Пропонуємо увазі читачів статтю провідного ідеолога українського націоналізму, в якій він висвітлює позицію ОУН щодо шляхів і методів боротьби за державність і розвінчує ворожі наклепи та звинувачення щодо Організації. Звертаємо увагу, що текст написаний не в 1949 чи 1999 роках, а таки ще в 1939 році.

Ред.

«Краще пізно, як ніколи»… Ця пословиця вповні підходить до недавньої заяви канцлера Гітлера, що він не має жадних зобов’язань супроти українського народу. Як реалісти в політиці – ми ніколи не перецінювали намірів канцлера Гітлера відносно України і на них своїх розрахунків не будували. Проте згадана заява – зложена так ясно й недвозначно та ще й після заключення німецько-совєтського пакту і відступлення Німеччиною Москві Західної України – має свою вартість. Бо цим канцлер Гітлер самий нарешті спростував одну злісну провокацію, яка – ніколи на ділі не відповідаючи правді – тим не менше впродовж довгих літ не тільки завдавала українській визвольній справі багато труднощів, але й понижувала гідність української нації. Маємо тут на увазі провокацію, ніби Україна – це «видумка» Німеччини й помічне «знаряддя» її імперіалізму.

Історія повторюється!… Не від нині існує злонамірена тенденція представляти український визвольний рух не як органічний вислід самого факту існування великої української нації, а як штучний витвір різних міжнародно-закулісових «інтриг» – зокрема німецьких. Цю легенду про «німцями видуману» Україну створила ще царська Росія з подвійною метою. По перше – щоб у цей спосіб підривати віру в життєвість української ідеї серед самих українців; по друге – щоб мати водночас «законні» підстави до переслідування найбільш із них впертих і непримиримих. Під впливом Росії, такі викривлені погляди на українську справу поширилися й закордоном. Конктурально випадкова й упідставнена насамперед її власними інтересами підтримка Німеччини, яку вона на підставі Брест-Литовського договору виказала усамостійненій Українській Республіці, і зв’язана з цим протиукраїнська кампанія, яку активно провадили з одного боку дипломатія новоствореної польської держави, а з другого московська біла еміграція – дали світовій опінії нові аргументи: мовляв – ніякої України на ділі не існує; це тільки штучна «вигадка» німецької політики, яку піддержує горстка «куплених» українських інтелігентів…

З приходом Гітлера до влади в Німеччині ця протиукраїнська кампанія посилилася ще більше. Автором її стала знову Москва – на цей раз уже «соціалістична» – що в стихійному розвиткові українського визвольного руху бачила смертельну загрозу для свого власного існування. Зручні руки в Кремлі витягли з архівів «ноти» й заграли стару мелодію, хоч дещо й на відмінний лад: «Україну видумує Гітлер».

Цю московську гру услужливо підхопила інтернаціональна совєтська агентура. Маючи в своїх руках пресу, гроші, зв’язки й впливи – ця агентура ретельно виконувала доручене їй Москвою завдання компрометації й поборення національно-державного відродження українського народу. Безоглядна в методах поставлених цілей – вона безнастанно різними способами сугерувала світову опінію, що визвольні змагання України – це загрозлива для загального миру «інтрига» Німеччини, здійсненню якої треба перешкодити за всяку ціну! Прагнення цих, кермованих Москвою, темних інтернаціональних сил вбити наш сорокамільйоновий нарід і залишити його погноєм совєтського імперіалізму, прикривалося звичайно високими ідеями миру, гуманізму, демократизму та іншими гаслами – до фальшування яких Москва є «спецом», що його справді ще світ не бачив!

Провокативна акція Москви звертала при цьому вістря головним чином супроти тієї ідейної, духовної й політичної сили поневоленого українського народу, яка для Москви особливо небезпечна, а саме – проти українського націоналістично-революційного руху. Оббріхуючи український націоналізм, як сліпе знаряддя німецької політики, большевицька пропаганда водночас намагалася причепити йому марку «гітлеризму». Провокативні випади супроти українського націоналістичного руху особливої сили набрали після того, як він заявив свою солідарність із державами, що створили Антикомінтернівський блок.

Прихильне ставлення українського націоналізму до антикомінтернівської акції настільки самозрозуміле, що його навіть зайве тут ширше з’ясовувати. Причиною цього було очевидно не те, що ініціатором Антикомінтерну стала саме Німеччина, а насамперед те, що консолідація Європи проти Москви відповідає інтересам українського народу і що боротьбу з деструктивними впливами большевизму український націоналізм ставить одним із основних завдань своєї ідеології й політики. Коли б творення протимосковського фронту заініціювали якісь інші держави (очевидно крім тих, що належать до наших історичних ворогів), наприклад – Англія, Франція чи Сполучені Держави Північної Америки – то український націоналізм уважав би за вказане зсолідаризуватися в цьому й з ними; подібно, як і тепер рішений до кінця продовжувати боротьбу з радянською «опікункою».

Але, річ самозрозуміла, агенти Москви замовчували перед світовою опінією факт, що наша політика виходить із цілком самостійних заложень та має на увазі насамперед інтереси українського народу. Вони використовували нашу солідарність із Антикомінтернівським блоком держав, як новий доказ «германофільства» українського націоналістичного руху.

Другим претекстом для провокацій стала Українська Карпатська Держава. Міжнародні обставини в тому часі зложилися так, що вирішення справи Закарпаття в значній мірі залежало від Німеччини. Річ знову таки цілком зрозуміла, що українці поставили собі завдання тодішню ситуацію в інтересах власного народу. На їхньому місці те саме зробили б англійці, французи, американці, португальці і т.д. Але необхідність мати в цій справі підтримку Німеччини в найменшій мірі не означала нашого засадничого «германофільства». Щоб переконатися в цьому – треба хоч би познайомитися з тодішніми голосами української націоналістичної преси на цю тему. Міжнародна опінія не знає, наприклад, того факту, що коли Німеччина згодилася на окупацію Карпатської України Мадярщиною й через своїх офіційних відпоручників порадила місцевим провідникам українського націоналістичного руху добровільно піддатися мадярським військам, то ці провідники їм відповіли: «Добровільно піддатися? В українській мові немає таких слів! Будемо боротися!»… Чи могли таке говорити і так зробити «платні німецькі агенти» всупереч волі своїх «патронів»!? А мимо цього навколо справи Карпатської України темні сили ширили повінь брехні й провокацій.

Намаганням Москви представляти українську справу за «німецьку видумку» довший час допомагала й Польща, аж поки… сама не заключила пакту приязні з Німеччиною. Відтоді ширити ці брехні Польщі стало вже «незручно» (супроти Берліну) і в її освітленні українське питання перетворилося вже в … «большевицьку акцію»!

Ми були б одначе несправедливими, коли б хибну уяву міжнародної опінії про Україну приписали виключно Москві, Польщі та їхнім агентам. Бо до цього в певній мірі спричинилися й деякі українські кліки – це наше справжнє прокляття! Вони в свою чергу зробили все від них залежне, щоб надщербити авторитет українського питання й викривити його правильне розуміння в світі. Не маючи на це ніяких підстав, права й даних – різні здеморалізовані й продажні спекулянти намагалися де тільки можливо «представляти» Україну!

Звичайно – вони не могли, не вміли й не хотіли робити це так і там, де й як цього вимагала її гідність, вага й дійсне значення. В цей спосіб віддано нашу справу будь у монопольне використання ворожих сил, будь «на комісію» різного роду міжнародного шумовиння третього сорту…Такі «державницькі акції» чимало допомогли тим, хто був зацікавлений виставити українську проблему, як підозрілий продукт різних інтриг і «передпокоєвих» комбінацій. Пописалися, після своїх звичок, згадані кліки також і в Німеччині… Коли прийде час відповідних публікацій – українське громадянство жахнеться на огидне видовище моральної розпусти й національного шкідництва, яких допускалися різні темні типи. Все це знову таки давало ворогам підставу компрометувати в міжнародній опінії українську справу, як ту «крамничку», яку може перекупити за малу ціну хто завгодно.

Злу прислугу виказували також і деякі – хоч чесні собою, але наївні – простаки серед української суспільності, які чекали від Німеччини «манни небесної». Вони свято вірили, що Гітлер навіть пообідати не сяде, а одразу засукає рукави та зачне «робити» для них Україну. Безкритичні, не посідаючі знань, потрібної культури, політичного й життєвого досвіду, не вміючі відрізняти гарних слів і гасел від жорстоких законів реальної політики – забуваючи стару як світ, правду, що історична й політична суверенність кожної нації безпосередньо залежить від рівня її ідейної й духовної незалежності – вони гадали, що досить змавпувати чужі зразки й слова, як справа України вже буде полагодженою! Останні події вдарили їх довбнею по голові! Після сліпого захоплення та ілюзій прийшло розчарування з розпучливим ламанням рук і прокльонами. Але раніше, своїм безкритичним галасом вони витворювали чимало непотрібного баламуцтва.

Український націоналістичний рух завжди стояв осторонь як від спекуляцій, так і від дитячих захоплень у політиці. Ми всі роки твердили, що між реальною політикою державних націй і визвольною політикою поневолених народів існує засаднича різниця. Маючи розрахований на далеку мету план – державні нації можуть дозволити собі розкіш різних тактичних маневрів, коли цього вимагають потреби дня. Інше з політикою поневолених народів. Вони не є чинним підметом кожночасних політичних кон’юнктур і не мають безпосередньої змоги впливати на них авторитетом власної державної сили.

Тому рішаючими для них мусять бути насамперед принципи, засадничі напрямні їхньої визвольної політики, з яких вони не сміють зрезигнувати. Інакше неминуче обернуться в іграшку, в спекулятивний копаний м’яч під ногами міжнародних сил.

Отже засадою українського націоналізму, як була, так і буде боротьба за Самостійну Соборну Державу. З цієї засади він ніколи й ні перед ким не уступить. Хто хоче йти спільно з ворогами української нації – той стане проти неї самої!

Сучасна міжнародна ситуація складна. Але хіба раніше вона була для нас простішою?! Практичні наслідки нашої визвольної акції залежатимуть найбільше від нас і від того, в якій творчій інтенсивності й непримиримості ми спроможемось боротися самі й для себе. Чуйно слідкуючи за подіями – ми повинні діяти чесно, швидко й активно. Хай не бентежать нас зміни міжнародної «погоди». Будучність наша й лише наша! Ми непохитно віримо в себе й у своє покликання!

Та в акції героїчного лупання ворожих скель – не лишаймо без уваги розкладової чинності різних гієн, що рвуть між собою чисті ризи нації й своїм виттям заглушують її голос. Ділаймо тут після засади: гадині розтрощується голову ще перед тим, як вона кусає… Вміймо теж своєчасно казати «цить» тим надмірно емотивним дивакам, які – немов би ті замріяні панночки, що обов’язково мусять «обожувати» чергового героя з перечитаних романів – виявляють просто якийсь патологічний нахил напереміну сліпо захоплюватися чужими правдами й пророками.

Тоді в опінії світу Україна перестане бути символом «інтриг». Кермована твердою рукою націоналістичного руху – вона швидко зуміє доказати всім, що є сама собою.

Микола СЦІБОРСЬКИЙ

“Пробоєм” ч.17, 3 листопада 1939 року

http://ukrnationalism.com/

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.