з яких, зрештою, й гідно прикрасила обкладинку нашого видання. Але ми добре розуміли, що не маємо можливості видати окремий повноцінний художній альбом пані Тищенко. І навіть репродукції інших її робіт змушені були подати в чорно-білому варіанті, як і документальні світлини, надані нам авторами. Світлини були прекрасні, вони вповні розкриваючи непрості волонтерські будні. Одна з них — дівчина-волонтерка в машині, навантаженій передачами на фронт (с.65), стала для книги символічною, об’єднавши всі представлені тексти. Але, на превеликий жаль, тих фото було забагато для такої невеликої книги. Отож і тут, як і з текстовим матеріалом, довелося використати принцип керівника нашого з п. Оленою Леонтович літоб’єднання НСПУ “Радосинь” Дмитра Чередниченка, які він зазвичай називає формулами скороченого множення. Довелося щось відкинути, натомість те, що залишалося, насичувалося більш повним змістом, подеколи стаючи набагато більшим символом, ніж задумувалося раніше. Адже, коли вірш Катерини Ковальчук “Він спав” зорово переходить у другий вимір — світлину з воїном, який між боями спить у своєму окопчику (с.73), а вже поза рамками книги переходить у третій, не менш метафоричний вимір, несподіваним чином проростаючи у іншому фото, яке нещодавно облетіло інтернет, — стомлений, згорьований побратим заснув біля могили тільки-но похованого товариша… І все це, разом узяте, зайвий раз підтверджує правильність того, що ми вирішили представити сьогодні на суд читачів.
Крім вже згадуваних і цитованих мною тут віршів, дуже припали мені до душі есеї про волонтерів (цілий цикл!) журналістки газети «Культура і життя» Христини Дичко «Нариси про українок: Війна показує справжніх». Але, мабуть, найкращим для мене особисто став есей журналістки й письменниці Світлани Патри «Оксана Радушинська: Волонтер, митець, патріот», де героїнями постають і та, про яку пишуть, і сама авторка, бо, виявляється, і на інвалідному візку можна бути красунею, розумничкою і навіть волонтеркою – ба більше – їздити на фронт, тим самим навчаючи воїнів, а разом з ними і нас із вами, що й у найтяжчих життєвих обставинах людина може знайти в собі сили жити повноцінно і допомагати іншим.
Дуже вдало фронтові будні у книзі поєднуються з нашим найзвичайнісіньким тиловим життям, в якому героям вистачає часу і сил плести маскувальні сітки й «кікімори», збирати передачі на передову з найнеобхіднішим і напікати й продавати смаколики, щоб зібрані кошти раптом віддати й на лікування хворої однокласниці, коли другий фронт відкривається вже в глибокому тилу. І оця непідробна жертовність проявляється у всіх – і у самих волонтерів, і у воїнів, до яких вони поспішають через непролазну грязюку по розбитих снарядами фронтових дорогах у переповнених усім необхідним автомобілях, і у дітей, які передають своїм захисникам малюнки, щось смачненьке і листи, повні любові й подяки, і самих авторів цих оповідей, які у своїх есеях і віршах теж стають волонтерами, і навіть той Миколайчуківський фестиваль (про що ішлося в скороченому нами, попередньому варіанті масиву книги), який мандрує з рідних західноукраїнських гір у прифронтові й щойно звільнені міста, щоб піснею й вишуканим українським словом пригорнути до себе своїх сплаканих дітей. І навіть театр, який проростає з боїв і втрат на східному фронті. Люди волонтерствують, незважаючи на вік, соціальне і матеріальне становище, незважаючи навіть на інвалідність. Ці люди пройшли від Революції Гідності через катарсис війни до правдивого душевного очищення, коли, наприклад, друзі-розвідники подарували Оксані Радушинській атошний позивний «Ангел» (с.4). І це, по-моєму, найвищий пілотаж!
Прослідковується тут і дивовижне проростання крізь роки й віки глибоко закоріненої традиції, коли навіть найдрібніша деталь, згадана на одній зі сторінок, стає священним моментом відліку майбутнього звитяжного вчинку наших авторів і героїв. Ось звичайна біографічна довідка Тетяни Лісненко, де на стор. 5 якось мимохіть згадано те, що вона працює у школі імені Олександри Деревської (дівоче прізвище — Семенової), яка свого часу разом із чоловіком усиновила 65 дітей, 48 з яких виростила до дорослого віку. Чи ж не впливає на нашу сучасницю аура рідної школи? Бесперечно, впливає! А як неперевершено незамуленим оком художника бачить світ Леся Тищенко: “На склозаводі у Лисичанську я побачила дуже багато скла розбитого від вибухів. А над ним літають голуби. Без лапок, теж побиті війною.
Ми бачили, як хоронили одного хлопця з Тернополя. Його несли, а на груди сів метелик. Я гадаю, що всі це помітили, але я написала таку картину: священик іде, сльози в нього на очах. Солдат лежить на чорному полотні, на касці — “Слава Україні!”, прапор наш, а на ньому — метелик. Це — символ душі” (с. 102). І тут наша книга знову-таки проростає від документальної конкретики — через катарсис болю до небесних висот розуміння подвигу:
І коли все життя розхристане
Переверне твоє хтось враз,
Зрозумієш таку просту істину:
Наші ангели серед нас!
(Вірш Катерини Ковальчук “Ангели серед нас”, с.62).
У збірнику є такі слова: «Справжня хвиля літератури про війну прийде, коли всі ці хлопці з позивними «Письменник», «Поет», «Режисер», «Артист» повернуться і почнуть рефлексувати самі. Бо один із найдієвіших методів виходу із поствоєнного синдрому, на який всі мислячі люди страждатимуть, як не крути, – це виписувати свої почуття на папері у різних формах. Така література буде, і її буде багато» (с.4). Це й справді так, але епіграфом ТІЄЇ ЛІТЕРАТУРИ вже стали книги Бориса Гуменюка, вже буде наша волонтерська збірка. І будьмо ж гідні цих унікальних людей, у нашій щоденній праці долучаючись до створення Української Перемоги!
Наш збірник – це непідробний, жертовний літопис подій, своєрідний «живий журнал», щоденник, як у Маргарити Довгань у «Слові Просвіти», коли вона не тільки допомагає пораненим у Київському військовому госпіталі, але й щодень розповідає нам про них, наших захисників-героїв. Ця книга – літопис наших, нехай і, здається, буденних, перемог, книга-документ. Книга про жінку, яка за своєю суттю зветься трохи нами заяложеним словом “берегиня”, але в екстремальних умовах, як за часів козаччини, в роки Української національної революції, в криївках і боївках УПА мусить брати на себе, може, й непосильний тягар (при тому, що материнство, сестринство, місію коханої у неї на цей час ніхто не відбирає, отож і виконує вона все те одноразово), і так, долаючи, йти далі, творячи нову й звитяжну історію української нації.
А жінка — в літо, в осені і весни
Несе планету гордо на руці.
З біди, із лиха голубом воскресне,
Й сльозу зневіри витре на щоці…
(Тетяна Лісненко “А жінка в світ вдивляється охоче…”, с.30).
У книзі є незаперечні свідчення про те, заради чого ми боремося проти агресора, волонтерствуємо, творимо такі літературні проекти чи нещодавно представлений глядачам фільм “Кіндрат” письменника-воїна Бориса Гуменюка: “Якраз минулої зими до Дня Валентина ми підготували багато валентинок і збиралися везти їх до Бахмута, планували тематичний концерт. Але в той час там почалися обстріли. То я взяла ці валентинки, які збирала по всьому Києву, поїхала з дівчатами на військову базу на Дніпропетровщину і… зустріла там свою любов” (зізнання співачки-волонтерки Руслани Лоцман, с.111). Заради того, щоб нарешті переможно закінчилася ця війна і кожна з наших героїнь-волонтерок зустріла й зреалізувала свою Долю, ми й затівали підготовку нашої книги. І щоб залежали ми тільки від любові. Любові до батьків, до дітей, до коханих, до Вітчизни, як у вірші волонтерки Центрального військового клінічного госпіталю Катерини Ковальчук:
Незалежні
Ми з тобою, друже, незалежні,
Ми з тобою не сталеві, та міцні,
Наші душі вільні та безмежні,
Ми з тобою незалежні, друже мій!
Ми заряджені відвертим оптимізмом,
І нехай живем в полоні мрій,
В нас є дещо схоже, хоч ми й різні,
Ми є незалежні, друже мій!
Заради цього живемо, працюємо, боремося, волонтерствуємо, бо маємо в серці те, що не вмирає (Леся Українка “Лісова пісня”). Не вмирає і не умре в багатьох поколіннях українців.
Алла Гоцик (Диба),
письменниця, вчений-літературознавець,
заступник голови Жіночого товариства ім. Ольги Басараб та Олени Теліги.