ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ (нар. 24.08.1928, за документами 1927, с. Хрипівка, Городнянського р-ну, Чернігівської обл. – п. 7.07.2018, с. Хотів Києво-Святошинського р-ну Київської обл.)

Видатний діяч українського національного руху, організатор Української робітничо-селянської спілки (УРСС, 1960), член-засновник Української Гельсінкської Групи (1976), Голова Української Гельсінкської Спілки (1988), Голова Української Республіканської партії (1990).

Виріс у родині селян, людей працелюбних, умілих.

1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в мм. Орджонікідзе, Нахічевань.

З раннього дитинства багато читав, задумувався над тим, чому український народ пригнічений. Прочитав двотомну історію дипломатії і вирішив для себе, що нема нічого понад національні інтереси.

Після поїздки у відпустку додому в 1950 р., де побачив нужду, приниження, Л. дійшов висновку, що треба боротися за незалежну Україну і цьому слід присвятити життя. Для досягнення цієї мети необхідно дійти до вершин влади в державі, а оскільки влада зосереджена в руках партії, то треба просуватися по партійній лінії. Необхідно здобути вищу освіту. 1951–1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 поступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя.

До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський р-н Львівської обл., де й поселився з дружиною Надією.

Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори.

Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС), яка б поставила питання про вихід України з СРСР шляхом референдуму, опираючись на Конституцію.

У середині 1959 переїхав у Глинянський р-н і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців Івана КАНДИБУ та Олександра Лібовича.

7.11.1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22.01.1961, доручили Л. скласти нову, м’якшу. Але 21.01.1961 були заарештовані І.КАНДИБА, С.Вірун, В.Луцьків, О.Лібович і Л., пізніше Іван Кіпиш та Йосип Боровницький.

У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Л. до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він “з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”.

Через 72 доби Верховний Суд замінив кару смерти 15-ма роками позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 р. позбавлення волі.

Кару відбував у мордовських таборах, з 1967 – 3 р. у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії.

1966 в мордовські табори прибувала нова ґенерація політв’язнів — шістдесятники. Вони ведуть боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Про цю боротьбу стає відомо світовій громадськості. Л. бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у т.ч. Л., до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі.

До кінця терміну залишалося менше двох років, то щоб легше було стежити за Л. на волі, КГБ разом з адміністрацією тюрми спрямував його на експертизу до психлікарні. Виписали з діагнозом “іпохондричний синдром” і визнали інвалідом 2 групи.

10.12.1975, у День прав людини, разом з іншими політв’язнями Л. оголосив голодівку. Саме в цей день його вивезли в Чернігівську тюрму, де утримували до закінчення терміну. Після звільнення взяли на рік під адміністративний нагляд.

Оселився в Чернігові, в помешканні дружини. Улаштуватися на роботу за фахом не міг. Пішов електриком в обласну дитячу лікарню.

09.11.1976, на пропозицію М.РУДЕНКА, увійшов до складу членів-засновників Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ.

Л. пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміґрацію. Виступив на захист художника П.РУБАНА, написав статтю “Зупиніть кривосуддя!”. Радіо “Свобода” передавало його нарис “Рік свободи”.

12.12.1977 Л. знову заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодівку, відмовився давати покази, також відмовився від громадянства СРСР.

17-20 червня 1978 Л. засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливого режиму в сел. Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв’язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в’язнів особливого режиму, в т.ч. Л., переводять у спеціально збудовану зону в с. Кучино Пермської обл., за 200 м від 36-ї зони суворого режиму.

13.12.1986 Л. з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць “працював” слідчий КГБ. Повернули в Кучино. 08.12.1987 етапували на заслання с. Березівка Парабельського р-ну Томської обл.

У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка з 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС).

23.04.1988 Л. запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії.

Указом ПВР від 30.11.1988 Л. помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну.

29.04.1990 на Установчому з`їзді УГС Л. обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом Верховної Ради України, був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови фракції „Народна Рада”. Л. — автор Акта про незалежність України від 24.08.1991. Балотувався на посаду Президента України, на виборах 1.12.1991 набрав 4,5% голосів виборців.

У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборного демократичного об’єднання “Україна”. З травня 1992 — почесний голова УРП. Доктор права Альбертського університету, Канада. Автор низки книг, брошур, численних статей. Голова Української асоціації дослідників голодоморів (з 1998).

У 1998-99 Л. один з керівників “Національного фронту”, що об’єднував праві та націоналістичні партії. 2000 р. знову обраний головою УРП. З 2002 – голова Ради старійшин УРП-Собор.

Народний депутат І, ІІ, ІV і V скликань (2002 і 2006 рр. – за списком БЮТ). Член НСПУ (2002). Нагороджений медаллю “Борцям за волю України ім. Св. Володимира” (1991), почесною відзнакою Президента України (1992), Герой України (19.04.2005), лауреат Національної премії імені Т. Шевченка 2016 р.

 

Бібліоґрафія (неповна):

I.

Що далі? – К.: (Видання УГС), 1989. – 36 с.

Сповідь у камері смертників. – К.: Видання ж. “Вітчизна” і газ. „Ділова Україна”. – 1991. – 128 с.

„За Україну, за її волю…” Літературний запис Галябарди. – К., 1991. – 64 с.

Вірую в Бога і в Україну. – К.: МП ”Пам’ятки України”, 1991. – 320 с.

Де добрий шлях? – К.: Вид. УРП. – 1994. – 64 с.

Громадянське суспільство: що це і коли збудуємо? – К.: Вид. УРП. – 16 с.

Не дам загинуть Україні! – К.: Вид.-культурол. центр „Софія”. – 1994. – 512 с.: іл..

Народження нової ери. – К.: Універсальна газета, 1997. – 170 с.

На землі кленового листу. – К.: Молодь, 1998. – 336 с.: іл..

Коляска Іван Васильович. Спогади Левка Лук’яненка. – К.: УРП. – 52 с.

Нюрнберг-2. – К.: Нора-прінт, 2001. – 114 с.

На землі кленового листка. Спогади й роздуми посла. Видання друге, поновлене й доповнене. – К.: Гарт, 2002. – 560 с.

Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні. Відповідь генералові Іщенку. – К.: Видавничий дім „Козаки”, 2002. – 48 с. (кілька видань)

Національна ідея і національна воля. – К.: МАУП, 2003. – 296 с.

Незнищенність / Передмова Анатолія Матвієнка. – К.: Діокор, 2003. – 93 с.: іл.

Злочинна суть КПРС – КПУ. Нюрнберг-2. – К.: МАУП, 2005, – 124 с.: іл..

З часів неволі: Сосновка-7. – К.: МАУП, 2005. – 525 с.: іл.. Відп. ред. С.М.Толкачова. Тир. 5.000 прим.

Національна ідея і національна воля. – К., 2006. – 288 с.

З часів неволі. Книга друга. – К.: МАУП, 2007. – 368 с.:  іл.. Переднє слово, редакція і коректура Григорія Гайового. Тир.3.000 прим.

З часів неволі: Спогади і роздуми. Книга третя. – К.: Видавничий дім «Світлиця», «Східна проекція», 2009. – 448 с. Літ. ред. Гриць Гайовий. Тир. 1.000 прим. иків.

З часів неволі. Книга четверта: Країна Моксель. – К.: Фенікс, 2010. – 2010. – 520 с., іл. Літ. Ред. В. Овсієнко. Тир. 2.000 прим.

З часів неволі. Книга п’ята: Одержимі. – К.: Тамподек ХХІ, 2012. – 648 с., іл. Літ. ред. В. Овсієнко.

Шлях до відродження. Видано ТОВ «Юрка Любченка» 2014 – 2015 рр. У 13 томах.

II.

Українські юристи під судом КГБ. – Сучасність, 1968.

Вести из СССР. Т. 1. 1978-1981.— Мюнхен: Права человека.— 1979, 2-58, 3-3, 4-41, 8-32, 9-5, 9-103, 24-17.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 33.— С. 35, 36, 39, 47, 61; ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 43.— С. 21, 22, 95-96; вип. 44.— С. 44, 45, 52, 97-98.

Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Передмова Андрія Зваруна. Упорядкував Осип Зінкевич. – Торонто–Балтимор: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. – 1978. – 476 с. (За покажчиком).

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-18, 5-18. 10-1; 1981: 1, 2, 3, 4, 5, 8, 9; 1982: 2-28. 5-1, 6-34, 6-39, 6-40; 1984: 2-21, 5-15, 6-22; 1985: 6-21 7/8-1.

Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Документи і матеріяли. Упрядкував і зредагував Осип Зінкевич. – Торонто–Балтимор: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1983. – С. 409-440.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 16-17.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К.: Либідь, 1995.— С. 35-38, 40-45, 117, 154, 161, 162, 164, 173, 195, 197, 198, 205-207.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 18, 23, 59, 79, 84, 92-96, 101, 104, 117, 182, 210, 211, 223, 262, 276, 289, 290, 291.

М.Руденко. Найбільше диво — життя. Спогади. Київ–Едмонтон–Торонто: Таксон, 1998.— С. 425-443.

Олекса Мусієнко. Український „Овод” Левко Лук’яненко // Рідна школа, № 9 (826). – 1998. – С. 31–50.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Упорядники Є.Ю. Захаров, В.В. Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2001. – За покажчиком.

Віктор Лінчевський. Ми маємо всі підстави вірити в українську історичну перспективу. Левко Лук`яненко про національну ідею та волю // Українське слово, № 21 (3324). – 2007. – 23-29 травня 2007 р.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (Л. Лук`яненко: с. 398-402, http://museum.khpg.org/index.php?id=1113915328 ).

 

Софія Карасик. Харківська правозахисна група.

Доповнив  В.Овсієнко. Останнє прочитання 7.07.2018. Знаків 11.668.

Коротка довідка:

ЛУК’ЯНЕНКО Левко Григорович нар. 24.08. 1928 (за документами 1927) у с. Хрипівка Городнянського р-ну, Чернігівської обл. 1944 призваний до війська. Служив в Австрії, на Кавказі. 1953 поступив на юридичний факультет Московського університету. У вересні 1958 за розподілом спрямований у Львівську обл., працював адвокатом. З однодумцями створив підпільну Українську Робітничо-Селянську Спілку, яка мала намір домагатися виходу України з СРСР шляхом референдуму, опираючись на Конституцію. 21.01. 1961 заарештований і засуджений до кари смерти за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та організаційна діяльність). Через 72 доби Верховний Суд замінив кару смерти 15-ма роками позбавлення волі. Карався в таборах Мордовії. Організовував акції протесту, за що був спрямований до Владимирської тюрми. Звільнившись, жив у Чернігові, працював електриком. 9.11. 1976 увійшов до складу членів-засновників Української Гельсінкської групи (УГГ). Написав кілька правозахисних статей і заяв. 12.12. 1977 заарештований і засуджений до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Карався в таборі особливого режиму в сел. Сосновка в Мордовії, з березня 1980 – на Уралі, в сел. Кучино. 7.12. 1987 вивезений на заслання в Томську обл.. Прийняв пропозицію очолити створену на базі УГГ Українську Гельсінкську Спілку. Звільнений у січні 1989 року. 1990 р. очолив Українську республіканську партію. Обирався народним депутатом І, ІІ, ІV і V скликань. Герой України (2005). Автор десятків книжок, у т. ч. мемуарів «З часів неволі». Лауреат Шевченківської премії 2016 р.