Двотурові президентські перегони 2019 року завершилися несподіваною і для багатьох парадоксальною перемогою коміка, актора й бізнесмена Володимира Зеленського, котрий до того ні секунди не займався жодною політичною діяльністю. Безтямна ейфорія одних і глибинне обурення інших поляризували суспільство. Чому ж так сталося і які перспективи відкриває перед українським громадянством та політикумом ця подія?
Насамперед варто відзначити, що для вдумливих людей якихось кардинальних і непередбачуваних речей не відбулося. Суспільні настрої та свідомість загалом визначали низка факторів, одні з яких (як-от російсько-українська війна), сприяли прирощенню патріотичної, державницької та націоналістичної свідомостей, а інші (як-от панування олігархів у ЗМІ чи навʼязування ідеології неолібералізму), сприяли утвердженню денаціоналізуючих, примітивізуючих, матеріалістичних ідей і цінностей. І все це часто у межах свідомості однієї людини.
У цих умовах вибори традиційно перетворилися, за окремими винятками, замість нормального політичного процесу, процесу змагання політичних ідеологій та вартостей, у профанацію та школярщину, в безідейне популістичне протистояння, котре у другому турі набуло всіх ознак креативного політичного шоу, особливо з боку В.Зеленського (дебати на стадіоні, здача аналізів, взаємні публічні образи, уникання предметної дискусії та ін.). Найбільш послідовно спроби озвучити певні ідеологічні напрямні робив президент Петро Порошенко, щоправда, не завжди переконливо, а також кандидат від обʼєднаних націоналістів Руслан Кошулинський, котрий, однак, не маючи належної медіа-підтримки, набрав лише 1,6 %. Загалом домінувала сумно відома для українських перегонів емоційно екзальтована січка із патріотичних (особливо на воєнну тематику), соціально-економічних (як-от, “подолати бідність” та знизити ціни на комуналку), лібералістичних (вступ у ЄС і НАТО чи “вибори за відкритими списками”) та антикорупційних гасел. Дещо активізувалися й колишні регіонали: промосковська риторика на контрольованих москвофілами (серед них одіозний кум В.Путіна Віктор Медведчук) каналах принесла Юрію Бойку та Олександру Вілкулу відповідно 11 та 4 відсотки. Однак назагал явно прокремлівські, антидержавницькі сили зазнали чергової поразки. І це не може не тішити.
Доволі відчутної поразки на виборах зазнав П.Порошенко, котрий у 2014-му отримав безпрецедентну перемогу у першому турі. Хоча його рейтинг поступово вдалось наростити і він не повторив репутаційного краху В.Ющенка із його ганебними 5,5 % у 2010-му, однак 16 % у першому і 24,5 % у другому турах для діючого президента – це не надто багато. З точки зору володіння політичною технологією, команда президента продемонструвала неабиякі успіхи, нейтралізувавши на старті А.Садового, а згодом обігравши Ю.Тимошенко та А.Гриценка. Якщо б їм вдалося переконати кандидувати ще й популярного співака Святослава Вакарчука, шанси на перемогу у В.Зеленського були б значно меншими.
Однак в основі поразки П.Порошенка не лише спритність та несподіваний старт команди опонента, не лише тотальне і часто популістичне зомбування глядачів через ЗМІ та інтернет, а й масове розчарування суспільства з вини самого політика. Розчарування, що має дві основні причини.
По-перше, українці розчарувались передусім у ранніх популістичних обіцянках із 2014-го року: швидке завершення війни, негайне покарання винних у розстрілах на Майдані, моментальне зростання добробуту, подолання корупції, руйнування олігархічної системи влади, уникнення кумівства та ін. На жаль, цього не сталося, бо й не могло статися за такий короткий час та ще й в умовах порожньої державної скарбниці, війни з Росією, контролю з боку західних держав та браку політичної волі у власному середовищі зламати стару систему влади. На тлі цих провалів навіть успіхи президентської команди не всіма усвідомлювалися.
Друга причина глибша – ідеологічна. На відміну від чітко заявленого й здійснюваного євроатлантичного геополітичного вектору (“євроатлантична Україна”), котрий може бути цивілізаційним орієнтиром, але не національною ідеєю, президент П.Порошенко, схоже до попередників, так і не запропонував суспільству виразну й зрозумілу ідеологію державотворення. Хоча запит на неї, особливо на ідеологію побудови національної держави, після Майдану був дуже великий. Тому всі його потрібні й справді важливі кроки у внутрішній та зовнішній політиці – розбудова армії, нарощення озброєнь, зупинка російської агресії, відвоювання низки територій, декомунізація, зміцнення національної безпеки через збільшення ефективності спецслужб, захист й утвердження української мови, розвиток українського кіно та книговидання, отримання Томосу й створення ПЦУ, повільне, але зростання економіки, позбування енергетичної залежності від Росії, економічна блокада окупованих територій, створення міжнародної антиросійської коаліції й запровадження санкцій, заборона російських соцмереж, децентралізація, ремонт та будівництво доріг, реформа медицини та ін. – були, на жаль, хаотичними, непослідовними, частковими. Вони не випливали із розтлумаченої і схваленої суспільством цілісної ідеологічної системи, стратегічної програми, а тому, хоча за фактом й були елементами рятівної української ідеї й спричинили відчутне ослаблення створеного в попередні періоди й антиукраїнського в суті своїй олігархічного режиму (“режиму внутрішньої окупації”, за В.Іванишиним), не отримали належного ефекту в колективній свідомості.
Скажімо, розвиток регулярної армії відбувається, але повільно, із рецедивами совкізму та наявністю корупційних схем, із браком реальних законопроектів про добровольців, резервну армію та тероборону на кшталт Швейцарії, Естонії чи Ізраїлю. Блокування окупованих територій, економічна незалежність від Росії і санкції проти неї з боку України не зовсім відповідають статусу країни, що воює. Йде розбудова Православної церкви України, але замало робиться, щоб нейтралізувати антиукраїнську діяльність УПЦ МП. Відчутним є утвердження української мови в освіті та ЗМІ, однак рідко можна почути в процесі реформ, що робиться для того, щоб ці стратегічні сфери стали по-справжньому українськими за змістом та за духом своїм. Окреме питання – деолігархізація економіки та мас-медіа. І таких прикладів частковості та непослідовності політичних кроків влади, на жаль, можна навести ще багато.
З іншого боку, навіть лише розвиток збройних сил, підтримка декомунізації чи сприяння Томосу про автокефалію зробили б імʼя П.Порошенка знаковим та історично значущим. А ціла сукупність усього позитивного здійсненого ним, дозволяє помітити одну парадоксальну річ і ствердити наступне. П.Порошенко за роки свого президентства значно виріс як політик. Від політикана-малороса, творця Партії регіонів, через безідейного олігарха-ющенківця й карʼєриста-пристосуванця – до політика-державника виразно патріотичного, шкода, що не націоцентричного, типу. Еволюція очевидна. Попри всі кадрові провали, ідеологічні недосконалості, корупційні хиби й просто кричущі адміністративні помилки (у його попередників все це було у набагато катастрофічніших масштабах), кращого (з точки зору наближеності до національної ідеї) президента Україна за двадцять вісім попередніх років не мала. І це перспективно для самого П.Порошенка, бо він, хоч програв вибори як кандидат у президенти, але виграв як потужний проукраїнський політик, що має всі шанси на подальше політичне утвердження. Проте це сумно для української нації, котра все ще чекає на свого провідника національної революції – на кшталт Джорджа Вашингтона, Симона Болівара, Камілло Кавура чи Хаїма Вейцмана, не на творця держави-неоколонії, а на політичного лідера-націоналіста – національного державотворця, будівника української України.
Тож перед П.Порошенком увиразнюються дві можливості реалізації політичного майбутнього. Перший – безславний шлях В.Ющенка: подальша відмова від націоцентричної політичної програми державотворення і скочування на політичний маргінес під тиском нахабніших, молодших і креативніших популістів. І друга: випрацювання політичної стратегії на основі української національної ідеї, створення потужної національно-демократичної політсили чи блоку і цілком можливе забезпечення собі не лише вагомої фракції у Верховній Раді, а й повернення з часом на президентську посаду. Від такого переорієнтування виграє не лише П.Порошенко, від цього виграють українська політика та держава.
З огляду на політичну перспективу, не такою вже сонцесяйною виглядає перемога В.Зеленського. Її породили як недалекоглядність попереднього президента (конкурента помітили явно запізно і критикували не завжди ефективно), так і вельми успішне кількарічне моделювання у суспільній свідомості привабливого образу молодого, некорумпованого, порядного, сучасного, позасистемного, веселого “хлопця з народу” (синтез антивладного коміка з “Кварталу 95” та вчителя-президента Василя Голобородька із серіалу “Слуга народу”). Звісно, цей образ не відповідає жодному із політичних критеріїв оцінки державного діяча, а тому небагато має спільного із політичною суттю реального В.Зеленського та його команди. Це так званий симулякр – інформаційний та художній фантом, міраж, імітація, ілюзія. Що за цим образом ховається насправді, чи є в ньому позитивний політичний сенс, дізнаємося трохи згодом. Однак уже тепер є певні підстави, щоб озвучити деякі спостереження та перестороги на основі біографії, творчості та останніх заяв цього нового персонажа в українській політиці. І тут навряд чи варто зациклюватися на тих фактах, на яких спекулювали опоненти новообраного президента: єврейському походженні, тісному звʼязку із олігархом Ігорем Коломойським, арелігійності, можливій наркозалежності тощо. Нам ідеться про дещо інше – про певні світоглядні риси, спосіб мислення та психологічний тип.
Певну тривогу в світогляді нового глави держави викликає низка речей. Насамперед, це запрограмована безідейність і яскравий, посилений акторською майстерністю, популізм. Вони унеможливлюють ідеологічну ідентифікацію політика, роблять його судження хаотичними й довільними, а поведінку – невловимо безвідповідальною. Більше того, під час кампанії цей кандидат майже не озвучував положення своєї, далеко не у всьому популістичної (наприклад, щодо судової реформи), програми. Таке враження, що його з нею забули як слід познайомити.
По-друге, брак будь-якого політичного досвіду та елементарних політичних знань, що неминуче приводить до надмірної залежності від фахівців, від оточення, від команди. А серед цієї команди вже помітили людей і з колишньої Партії регіонів, і з середовища І.Коломойського, і навіть вчорашніх “чесних” реформаторів П.Порошенка. Чи може з таких суперечливих фігур витворитися дієве однорідне середовище, якщо обʼєднавчими факторами слугують лише персона лідера та бажання влади? Сумнівно. Радше, це лискуча банка із голодними павучками.
По-третє, творчість, висловлювання, характер мовлення дозволяють окреслити тип ідентичності В.Зеленського як класично маргінальний, розірваний, що еклектично поєднує російськомовний малоросійський та вестерністський способи мислення із, після подій 2014 року, елементами патріотичного. У такого типу свідомості ватні, проросійські ідеї легко шлюбляться із євросовковим, космополітичним снобізмом. Чи не звідси бере походження той сумний, помічений аналітиками та журналістами факт, що однією з улюблених тем у сатирі шоумена стає банальна українофобія. І, як неодноразово про це писали, антиукраїнська тема, на жаль, не зникла у виступах кварталівців і після 2014 року. Знову парадокси. Спочатку довгий період утвердження в українському інформаційному просторі “руского міра”, захищати який заповзявся В.Путін (а значить, опосередковано, вина за цю війну лежить і на “Кварталі”), потім фінансова та моральна допомога українським фронтовикам і паралельно з цим – знову висміювання, хоч і менш агресивне, українського буття.
Все ж таки багатолітнє перебування у малоросійському середовищі, російському КВН-і, пʼятирічне життя у Москві, підприємницька діяльність у Росії, створення російськомовних передач та фільмів (переважно космополітичної спрямованості), перебування на посаді генерального директора одного із найбільш проросійських каналів “Інтер” (у 2011-2012 рр.), – все це та багато іншого безслідно не минає для формування сутності будь-якої людини. Своєї ментальності не позбутися в один момент. Це не зміїна шкірка. Чи не звідси передвиборча настороженість В.Зеленського до захисту української мови, претензії до мовних квот, утвердження ідеї про російськомовне телебачення та ін.? З іншого боку, якщо б в Україні діяли закони проти українофобії, як діють проти ксенофобії, расизму чи антисемітизму, навряд чи такого типу діяльність могла б стільки років розвиватися і бути прибутковим бізнесом. До речі, жоден із відомих світових політиків з числа колишніх акторів чи шоуменів (Р.Рейган, Д.Трамп, М.Шарец та ін.) не були помічені у ненависті чи хоча б неповазі, зверхності до своїх батьківщин чи націй. І ще одне. Мову своєї нації вони вивчали не під час передвиборних перегонів. Цікаво, чи вдасться новому президенту ознайомитись ще й із історією, літературою, фольклором, загалом культурою українського народу? А було б це дуже незайвим. Навіть для “порядної людини” з вищою освітою.
Усе сказане дає підстави сумніватися у політичних можливостях президента В.Зеленського сформувати проукраїнську, державницьку, підконтрольну народові систему влади. Опосередковано про це свідчать і факти масової, численної підтримки до та після виборів новообраного президента з боку офіційного російського режиму, шовіністичних політичних та культурних діячів Московії, президента-втікача Януковича та його бандитського охвістя, політиканів-малоросів, кліриків московського патріархату і т.п. Зрештою, сама перемога шоумена на виборах свідчить про масову підтримку його і промосковським, антиукраїнським електоратом, і безідейними телезомбі, і прозахідними (космополітизованими) індивідами, і навіть частиною патріотичних, але радикально антивладно налаштованих верств (від селян та заробітчан до бізнесменів і студентів). Не додає оптимізму і той факт, що суди масово почали виносити дивні антидержавні рішення: проти націоналізації “Приватбанку” чи проти перейменування УПЦ МП… Навряд чи така активізація колаборантських та реваншистських сил є простою випадковістю. І навряд чи радикалізоване повстаннями та війною українство буде з цим довго миритися. Навіть та його частина, котрій ненависть до Порошенка затьмарила здатність мислити відповідально.
Отож перед Володимиром Зеленським як Президентом України теж є два шляхи. Перший – повторити непростий еволюційний ріст Л.Кравчука, Л.Кучми, П.Порошенка: подолати малоросійські упередження та космополітичні комплекси і розвинути в собі, якщо вже не україноцентричну, то принаймні державницьку та патріотичну свідомість і провадити відповідну цій свідомості політичну діяльність. Другий – шлях сумнозвісного В.Януковича: утвердитися у власному малоросійстві, українофобії та самодурстві, далі бути уламком “руского міра”, зміцнювати антинародний режим та руйнувати державну незалежність України. У першому випадку, президент В.Зеленський може по-справжньому перемогти президента П.Порошенка, перевершивши його досягнення і не повторивши прикрих помилок. В іншому – парадоксальним чином зазнати поразки після перемоги на виборах і перевершити у злочинах режим В.Януковича. А як вчить світова та національна історія: народна люстрація буває не тільки планова, на виборах, а й позапланова, дострокова. Тоді вона доволі страшна і немилосердна. Такий вибір стоїть тепер перед президентом, тобто слугою народу.
Петро ІВАНИШИН