Про надзвичайного українського державного діяча ХХ століття Симона Петлюру в Україні знають дуже мало. Упродовж багатьох десятків років комуністична пропаганда намагалася прикрити постать Симона Петлюри грубим покривом політичної брехні. Настав час показати його таким, яким він був насправді.
У часи комуністичної влади на шкільних уроках історії дітям втовкмачували в голови, що Симон Петлюра і петлюрівщина – це найлютіші вороги радянської влади та українського народу. Стосовно першого (ворог радянської влади) – це дійсно так, але щодо другого (ворог українського народу) – навпаки.
Симон Петлюра народився 10 травня 1879 року в Полтаві в козацько-священицькій сім’ї. Патріарх Київський і всієї України Мстислав (племінник Симона Петлюри), згодом писав: «Я нащадок, з діда-прадіда, козаків. Козаків полтавських, з полку Костя Гордієнка». Батько Симона Петлюри, Василь, мав невеликий візничий промисел – єдине джерело утримання родини. Мати Ольга (уроджена Марченко) також походила зі старого полтавського козацького роду. Вчився Симон Петлюра в церковно-парафіяльній школі та духовному училищі (бурсі), яке закінчив з відзнакою, а з 1895 навчався в духовній семінарії. У бурсі і семінарії навчання велось російською мовою. Великодержавна шовіністична політика царського уряду не могла не розбудити свідомого протесту та протидії.
У духовному житті Полтава стояла вище від багатьох великих міст сходу України, адже тут народилося багато видатних діячів, що започаткували окремі напрями української національної культури. Це – літописець Самійло Величко, філософ Григорій Сковорода, письменники та поети Іван Котляревський, Микола Гоголь, Євген Гребінка, Михайло Старицький, Михайло Драгоманов, композитор Микола Лисенко; видатний політичний діяч Микола Міхновський, який 1900 року у своїй відомій промові в Харкові підняв гасло самостійності України до національного ідеалу. Це був цвіт української нації! Саме ця омосковлена й розіп’ята земля стала джерелом українського національного відродження. Полтавські духовні джерела живили Симона Петлюру впродовж усього життя. На цьому ґрунті на Полтавщині почалась організація українських гуртків, розповсюджувалися заборонені книжки, отримані з Західної України. Тоді ж була створена Революційна українська партія (РУП), в основі діяльності якої була теза самостійності України, проголошена Миколою Міхновським. Симон Петлюра активно долучився до цього процесу, вступивши в РУП.
У 1901 році в Полтаві перебував зі своїм хором засновник української національної музики Микола Лисенко. Користуючись нагодою, таємний семінарський гурток запросив Миколу Лисенка прослухати його твори у виконанні семінаристів. Під час виконання семінаристами творів композитора ректор семінарії брутально накинувся на Миколу Лисенка, дорікаючи йому «мазепинську інтригу», «развращеніє юношества» та ін. Проти ректора рішуче виступив на захист М. Лисенка Симон Петлюра, за що і був виключений із семінарії. Цей вчинок Петлюри департамент поліції розцінив як революційний, що позбавило його можливості продовжити навчання в Росії.
Оскільки РУП діяла підпільно, то царська охранка почала обшуки та арешти членів цієї партії. Симон Петлюра, щоб уникнути арешту, виїжджає спочатку на Кубань, де він також створює осередок РУП, потім у Катеринодар. Там він організував таємну друкарню, за що був заарештований (1903). Після звільнення з ув’язнення Симон Петлюра переїжджає до Києва (1904) і активно долучається до конспіративної роботи партії, стає чільним її діячем, а у 1904 році переїжджає до Львова. У Львові, як один із провідників РУП, Симон Петлюра стає публіцистом партії. Він публікується в «Записках НТШ», «Воля», «Праця», «Селянин», «Добра новина». Симон Петлюра тісно співпрацює з І. Франком, М. Грушевським, М. Гнаткевичем у «Літературно-науковому віснику», редагованому М. Грушевським. У жовтні 1905 року Симон Петлюра виїжджає до Києва, де збирається з’їзд РУП, на якому створено на основі нової платформи нову партію – УСДРП, членом якої став Симон Петлюра. На початку 1906 р. Симон Петлюра виїхав до Петербурга, там редагував журнал «Вільна Україна», у липні цього ж року знову повернувся до Києва, почав працювати у газетах «Рада» і «Слово», журналі «Україна». З 1909 року живе в Москві і одружується (1910) з Ольгою Більською, також полтавчанкою. У Москві Симон Петлюра був співредактором москвомовної газети «Украінская жізнь», що подавала вістки про Україну. Симон Петлюра в цей період – відомий журналіст, публіцист, літературознавець, театрознавець. Окремими виданнями вийшли його праці «Про спілку українських акторів», «До ювілею М. Заньковецької» та ін. Відомі його статті «Вчіться у Шевченка», «Пам’яті Івана Тобілевича», «Борис Грінченко – «Перед широким світом», «Пам’яті М. Коцюбинського», робота «І. Франко – поет національної чести». У цій роботі Симон Петлюра захоплено цитує поезію І. Франка, розкриває суть її символіки. Наприклад, стосовно вірша «Каменярі»: «Позбавлені зрозумілости, далекі від того, щоб порівнювати себе з героями-велетнями, вони впорали «просту» ролю на тернистій, незайманій життєвій ниві: стали «каменярами», добровільними невільниками, рабами волі стали, взялися на працю тих, що складають свої кості під скелею, і своїми кістками вирівнюють і мостять дорогу майбутнім поколінням».
З 1916 р. по березень 1917 р. Симон Петлюра працював в організації на допомогу фронтові «Союз Земств», був заступником уповноваженого її на Західному фронті.
У травні 1917 р. на І Військовому з’їзді Симон Петлюра був обраний Головою Українського генерального військового комітету, а при утворенні Генерального Секретаріату Центральної Ради (червень 1917) став генеральним секретарем військових справ.
Усю енергію Симон Петлюра спрямовував на створення українських збройних сил, не зважаючи на неприхильне ставлення до цього деяких членів Центральної Ради та відкритий супротив російських кіл. Опорою Армії УНР був корпус Українських січових стрільців на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Цей корпус брав найактивнішу участь у бойових діях і був надійною обороною Центральної Ради. Він складався з 30 тисяч старшин і стрільців. Окрім цього, помічником та порадником, а одночасно – ад’ютантом Симона Петлюри був підполковник армії УНР Василь Бень, родом із с. Ременова, що на Львівщині. Це була високоосвічена людина (досконало володів п’ятьма мовами), здібний організатор та далекоглядний дипломат. Після визвольної боротьби, у 1934 р., з благословення Митрополита Андрея Шептицького, Василь Бень став директором відомої на весь край школи імені М. Шашкевича у Львові (тепер вона Львівська середня загальноосвітня школа № 34 ім. М. Шашкевича). 26 червня 1941 р. енкаведисти схопили В. Беня на вулиці і запроторили в тюрму на вул. Лонцького у Львові. Там він був жорстоко катований і замордований.
Наприкінці 1917 р., не погоджуючись із політикою голови Генерального Секретаріату В. Винниченка, вийшов з уряду, з власної ініціативи сформував Гайдамацький Кіш Слободської України, який став на захист українства. У квітні 1918 року після гетьманського перевороту, якого С. Петлюра не сприйняв, він був заарештований гетьманським урядом, після 4-місячного ув’язнення був звільнений та переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні. У листопаді 1918 року була створена Директорія, до її складу обрано Симона Петлюру, який очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В.Винниченка за кордон Симон Петлюра став головою Директорії (лютий 1918 р.), водночас вийшовши з УСДРП.
У січні 1918 р. почався наступ більшовицьких військ на Україну і з того часу, упродовж двох років, в Україні відбувалася безперервна зміна влади. Більшовики, німці, гетьман, біла російська армія, поляки, отамани й отаманчики різних мастей, а ще – страшна епідемія тифу – у вирі боротьби цих сил український уряд (спочатку – уряд Центральної Ради, а потім – Директорія) докладав усіх можливих зусиль, намагаючись відстояти незалежність України.
Опинившись в оточенні ворожих сил, у безвихідному становищі, уряд УНР виїхав за кордон (до Варшави) з надією отримати підтримку союзників, а армія УНР (за наказом Симона Петлюри) пішла в перший Зимовий похід. (З грудня 1919 р. по травень 1920 р. армія пройшла по запіллю ворога 2500 км і провела понад 50 успішних боїв). Після укладення Варшавського договору війська УНР і Польщі в травні 1920 року зайняли Київ, але через місяць змушені були відступити з Києва. Після перемир’я між Польщею і більшовицькою Росією в жовтні 1920 року Армія УНР у листопаді перейшла за Збруч та була інтернована в Польщі.
…І коли Симон Петлюра, після своєї останньої поразки відступив на територію Польщі, разом з ним пішла 15-тисячна армія – дисциплінована, ідейно згуртована й боєздатна, хоч і безмежно виснажена боями з переважаючими силами ворога. Це було все, що Симонові Петлюрі вдалося викувати, згуртувати і зберегти після трьох років бурхливої діяльності – перемог і поразок.
18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким за Польщею залишається не тільки Галичина, а й Волинь. Безсумнівно, цей договір був поразкою української дипломатії, оскільки Варшава і Москва поділились українськими землями.
Тим часом Рада Союзу Народів у лютому 1921 року в Парижі ухвалила рішення, що Галичина не належить до Польщі, а лише є під тимчасовою окупацією, а в 1923 році – вирішено, що Галичина передана під польську «опіку» на 25 років.
Симон Петлюра очолив Державний центр УНР в екзилі. Не гаючи часу, він почав готувати плани для визволення України. Симон Петлюра з урядом деякий час перебував у Тарнові, пізніше під чужим прізвищем – у Варшаві. У кінці 1923 р. він виїхав до Будапешта, потім до Відня й Женеви, відтак оселився в Парижі. Там Симон Петлюра заснував журнал «Тризуб», керував діяльністю екзильного уряду УНР. Утім, у Парижі треба було остерігатися комуністичних агентів, часто міняти помешкання і прізвище. Нелегальне становище не дозволяло знайти роботу. Родина Симона Петлюри жила впроголодь у холодному неопалюваному приміщенні. Та Симон Петлюра в цих важких умовах жертовно працював для визволення України.
Більшовицький режим не міг допустити, щоб навіть на чужині лунало слово Вождя українського народу. 25 травня 1926 р. в Парижі на вул. Расіна, 25 від куль більшовицького агента Самуїла-Шльоми Шварцбарда обірвалося життя видатного полтавця, Великого Сина українського народу Симона Петлюри. Симон Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас.
Ще за життя (а деякі історики-українофоби і понині) вішали Симонові Петлюрі ярлик «антисеміта», звинувачували його у «єврейських погромах». На такій брехливій ноті відбувся, у 1926 р. в Парижі суд над убивцею Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом, якого суд присяжних виправдав. Насправді ж все було навпаки.
Започаткували «єврейські погроми» банди дезертирів, які втікали з фронтів, і члени російських чорносотенських організацій. Поступово погромні настрої почали охоплювати і деякі прошарки українських селян та здеморалізовані елементи в українській армії, які почали перетворюватися в некерований озброєний набрід.
Переважна більшість істориків щодо погромів сходиться на тому, що найстрашнішими – і за кількістю жертв, і за кількістю самих погромів, і за жорстокістю масових катувань – були погроми більшовиків і добровольчої (Білої) армії.
Директорія, в якій Симон Петлюра був спочатку членом, а потім головою і головнокомандувачем української армії, безперервно видавала грізні накази і звернення, закликаючи припинити погроми та розстрілювати провокаторів. Так, у книзі Арнольда Марголіна «Україна і політика Антанти» наведено відомі авторові 92 випадки розстрілу погромників армією УНР.
Ось витяги зі звернення Симона Петлюри проти погромників: «…Провокацією, на яку вони (більшовики) асигнують величезні суми, вони хочуть розкласти нас з середини, підкуповуючи злочинні елементи, які підбурюють наших козаків до різних насильств і погромів єврейського населення. Тим самим хочуть накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть звільнення всім народам на просторах України…
Уникайте провокацій, а з провокаторами, які учиняють погроми і підбурюють слабших серед вас, будьте безпощадні. Смертна кара повинна впасти на голови погромників і провокаторів».
Цей наказ-звернення Симона Петлюри був виданий 27 серпня 1919 р. у Кам’янці-Подільському, в якому тоді тимчасово перебував український уряд. Таких наказів і звернень було багато.
Отака правда!
Дружина Симона Петлюри, Ольга Панасівна, що була йому вірним другом і помічником, після смерті чоловіка і далі відважно несла свій хрест, призначений волею Господа Бога. Злиденне життя, нестатки, несправедливі нарікання на чоловіка від колишніх «соратників» по зброї вона перенесла з гідністю, хоча це підірвало як її здоров’я, так і здоров’я доньки Лесі. Леся навчалася в університеті і належала до французьких скаутів. Померла вона в 1941 р., а мати її, Ольга – у 1959 р. Обидві поховані на кладовищі Монпарнас.
Слід зазначити, що життєві долі родин двох українських Провідників – Симона Петлюри та Степана Бандери – трагічні і простежуються майже однакові паралелі.
Мати Симона Петлюри загинула в 1919 році в результаті ув’язнення й тортур більшовицькими катами. Дві сестри Симона Петлюри – Марина і Феодосія – страчені 1937 року органами НКВС. Сам Симон Петлюра, як зазначено вище, був убитий комуністичним агентом, похований на чужині.
Постать Симона Петлюри вже з другої половини 1920-х років і донині стала символом боротьби за незалежність України.
Усе свідоме життя Симона Петлюри було віддане боротьбі за єдність, державність і самостійність Української Держави. Постать Симона Петлюри невід’ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Він вірив у свій народ, боровся за його кращу долю.
Дороговказними були слова Лицаря Української революції Симона Петлюри: «…У мене нема розчарування ні в нашому народі, бо він такий, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцняти його. Ситуація, в якій він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її до певної міри залежить і від напруження його власних сил. Треба працювати над цим всім і кожному, – в міру його сил і можливостей».
Заповіт Симона Петлюри
Як будете в церкві на 12 євангеліях, слухатимете
Слово Боже про Страсті Христові,
Як будуть носити Святу Плащаницю біля Церкви, –
Як співатимуть радісне «Христос Воскрес»,
Згадайте про мучеників України,
Згадайте про всіх, кого розстріляли більшовики;
Згадайте і про тих, хто зі зброєю в руках боронив
нашу рідну землю від московських катів і
своїх іуд-запроданців, –
згадайте і помоліться за них!
Не за горами кари час!
Воскресне наша Україна, скине з себе
Московсько-більшовицьке ярмо.
Не забувайте про мучеників і праведників наших.
Не забудьте про невинну кров
і готуйтесь до помсти над ворогами,
що не дають жити нам по-людському!
Почесний голова Всеукраїнського,
голова Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих
Петро М. Франко