В усіх словниках, де є мовні одиниці «дзеленчати» та «дзеленчання», їх написання саме таке (без знака м’якшення після «н»). Водночас маємо дієслово «бриньчати» й іменник «бриньчання». Тут уже «ь» — у наявності. Чому так? Це ж явне упущення правопису. Слова подібні, тож їх відтворення буквами повинне підпорядковуватися одному й тому самому правилу.

Звернемо свої погляди на вказівки, коли в таких випадках знак, що позначає м’якість попереднього приголосного, слід писати, а коли ні. Відповідні роз’яснення містяться в п. 2 § 17 правопису 1993 р.

Там читаємо: «Знак м’якшення (ь) не пишеться після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий): інженер, інший, кінчик, менший, тонший, Уманщина; волинський, громадянський, освітянський, селянський; громадянство, селянство. Але: бриньчати, доньчин, няньчин, няньчити та ін., бо в твірних основах між приголосними виступає ь: бренькіт, донька, нянька».

З написаного дещо (але таки не все) стає зрозумілим щодо одиниці «бриньчати». Визначальним для появи тут «ь» став іменник «бренькіт», який пишеться з таким знаком. Від себе можу ще додати цілий ряд однокореневих: «бреньк», «бренькати» («бренькання»), «бренькач», «бренькнути», «бренькотати», «бренькотіти».

Щоправда, без відповіді залишилося запитання, яким чином голосний звук [е], наявний в усіх цих словах, перетворився на [и] в «бриньчати». Тому, очевидно, посилання на «бренькіт», коли йдеться про «бриньчати», є не зовсім доречним.

Утім, це не та обставина, яка може стати на заваді появі тут знака м’якшення. Право утвору «бриньчати» мати у своєму складі «ь» підтверджують такі «родичі» дієслова, як «бринь», «бринькати» («бринькання»), «бринькач», «бринькнути», «бринькотіти», «бринькучий».

Отже, [н’] у «бриньчати» є правомірним. Істину в цьому питанні з’ясовано.

А як бути з «дзеленчати» («дзеленчання»)? У правописі про такі засоби мовлення нічого не сказано, а словники, як зазначалося вище, знаком «ь» їх обділили.

Разом з тим, якщо керуватися приписами того-таки п. 2 § 17 основного закону мови, належало б наведені слова подавати у вигляді «дзеленьчати» («дзеленьчання»). Справді, для такого висновку маємо теж цілий ланцюжок однокореневих одиниць: «дзелень», «дзеленькати» («дзеленькання»), «дзеленькатися», «дзеленькіт», «дзеленькнути», «дзеленькнутися», «дзеленькотати», «дзеленькотатися», «дзеленькотіти», «дзеленькотітися». Тобто відповідні «твірні основи», про які згадується в правописі, як вимога для появи «ь» також є. Немає самого знака м’якшення в «дзеленчати» та «дзеленчання». Хоча він закономірно в них мав би бути.

Що на це скажеш?

Різноманітних невідповідностей у написанні слів української мови чимало. І тому видається, що саме таким випадкам, усіляким дивним і непотрібним виняткам мусили би присвятити свою увагу творці нового правопису 2019 р. Це ж були їхні прямі обов’язки: виправити помилки попередників, усунути упущення, спростити правила, відкинути непотрібні винятки.

Проте такі завдання до снаги тільки тим, хто має цілісну сукупність поглядів на таке непросте явище, як передача мови на письмі, хто добре розуміється на прикладних чинниках. Коли ж в основі лежить поєднання різнорідних, часто-густо взагалі несумісних підходів — добра не жди.

Виявилося, що на щось творче, справді необхідне, яке зумовлює гарні наслідки, ті діячі просто не здатні. Натомість, оскільки розуму аж понад голову, їх постійно судомило. Тож вони полізли в трясовину правопису 1928 р., звідки так і не повернулись, але наслідили дурницями на зразок:

— «проєкт»;

— «Амстердаму», «Ліверпулю», «Лондону», «Мадриду» й «Парижу», коли йдеться про родовий відмінок;

— «архидиякон», «архиєрей», «архимандрит» і «архистратиг»;

— «Ґарсія», «Ґеорґ», «Ґете», «Ґреґуар» і «де Ґолль»;

— «ирій» та «ирод»;

— Ич-оба, «Кім Ир Сен» і «Кім Чен Ин»;

— «крови», «любови», «осени», та «соли» (родовий відмінок);

— «імени», «племени», «тімени» (родовий відмінок);

— «авксанометр», «авкціон» і «авскультація», «клявза», павза» та «фавна»;

— «іншовірець» та «іншодумець»;

— «віцепрем’єр», «ексміністр», і «контрадмірал»;

— «Атени», «дитирамб», «катедра» й «ортографія»;

— «твітер» і «ґуґл»;

— «Верховний Архиєпископ», «Вселенський Патріарх», «Папа Римський»;

— «Бейкер-стріт», «Волл-стріт», «Риджент-стріт» і «Фліт-стріт»;

— «Базіліо» й «Жізель»;

— «Зейнаб — Зейнабі» та «Руф — Руфі»;

— «пів буханки», «пів дуката», «пів кірця» та «пів літра»;

— «дияконеса», «плавчиня» та «філологиня»…

Нісенітницям — несть числа. Я вже стомився перераховувати.

Багатьом справжнім знавцям рідної мови, її засад після ознайомлення з отим творивом — правописом 2019 р. — стало зрозуміло: то сірятина, робота звичайних смертних, не спроможних відділити зерно від полови, здатних лише завести на манівці.

На жаль, нові правила укладали особи, котрих вирізняє начотництво та хворобливе відчуття уявних вад, які вони приписують українській мові. Ті недалекі люди є заручниками якихось закостенілих учень і власних неглибоких знань як про неї саму, так і про її основи.

Мудрії, та й годі! Вони все життя прагнуть утекти від подібності рідної мови до російського язика, не розуміючи, що намагаються втекти від самих себе. Їм так і не вдалося збагнути дуже простого, пізнати істину: більшість із того, від чого вони відмовляються, руками й ногами відбиваються, потрапило на Московщину саме з України.

Віктор РАДІОНОВ, мовознавець