До заходів долучилися: син Василя Іванишина – секретар Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова, професор Петро Іванишин, побратими із Львівського осередку НВР “Правий сектор”, ВО “Свобода”, ОУН та Конґресу Українських Націоналістів.

На могилі Василя Іванишина була відправлена панахида. Після чого “Тризуб” пройшов маршем по місту – до міської бібліотеки, де присутні згадали світлу постать Василя Іванишина. Слово мали представники усіх присутніх організацій.

Уже 12 років Василя Іванишина немає поряд із нами. Проте, його ідеї невмирущі, а його справа продовжується завдяки молоді, яка за життєву мету обирає служіння інтересам української Нації!

********************************************************************************************************

З Василем Івашиним я познайомився, якщо не зраджує пам’ять, у 1989 році. Після невдалої спроби вступити до Львівського університету мені нічого не залишалося як записатися на підготовчі курси Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка, оскільки бажання стати українським філологом стало непереборним.

Як зараз бачу, в аудиторію заходить викладач української літератури абсолютно на схожий на усталений образ вузівського «професора». Кремезний дядько, з великими долонями, скромно вдягнений, усміхнений, більше схожий на одного з нас – слухачів-заочників, які мріють стати студентами.

Однак вже перша лекція зруйнувала перші враження. Блискучий лектор, ерудит, закоханий в українську літературу, яка, здавалося, була сенсом усього його життя.

Справжній естетичний шок справила його лекція про невеликий, але геніальний вірш Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати». Про цю поезію Великого Кобзаря, а точніше її ідейно-естетичний зміст Василь Іванишин розповідав понад дві години. При цьому в авдиторії панувала мертва тиша. А дзвінок, який сповіщав про завершення лекції, видався безглуздим і недоречним на тлі лекції Василя Іванишина, де на прикладі маленької поезії Тараса Шевченка постав величний образ пророка Української нації.

Ніколи не забуду лекції про творчість Ліни Костенко. Василь Іванишин зайшов в аудиторію, відклав на бік усі папери і понад годину читав на пам’ять вірші поетеси. Це була найкраща і найсильніша розповідь про Ліну Костенко, яку коли не будуть мені доводилося чути.

Не хочу, щоб склалося враження, що Василь Івашини був академічним викладачем української літератури. Він був блискучим літературним критиком, який знав сучасний літературний процес. Знаходив час для спілкування із обдарованими дітьми, для цього не соромився очолювати дитячі і юнацькі літературні гуртки.

Я і зраз вважаю, що заангажування В. Іванишина у політичні процеси не дозволило нам зберегти у його особі одного із найталановитіших і найавторитетніших літературних критиків сучасної України. Водночас щиро радію, що шляхом батька пішов син – Петро Іванишин у якому впізнаю тата, завжди усміхненого, надзвичайно скромного трудівника на ниві української літератури.

Десь у 1996 році Голова ОУН Микола Плав’юк запросив мене до Києва. Для мене це означало покинути улюблену роботу; я тоді уже працював викладачем на кафедрі української літератури, а найголовніше – розпрощатися із друзями до яких уже звик і без яких не уявляв собі буремного життя початку і середини 90-років минуло сторіччя.

Першим до кого прийшов за порадою був Василь Іванишин. Його порада була однозначною – не сумніватися, ні про що не жалкувати і їхати до Києва. Василь Іванишин мав одну особливу рису характеру, на жаль, не властиву більшості українців, він умів щиро радіти, коли хтось із його друзів, чи навіть знайомих, досягав успіху, або ж, як моєму випадку, з’являвся шанс для успіху.

Насправді мій переїзд до Києва хоч і вплинув на інтенсивність наших взаємин, але не припинив дружнього спілкування, яке згодом переросло у побратимство.

Окремо хочу зупинитися на взаєминах Василя Іванишина із Головою ОУН Миколою Плав’юком. Це важливо не тільки тому, що мені довелося бути учасником практично усіх їхніх зустрічей, а передусім тому, що взаємини цих двох непересічних постатей можуть слугувати зразком взаємин людей, які уміли інтереси нації і держави ставити вище власних амбіцій і політичних переконань.

Василь Іванишин, як відомо, був переконаним бандерівцем і організаційно належав до ОУНр, яку на той час очолювала пані Слава Стецько. Але при цьому вважав за необхідне і привчав до цього молоде покоління українських націоналістів з належною повагою ставитися до ОУН, не роз’ятрювати рани розколу у 1940 році, а навпаки – намагатися об’єднати український націоналістичний рух на засадах ОУН, яка постала у 1929 році під проводом Євгена Коновальця.

Пригадую як одного разу приїхав із Миколою Плав’юком до Львова. Дізналися, що у Дрогобичі є Василь Іванишин, а відтак виникла думка  про зустріч. Було тільки одне «але» – пізній час, а відтак до Дрогобича могли приїхати під вечір, а сама зустріч мала шанс відбутися майже опівночі. Я зателефонував до Василя Іванишина і повідомив його про всі організаційні і часові нюанси. Для нього це не мало жодного значення. «З Головою ОУН Миколою Плав’юком я зустрінуся за будь-яких обставин» – такою була відповідь.

Ми зустрілися в приміщенні філологічного факультету майже опівночі. Вже зараз не можу пригадати усіх тем, які обговорювалися, бо більшість з них стосувалися поточних питань мінливої української політики. Але в деталях пам’ятаю розмови про роль і місце українського націоналізму у сучасній Українській державі, потребу відновлення єдності ОУН, співпраці ОУН і ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, безумовним лідером і моральним авторитетом якого був і залишається Василь Іванишин.

Пригадую, як тоді Василь Іванишин говорив націоналізм, ОУН, «бандерівців», «мельниківців». «Знаєте, пане Голово, а я б хотів дожити до того часу, коли у Верховній Раді буде тільки дві фракції ОУН – фракція «мельниківців» і фракція «бандерівців». Оце будуть гарні для України часи!», – напівжартома і напівсерйозно говорив Василь Іванишин.

Або – «Не розумію, як можна бути «бандерівцем» чи «мельниківцем», але при цьому не бути українським націоналістом». «Ви можете собі уявити православного чи католика, але які при цьому не є християнами», – так реагував Василь Іванишин на поверхове розуміння суті українського націоналізму , який для нього і Миколи Плав’юка, був загальнонаціональним явищем і ніколи не вміщався у вузькі рамки якогось «відламу».

Не пригадую випадку, щоб Василь Іванишин приїхав до Києва і не зустрівся з Миколою Плав’юком. Не завжди їхні зустрічі мали лагідний характер. Доводилося обговорювати складні і болючі питання, ніколи не оминалися гострі кути. Але завжди я бачив справжній, високий рівень культури спілкування, коли сторони ставляться один до одного з повагою, усвідомлюючи відповідальність за кожне сказане слово. Жодна зустріч між ними не завершувалася без міцного і дружнього потиску руки.

Богдан Червак,

Голова ОУН