У 75-ті роковини Волинської трагедії Президент Польщі Анджей Дуда заявив, що його держава хоче підтримувати Україну та бути нам «великим другом». Для цього, за його словами, потрібно зовсім небагато – усього лише будувати польсько-українські стосунки «на історичній правді». Пропозиція, погодьтеся, дуже позитивна. Проблема тільки в тім, що з цією історичною правдою сам Дуда не має нічого спільного…

Напередодні візиту глави РП на Волинь українські ЗМІ із посиланнями на джерела повідомляли, що українська сторона пропонувала полякам організувати спільне вшанування жертв Волинської трагедії, проте тамтешні дипломати відмовили.

Відтак, закликавши до дружніх відносин без присутності потенційних друзів, Анджей Дуда вирішив окреслити своє бачення «історичної правди». За його заявою з’ясувалося, що події на Волині у 1943-му були не частиною полько-української війни, а «етнічною чисткою», вчиненою українцями. Фактично цими словами глава РП заявив, що піде на діалог з українцями тільки після того, як вони візьмуть на себе відповідальність за вчинення страшного злочину.

У той же час Президент України Петро Порошенко, вшановуючи пам’ять тисячі українців, жорстоко закатованих поляками у селі Сагринь, назвав ці події «братовбивчим конфліктом» і заявив про потребу взаємного прощення.

«Ми глибоко шануємо пам’ять представників польського народу, які стали жертвами трагічних подій в Україні, зокрема на Волині в 1943-44 роках. Звертаємося до Господа: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», – сказав тоді Порошенко.

От і вийшло так, що Україна за звичкою вибачилась і попросила примирення. А західний сусід, який усіма силами намагається вдати із себе українського друга, натомість плюнув в обличчя..

То чи мають українсько-польські стосунки шанс на примирення? Як схилити сусідів до правдивої історичної правди? Якою має бути відповідь України на черговий антиукраїнський випад і чому українська влада узагалі дозволила йому статися?

Відповісти на ці запитання та оцінити достовірність «історичної правди» в інтерпретації польського президента «Вголос» попросив дослідника українсько-польських відносин Романа Грицьківа та Голову ОУН Богдана Червака.

Роман Грицьків:

Числа, які озвучив Дуда (100 000 убитих поляків проти 5 000 українців, – ред.), абсолютно не відповідають дійсності. Було проведено багато досліджень, зокрема археологічних, по конкретних населених пунктах. Дані, отримані під час цих робіт, співставляли із даними, які наводили відомі польські дослідники подій на Волині Владислав та Ева Сємашки. Так от, з’ясувалося, що підтверджені фактично дані приблизно на третину не відповідають тому, про що писали Семашки.

Оце чітко свідчить про фальсифікацію. Але найгірше у цій ситуації те, що ніхто вже не апелює до документів, а просто намагається нав’язати вигідне число.

Зараз польські дослідники із кресов’яцьких середовищ усіляко намагаються заявити, що події на Волині були не польсько-українською війною, а «етнічною чисткою». Поляки намагаються показати себе в ролі жертв, пропагандують думки, які мали б це підтверджувати. Але в цьому вони вже доходять до абсурду. Так, з’являються заяви, що українці на Волині вбивали винятково жінок, дітей і старих людей. За цією логікою, чоловіків на Волині не було взагалі?

У цій ситуації варто звернутися до історичних фактів. Тоді на Волині активно діяла 27 Волинська Дивізія Піхоти Армії Крайової, завданням якої було проведення операції «Буря».

Під час цієї військової акції вони мали зайняти великі міста Західної України, щоб  продемонструвати активну участь АК в боротьбі проти нацистських окупантів і заявити перед усім світом, що західноукраїнські землі належать Польщі. Тобто таким чином на момент завершення Другої світової вони мали мати усі підстави, аби ці території далі забрати собі.

Діяльність цієї армії була чітко спланована. Вона проводила свої військові операції проти тих, хто не підтримував ідеї відновлення польської державності на території Західної України, зокрема проти УПА та місцевого українського населення.

Також у той час багато представників польської громади брали участь в радянських партизанських загонах. Тоді було створено загін Бегми, який мав завдання допомагати радянським партизанам на Волині. До нього входили люди з переважно комуністичними переконаннями, проте вони завжди залишалися поляками і намагалися відстоювати свою точку зору.

Разом з тим, польські населені пункти були головними базами для радянських диверсійно-партизанських загонів. Так, наприклад, загін Дмитра Медведєва мав завдання проводити масові диверсії в тилу німецької армії і паралельно боротися з українським визвольним рухом.

Звісно, що всі ці фактори відігравали негативну роль у загостренні українсько-польських відносин і в підсумку вийшло так, що українці з поляками зійшлися в цьому протистоянні. І хочу наголосити, що протистояла не УПА і цивільне населення, а УПА, озброєне українське населення з одного боку, та АК, інші польські військові формування і озброєне польське населення – з другого.

Звісно, міжнаціональне протистояння, яке мало дуже сильне релігійне та соціальне підґрунтя, існувало ще із 19 століття. Проте під час Другої світової воно суттєво загострилось. А основна причина цього – бажання польського еміграційного уряду зберегти за собою західноукраїнські землі.

Треба говорити й про те, що поляки надавали підтримку радянським партизанським загонам, які були головними ворогами УПА. Таким чином самі поляки фактично підписали смертні вироки місцевому польському населенню, адже добре розуміли, що будь-які спроби відновити польську державу на українських територіях і підтримка радянського режиму – це боротьба проти українського визвольного руху.

Тобто ми бачимо дуже багатоманітну і багаторівневу конфліктну ситуацію, яку точно не можна характеризувати як етнічну чистку. Ніхто не мав своїм завданням очистити українські території від певних національностей, зокрема поляків. Зрештою, цього не робили у стосунку до інших національностей, навпаки, було дуже багато випадків, коли євреї та чехи, наприклад, підтримували українських повстанський рух.

Всі розуміють, що поляки оперують недостовірними даними і рано чи пізно вони забрешуться. Тоді світ побачить цю фальсифікацію. Але проблема в тому, що чекати цього моменту доведеться дуже довго.

Усі в Україні розуміли, з якими заявами польська влада приїде на Волинь і як вона це тиражуватиме. Тому дуже прикро, що з боку української влади не було контрдії, яка би унеможливила поширення хоча б в Українській державі цих антиукраїнських речей.

Звісно, поляки мають право приїхати сюди на вшанування своїх предків. Але це слід робити під прямою опікою української влади, щоб вони не дозволяли собі проводити антиукраїнських заходів. Їх просто треба було ввести у певні дипломатичні рамки, аби розуміли, чого не можна робити на території України.

Так, наприклад, коли українська громада приїхала на вшанування загиблих українців на територію Польщі, вони і подумати не могли, аби заявити про те, що Закерзоння – українська етнічна територія, а українці, яких тут убили, – відстоювали українську державність і цілісність української етнічної території.

Тому й виглядає так, що коли сьогодні поляки дозволяють собі заявляти, що Західна Україна – це польська держава, а поляки, які тут загинули, відстоювали її цілісність, то завтра вони приїдуть уже не на вшанування своїх предків, а на відновлення польської державності на українських територіях.

Богдан Червак:

У Польщі «Волинська трагедія» уже навіть не трагедія, а «різня». Поляки ухвалили всі необхідні закони, які засуджують українців. Для поляків вони «злочинці», які здійснили «геноцид».
З поляками усе зрозуміло. Не зрозуміло з Україною. Чому польсько-українську війну 1943 -1944 років називаємо «братовбивством»? Відколи окупант став моїм братом? Я до цього часу не розумію, чому треба «вибачатися» за українців, які взяли до рук зброю, щоб битися з ворогом? На своїй землі і за свою державу! При тому, що полякам наше «вибачення», вибачте, до одного місця.

Не розумію, чому польське марення про Польщу від «можа до можа» не можна назвати шовінізмом. Не розумію, чому не можна полякам прямо сказати, що Волинь не була і ніколи не буде польською, а тільки українською. Чому не треба називати ОУН і УПА героями, бо так не вважають поляки і можуть загніватися? Чому подіями на Волині у 1943 році мають займатися виключно історики. Я не історик, але українець і мене це болить.

Кажуть, що цього не можна робити в ім’я майбутнього порозуміння. Але порозуміння не може бути за будь-яку ціну. Порозуміння за будь-яку ціну, це, насправді, камінь за пазухою. Із таким «порозумінням», можливо, погодяться поляки. Але ніколи українці, особливо, коли у них камінь за пазухою.

Яна Федюра,

«Вголос»