21 липня 1907 року народився Олег Олександрович Кандиба, відомий в українській літературі під псевдонімом Олег Ольжич. Вивчення його життя і творчості учнями є сьогодні обов’язковим в українських школах уже у 7-му класі, де в підручнику з української літератури на це відведено 5 сторінок. Вивчається Олег Ольжич і в старших класах на уроках української літератури, згадується він і на уроках з історії України. Питання щодо його біографії і творчості, як правило, включаються при здачі ЗНО випускниками 11-х класів з української мови і літератури.

Ім’я відомого українського поета, вченого-археолога, голови Проводу Організації Українських Націоналістів повернулося в Україну із здобуттям її незалежності. До того часу це ім’я було відоме певному загалу українців за кордоном: в Канаді, США та в Австралії. В колишній УРСР це ім’я під впливом ідеологічних шор з боку промосковської компартії завжди трактувалося як «вражеский пособник фашистов, отьявленный бандеровец». Тодішня влада навіть не вважала за необхідне робити різницю між бандерівським і мельниківським течіямими ОУН, усі вони були поза законом. У 1990-х роках провели певні пошуки і написали статті про життя і творчість Олега Ольжича доктори філологічних наук Петро Білоус, Ігор Качуровський (УВУ, м. Мюнхен), Юрій Ковалів, Леонід Монастирецький, Микулаш (Микола) Нервлий (Чехія), Василь Яременко, академік Микола Жулинський, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка Леонід Череватенко, місцевий доцент з Житомира Ванда Чайківська, професори Олександр Монастирецький і Микола Костриця, краєзнавці Руслан Кондратюк, Георгій Мокрицький, Володимир Павлюк, Ярослав Пастернак, Володимир Стахів, Михайло Шляхтиченко, Дмитро Штирин, журналістка Ірина Куник та інші. Опублікували спогади про Ольжича у виглядів щоденників його дружина Катерина Білецька та деякі його колишні побратими. У Києві, Львові, Тячеві і Житомирі з’явилися меморіальні дошки, що увічнюють пам’ять цього видатного українця, у багатьох населених пунктах України є вулиці Олега Ольжича. У місті Новограді-Волинському на пошану відомого українського поета є також поки що невелика вулиця Олега Ольжича, що знаходиться біля об’їздної дороги в напрямку села Наталівки.

25 – 27 червня 1997 року на базі Житомирського державного педагогічного інституту ім. Івана Франка пройшла науково-краєзнавча конференція «Українська національна ідея: історія і сучасність», присвячена 80-річчю Української Народної республіки та 90-літтю від дня народження Олега Ольжича. У ній взяли участь відомі вчені і краєзнавці, у тому числі з міста Новограда-Волинського. За матеріалами конференції було видано науковий збірник, де є чимало статей про Олега Ольжича. Дана стаття має на меті показати зв’язок Олега Ольжича з містом над Случем.

Олег Олександрович Кандиба (Олег Ольжич), відомий український поет і археолог, заступник голови Проводу ОУН, а з січня 1944 року – голова Проводу, народився в місті Житомирі, губернському центрі Волинської губернії, 21 липня (або 8 липня за старим стилем) 1907 року. Його батьком був Олександр Іванович Кандиба, студент Харківського ветеринарного інституту, який незабаром увійде в українську літературу під ім’ям Олександр Олесь; його вірші друкувала Житомирська газета «Громадянин» у часи Української Держави, а в радянський час деякі його вірші зустрічалися також у підручниках з української літератури для молодших класів. Матір’ю Олега Ольжича була студентка Бестужевських педагогічних курсів у Санкт-Петербурзі Віра Антонівна Свадковська, яка після їхнього закінчення набула професії гімназійної учительки з правом викладання французької, німецької та російської мов. Батько Віри Свадковської – статський радник (полковник згідно табелів про ранги Російської імперії) Антон Юхимович Свадковський – за свідченням документів (справа 593, опис 1, фонд 120 із Державного архіву Житомирської області) був вихідцем із Чернігівської (тоді Могильовської) губернії з дворянської родини православних обер-офіцерів української національності. Він народився у 1846 році і навчався в Чернігівському повітовому дворянському училищі Могильовської губернії. Після закінчення повного курсу училища у віці 17 років А.Ю. Свадковський у квітні 1863 року подався на службу до Смоленської казенної палати, де розпочав службу канцеляристом 1-го розряду. У березні 1864 року Антон Свадковський за особистою заявою був переміщений у тій же канцелярії на посаду канцеляриста Смоленського губернського прокурора. У травні 1865 року знову написав заяву і був переміщений у Київську палату цивільного суду помічником фінансового службовця, який опікувався коштами палати. Через рік, вивчивши практичну сторону перебігу коштів і оформлення фінансових документів у державних юридичних інституціях губерніяльного рівня, він знову написав заяву. І за особистою заявою його перемістили в акцизне управління Київської губернії на посаду помічника бухгалтера. А уже 4 вересня 1867 року указом Правлячого сенату А.Ю. Свадковський був переведений за вислугою років в колезькі реєстратори, вислуживши тим самим найнижчий 14-й класний чин у цивільній Табелі про ранги Російської імперії.

У серпні 1868 року його призначено молодшим канцеляристом до наглядача акцизного збору 8-го округу Волинської губернії, себто у повітове місто Новоград-Волинський. 21 серпня 1869 року указом Правлячого сенату А.Ю. Свадковський був підвищений за вислугою років до губернського секретаря (12-й класний чин). У листопаді того ж року згідно поданої заяви звільнений від цивільної служби. Деякий час він залишався поза службою, вирішуючи свої особисті питання. Так, дещо раніше А.Ю. Свадковський одружився із дочкою колезького асесора Варварою Іванівною Непорожньою, а тому, окрім «весільних канікул» у цей час вирішував, що робитиме далі. Оскільки вищої освіти А.Ю. Свадковський не мав, то в родинному колі було ухвалено про його повернення на цивільну службу, де він мав непогані перспективи. Ця служба вимагала частих переміщень родини царського службовця, проживання в найманих будинках (влада оплачувала у значній мірі проживання в найманих оселях), постійні роз’їзди у службових справах по території повіту. Втім, Варвара Іванівна, дружина Антона Юхимовича Свадковського, сама була із родини канцелярських службовців і добре знала їхнє життя; до того ж вона при вінчанні у церкві дала згоду бути його вірною половинкою і пройти увесь шлях на царській цивільній службі разом із чоловіком. Тільки вид служби потрібно було дещо змінити.

Тому у вересні 1870-го року А.Ю. Свадковський повертається на цивільну службу уже виконуючим обов’язки судового пристава з’їзду мирових суддів у селянських справах Житомирського повіту. У березні цього ж року у молодого подружжя народжується первісток, якого нарекли Олександром. Обряд хрещення у соборному Преображенському храмі проводили особи, які здійснювали цей обряд і з новонародженою Ларисою Косач. Зокрема, у довідці про цей обряд сказано так: «В метрической книге Новоградволынской Соборной Преображенской Церкви значится следующий акт крещения: «что 8 округа Акцизного Правления у младшего помощника Губернского Секретаря Антона Евфимьева Свадковского и его законной жены Варвары Ивановны, как оба православного исповедания, сын Александр, родился шестнадцатого числа месяца Марта и крещен тридцать первого числа месяца Марта тысяча восемьсот семьдесятого года, которого молитвовал и крестил Священник Авксентий Добржанский с Диаконом Порфирием Масловским и Дьячком Иваном Гощинским; восприемниками ему Александру были: титулярный советник Осип Иванов Харский и коллежская ассесорша Екатерина Владимировна Жигадло и б.. У метричних книгах, що зберігалися в архівах Волинської консисторії, містився записанним наступний документ: 2, Новоградволынского Соборного прихода № 13, тысяча восемьсот семьдесятого года Марта шестнадцатого родился, а тридцать первого крещен Александр, родители: восьмого округа Акцизного Управления младший помощник Губернский Секретарь Антон Евфимьев Свадковский и его законная жена Варвара Ивановна, оба православного исповедания, восприемники: титулярный советник Осип Иванов Харский и Коллежская Ассесорша Екатерина Владимировна Жигадло; таинство крещения совершил священник Авксентий Добржанский с Диаконом Порфирием Масловским и дьячком Иваном Гощинским. Определили: Направленное Губернскому Секретарю Антонию Свадковскому метрическое свидетельство о рождении и крещении сына его Александра, о котором акт записан правильно, учинив в Консистории надлежащее посвидетельствование с приложением печати, таковое вручить ему Свадковскому за роспискою на деле. Подписанное скреплено подписями. За священника И. Гощинский». (Стиль написаного збережено – В.В.).

Документ, який 28 червня 1879 року підписали А.Ю. Свадковський та благочинний округи священик Барталович, потрібний був для пред’явлення у Житомирській чоловічій гімназії, куди родина Свадковських віддавала навчатися свого первістка Олександра.
А царська цивільна служба продовжувалася. 10 серпня 1873 року Ю.А. Свадковський указом Правлячого сенату був підвищений до звання колезького секретаря, що відповідав армійському званню поручик. Чи був знайомий Ю.А. Свадковський із родиною Косачів, які мешкала на той час також у місті над Случем? Певно, що так. 8 березня 1876 року Ю.А. Свадковський отримав документ про те, що з дозволу генерал-губернатора він призначається кандидатом у мирові посередники Волинської губернії. Відповідний характеристику-відгук про кандидата надавав генерал-губернатору діючий голова Новоград-Волинського і Ровенського з’їзду мирових посередників П.А. Косач, батько Лесі Українки. Очевидно, що він досить об’єктивно оцінив діяльність Юхима Антоновича, давши йому при цьому позитивну характеристику, бо у властей ніяких заперечень проти Антона Юхимовича Свадковського не було, хоча він і не закінчував університету, як П.А. Косач. Наступного року А.Ю. Свадковський у грудні отримав призначення Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора на посаду мирового посередника у 3-ю дільницю Кременецького повіту. А перед цим 20 травня у подружжя Свадковських народився ще один син, якого назвали Іваном. Обряд хрещення дитини відбувся також у Преображенському храмі Новограда-Волинського, про що у метричній книзі цієї церкви є відповідний запис.
24 березня 1878 року управлінням «канцелярии губернского Присутствия по крестьянским делам» Ю.А. Свадковського залишено за штатом. У червні того ж року указом Правлячого сенату його підвищили до звання титулярного радника, що відповідало армійському званню капітана.

У листопаді 1878 року у подружжя Свадковських народжується третя дитина, хлопчик, якого охрестили в Кременецькому православному храмі з іменем Микола. В грудні 1878 року генерал-губернатором було підтверджено залишення Свадковського А.Ю. за штатом із наданням йому допомоги в розмірі однієї тисячі карбованців. Майже рік витратив Антон Юхимович на підготовку і здачу екзаменів, які б дозволили йому продовжити цивільну службу. Звісно, що наданої допомоги було недостатньо для великої родини, але, вочевидь, допомогли батьки обох подружжя. Наступного року Антон Юхимович відновився на службі і 18 січня розпорядженням Волинського губернатора його було призначено секретарем «Волынского по крестьянским делам присутствия», а через півроку нагородждено орденом Святого Станіслава 3-го ступеню.

У березні 1880 року у подружжя народилася перша донька, яку назвали Марія. Її також охрестили у місті Кременці. 20 червня того ж року розпорядженням генерал-губернатора Ю.А. Свадковський був призначений мировим посередником у 2-гу дільницю Старокостянтинівського повіту. Тут 8 листопада 1881 року народилася друга донька, яку назвали Віра. А 17 квітня 1882 року на світ з’явилася Ольга. Обидві доньки були охрещені в кафедральному православному храмі Старокостянтинова. У червні того ж року Антон Юхимович був підвищений у званні до колезького асесора, що відповідало армійському званню майора, а в травні 1885 року Правлячий сенат своїм указом знову підвищив його у званні до надвірного радника, що відповідало армійському званню підполковника.
Таким чином, перебуваючи на цивільній службі у Старокостянтинові, А.Ю. Свадковський здобув перші два обер-офіцерські звання. У травні 1886 року за розпорядженням генерал-губернатора його перевели на посаду мирового посередника у селянських справах до 1-ї дільниці Житомирського повіту. Тут він дослужився до чину колезького радника, що відповідав на той час армійському званню полковника. У вересні 1886 року у Свадковських народилася Варвара, а у серпні 1888 року народилася ще одна дівчинка, яку назвали Поліна. Обидві названі дівчинки були охрещені в Житомирському православному соборі. Як зазначено в послужному (формулярному) списку А.Ю. Свадковського, усі діти постійно перебували при батьках.

Перебуваючи у чині колезького радника, він наприкінці 1890 року отримав призначення: згідно з розпорядженням генерал-губернатора Волинської, Київської і Подільської губерній виїхав до знайомого йому міста Новограда-Волинського, аби обійняти посаду голови Новоград-Волинського – Ровенського з’їзду мирових посередників у селянських справах, посівши таким чином ту саму посаду, що у свій час і Петро Антонович Косач. (Див: Памятная книжка Волынской губернии на 1891 год). Таким чином, Антон Юхимович пройшов усі ступені цивільної служби від простого канцеляриста до впливового в повіті царського чиновника, неодноразово обіймаючи також посаду повітового предводителя дворянства, голови дворянської опіки та інші посади, що не оплачувалися, але належали до обов’язків предводителя дворянства. Разом із ним цей шлях пройшла Варвара Іванівна Свадковська зі своїми дітьми, піклуючись про добробут родини. Невдовзі А.Ю. Свадковський дістав підвищення у званні, ставши статським радником, себто бригадиром (пізніше цей чин трактували як полковник згідно «Табелі про ранги Російської імперії», що складалася після її реформи лише з 12 класних чинів – В.В.). До Антона Юхимовича тепер зверталися, називаючи його «Ваше високоблагородіє» та «Ваше високородіє». Антон Юхимович помер у 1910 році, похований на Вільському кладовищі в Житомирі, неподалік від місця свого останнього прождивання. Разом із своїи чоловіком Варвара Іванівна також знайде вічний спочинок. На місці спочинку міститься полірована колона з чорного граніту з вказівкою імен похованих тут людей та декілька надгробків. Є там також ім’я згаданого вище родича, титулярного радника О.І. Харського, його малолітнього сина і однієї з дочок Свадковських, Марії, яка померла 1908 року.
А.Ю. Свадковський був главою багатодітної родини, що мала вісім дітей. Усі члени родини належали до верстви дворян. Віра Свадковська була п’ятою дитиною в родині, за спогадами очевидців, вона виростала мовчазною, замкнутою дівчинкою. Віра народилася, як писалося вище, у місті Старокостянтинові 1881 року, – того ж року, коли її батько почав працювати у цьому місті царським високопосадовцем. У 1891 році вся родина Свадковських переїхала до Новограда-Волинського. Віра Свадковська казала (за спогадами Катерини Білецької, дружини Олега Ольжича; ці спогади опубліковані у вигляді щоденників, з їх копіями можна ознайомитися у бібліотеці Вільного Українського Університету (УВУ) в Мюнхені – В.В.), що з рідним містом Старокостянтиновом її у юності єднала насамперед річка Случ, що протікала також у Звягелі. Тільки тут вона була більша і мала швидшу течію. А ще у Звягелі біля батьків мешкали її рідні брати і сестри. Старший брат Олександр працював у 8-му акцизному окрузі контролером, а згодом бухгалтером, молодший брат Микола – чиновником у військовому відомстві Новоград-Волинського повіту (за радянських часів – окружний військкомат – В.В.), а середній брат Іван навчався в університеті у Петербурзі і завжди приїжджав у місто на канікули до своїх рідних.

На початку 1902 року під час відпочинку у Славянську (Слов’янську) Віра Свадковська познайомилася із студентом Харківського ветеринарного інституту Олександром Кандибою, який належав до збіднілого дворянського роду. Молоді люди покохали одне одного, хоча у Віри був у Звягелі один знайомий російський чиновник на ім’я Сорнєв, якого батьки Свадковські, вочевидь, бачили своїм майбутнім зятем. Про це можна зробити висновок, знайомлячись із листами Сорнєва, що знаходяться в іменному фонді Ольжича Національної наукової бібліотеки імені Володимира Вернадського у Києві, які він писав до Віри Свадковської. Проте дівчина обрала іншого. Сорнєв був відставним капітаном і, вочевидь, набагато старшим за Віру. Він працював у Новоград-Волинській повітовій дворянській опіці. Упродовж 1903 – 1906 років Олександр Кандиба (з розповідей Віри Свадковської Катерині Білецькій) неодноразово приїжджав до Житомира, Новограда-Волинського, Санкт-Петербургу на побачення зі своєю коханою. А наприкінці 1906 року Віра завагітніла. Вона сповістила про це з Петербурга, де на той час перебувала на навчанні, Олександру, і коли той приїхав до неї, молоді люди одразу ж взяли шлюб, обвінчавшись у столичному православному храмі. Про що Віра писала 4 січня 1907 року своїй матері Варварі Іванівні у Новоград-Волинський. На літо Віра приїхала до своїх батьків у Житомир, які на той час вибирали собі будинок для проживання. Антон Юхимович на початку 1907 року вийшов у відставку, бо давалися взнаки робота і часті роз’їзди у справах керованого ним Новоградволинського (так тоді писали назву нашого міста – В.В.) з’їзду мирових посередників по двом повітам. Антона Юхимовича Свадковського замінив на посаді голови з’їзду мирових посередників у Новограді-Волинському на початку 1908 року М.О Володковський. Свадковські згодом найшли простору квартиру у двоповерховому «доходному будинку», що належав юдею Фінкелю на розі вулиць Старої Вільської і Малої Вільської. За радянської влади, коли усі будинки були націоналізовані, вони отримали порядкові номери. Цей будинок був відомий під номером 15/12 по вулиці Старовільській; він був знесений уже в роки незалежності України. А поки що власнику будинку потрібно було в обраній квартирі зробити ремонт і деяке перепланування за бажанням її майбутніх господарів.

8 липня 1907 року у Віри Свадковської і Олександра Кандиби народився хлопчик, якому дали ім’я Олег. За результатами розвідок Житомирських краєзнавців Руслана Кондратюка і Георгія Мокрицького виявилося, що хлопчик народився у пологовому будинку Розенблата по вулиці Київській, де нині розміщується обласний літературний музей. Віра почувалася після пологів зле, тому їй прийшлося довго лежати в пологовому будинку. Лише через півтора місяці молодому подружжю дозволили провести обряд хрещення свого первістка Олега. Хрещення відбулося в Житомирі у православному храмі Святого Успіння. Хрешеними батьками стали близькі родичі Віри: її брат Микола Антонович Свадковський, який продовжував працювати у Новограді-Волинському у військовому відомстві, і сестра Ольга Антонівна, «девица». Віра, залишивши сина у трьохмісячному віці у матері в місті Житомирі на тимчасовій квартирі по вулиці Покровській, де родина мешкала раніше, виїхала до Санкт-Петербурга, щоб закінчити навчання на вищих педагогічних Бестужевських курсах. Майже рік вона була відсутня. Не було у Житомирі і батька малого Олега, який так само закінчував зооветеринарний інститут у Харкові, і отримав після його закінчення диплом ветеринарного лікаря лише влітку 1908 року.

Батько Віри, поки у квартирі робили ремонт, залишився працювати у другій половині 1907 року в Новограді-Волинському. Адже потрібні були кошти для доньки, яка закінчувала вищі курси в Санкт-Петербурзі. Очевидно, пенсії статського радника було недостатньо для цього і для родини з малюком. Тому коли йому запропонували вакантну посаду судді 1-ї дільниці у знайомому Новограді-Волинському, де мешкали його три сини, він погодився її обійнати зі своїм рангом статського радника. Але закон вимагав, аби мировий суддя мешкав за місцем знаходження його роботи, йому оплачувалася наймана квартира, тому він приїхав у наше місто. До нього пізніше прибула і дружина Варвара Іванівна з малюком. У Новограді-Волинському знайшли здорову породіллю, яка мала грудне молоко, і таким чином вона вигодовувала ці місяці малого Ольжича. На початку 1908 року А.Ю. Свадковський вийшов вдруге у відставку і був призначений Почесним мировим суддею Новоград-Волинського повіту. Почесні судді не отримували платню, їм оплачували тільки участь у судових засіданнях та роз’їздні. Глава родини відбув у місто Житомир – місто статських радників на пенсії, як його тоді жартівливо називали.

Олександр Іванович Кандиба через деякий час він увійде в літературу під ім’ям Олександр Олесь, стане у 1920-х роках співзасновником Українського Вільного Університету. Його перша поетична збірка під псевдонімом Олександр Олесь, що принесла йому славу поета, вийшла перед народженням сина. Олександр дуже любив сина-первенця, ніжно називав його Лелекою, присвячував йому вірші, проте бачив його не часто, оскільки мусив повсякчасно шукати роботу та перебиватися тимчасовими заробітками. Увесь цей час маленького Олега ставили на ноги і виховували бабуся і дідусь. Пізніше долучилася до виховання і дипломована учителька із Санкт-Петербурга Віра Свадковська-Кандиба. Зайнятий пошуками роботи батько постійно відчував брак грошей для родини і фізично навіть на міг часто бувати з сином. Із спогадів батьків Ольжича відомо, що з трьох років Олег почав читати, і в цьому, безсумнівно, полягає велика заслуга його дідуся і бабусі, батьків Віри Свадковської. У серпні 1909 року родина Кандиб переїздить з міста Житомира до Києва, де нарешті батько Олега (поет Олександр Олесь) влаштувався на роботу за фахом ветеринара у міській бійні. Перед від’їздом до Києва у 1909 році родина Олександра Кандиби (батько, мати, дідусь з бабусею і малий Олег) відвідали ще раз Новоград-Волинський, аби попрощатися з рідними та близькими людьми. (Про цей випадок мати Олега Віра Свадковська розповідала своїй невістці Катерині Білецькій).

Про свого діда Антона Юхимовича, який пішов з життя у 1910 року, Олег розповідав батькам дружини і письменнику Уласу Самчуку, з яким був добре знайомий, що той наприкінці 1890 року отримав призначення на посаду голови Новоград-Волинського – Ровенського з’їзду мирових посередників у селянських справах. (Див: Памятная книжка Волынской губернии на 1891 год и на 1893 год). А.Ю. Свадковський був, як і його попередник, високооплачуваним царським чиновником – також займав посади Новоград-Волинського повітового предводителя дворянства і голови повітової дворянської опіки, а також був головою повітової комісії з військової повинності, її тоді звали офіційно «присутствие». (ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1440, арк. 454, 1905 рік). Тому і у 8-му акцизному окрузі, де він працював раніше, і у канцелярії військового начальника служили його сини Олександр, Микола. Іван обіймав посаду страхового агента повітового казначейст ва. У подальшому коло знайомих і близьких людей родини Свадковських у місті над Случем обмежувалося насамперед саме тими, хто стикався з її главою Антоном Юхимовичем та його синами. Мати Віри, Варвара Іванівна Свадковська, як було тоді прийнято говорити, вела домашнє господарство. Тут мешкали його дядьки по материнській лінії – чиновники повітових фінансових органів – дворянин Микола Антонович Свадковський (ДАЖО, ф 1, оп 77, спр. 1499, арк. 304, 1910 рік; ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1486, арк. 65, 1909 рік), дворянин Олександр Антонович Свадковський, чиновник 8 округи Волинського акцизного управління (ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1440, арк. 447, 1909 рік) та дворянини Іван Антонович Свадковський, страховий агент у Новоград-Волинському повіті, який раніше навчався в університеті Санкт-Петербурга. (Памятная книжка Волынской губернии на 1995 год, ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1453 за 1903 рік, арк. 140). Ці та інші документи, використані мною, маються в Державному архіві Житомирської області.

Особливо теплі, приязні стосунки були у А.Ю. Свадковського з полковником Миколою Васильовичем Модестовим (див. мою статтю про М.В. Модестова в книзі «Реабілітовані історією» у зв’язку з повстанням під проводом Соколовського на Звягельщині в липні 1919 року – В.В., де М.В. Модестов згадується за матеріалами чекістів як царський полковник) та дворянином Миколою Івановичем Ржимовським, секретарем педагогічної ради Новоград-Волинського міського училища. До кола близьких друзів родини входили і Йосип Олександрович Жуковський, дружина якого пізніше стала засновницею жіночої гімназії в нашому місті, і капітан Гнат Васильович Львович, який служив у повітовому управлінні військового начальника, і сам начальник військового управління полковник Пулло. Тоді рідні та близькі члени сім’ї Свадковських ще декілька років після смерті Антона Юхимовича залишалися в місті над Случем, або ж його часто відвідували. Про це свідчать архівні документи. Зокрема, за 1911 рік у міському Преображенському соборі хрещеними батьками Тамари, доньки завідувача Остропільським двокласним училищем Міністерства освіти Андроніка Артемовича Сайчука та його дружини Варвари Антонівни були записані титулярний радник Олександр Антонович Свадковський та Варвара Іванівна Свадковська, вдова (ДАЖО, ф.1, оп. 77, спр. 1511, арк. 242 (зворот) – арк. 243). Очевидно, дружин А.А. Сайчука та покійного А.Ю. Свадковського пов’язували не лише однакові власні імена. Але для цього потрібно погортати іще метричні книги за 1880-і роки, що містяться у фондах Державного архіву Хмельницької області. А брат Віри Олександр Антонович Свадковський загинув у роки громадянської війни від кулі московських наймитів. (Деякі джерела говорять, що до його загибелі доклали рук петлюрівці, що вимагає перевірки). Чимало з поданих матеріалів і фактів наводяться вперше у даній статті. Взяті вони із статті автора про Олега Ольжича, що міститься у підготовленому до друку збірнику мактеріалів минулорічної наукової краєзнавчої регіональної конференції «Житомирщина – Звягельщина: від української національної ідеї до створення незалежної Української Держави». Конференція присвячувалася ювілейним датам – 170-м роковинам від народження академіка України Олени Пчілки, 140-м роковинам від народження Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, 110-м роковинам від народження Степана Бандери, 75-м роковинам трагічної загибелі письменника і провідника ОУН Олега Ольжича, 50-річчю смерті відомого журналіста і письменника Петра Чечета-Волиняка – виразникам української ідеї і визвольного руху за незалежність України, а також 90-річчю ОУН, 100-літтю повстання на Житомирщині під проводом родини Соколовських. Згідно рішення конференції заплановано встановити у місті пам’ятну дошку українському поету, доктору археології, заступнику голови Проводу українських націоналістів Олегу Кандибі (Ольжичу).

Уже у роки незалежності України вулиця у Житомирі, де мешкали Свадковські зі своїм онуком, стала називатися за постановою міської ради вулицею Олега Ольжича, будучи перейменованої з вулиці Пархомена, але будинок, на жаль, не зберігся. На його місці виріс пустир. На Вільському кладовищі у Житомирі (біля автошколи ДТСАФ) є родинна могила Свадковських. Там поховані донька Юхима Антоновича Марія (померла 21 жовтня 1908 року), чотирирічний Павло (помер 29 червня 1872 року) і (очевидно) його родич Й.І. Харський, титулярний радник (помер 1 вересня 1872 року). Сам Антон Юхимович Свадковський, як писалося раніше, помер 2 березня 1910 року і похований разом із своїми рідними на цьому кладовищі. Олександр Олесь помер 22 липня 1944 року і був похований на Ольшанському цвинтарі у Празі; разом з ним там похована і його дружина Віра, мати Олега Ольжича. 1 січня 2017 року відбулася ексгумація останків подружжя Кандиб, які були за рішенням Кабміну України відправлені за державний кошт на Батьківщину і 20 січня перепоховані на Лук’янівському цвинтарі у Києві. А Олег Ольжич був замордований нацистами в Концтаборі «Заксенгаузен» і спалений в крематорії 10 червня 1944 року.
Вдруге Олег Ольжич відвідав місто Новоград-Волинський в липні 1941 року, коли разом із похідними групами оунівців-мельниківців прибув у Східну Волинь і оселився з середини липня по третю декаду вересня у Житомирі, місті свого народження. Про це він писав у листі до Катерини (Калини) Білецької, яка через два роки стала його дружиною: «Я став на землю, яка споконвіку була нашою. Прийшов у місто, яке привітало мене, як рідного. Люди тут чудові. Вивчив пару нових пісень. Жнив нема, скрізь бур’яни і незаорані поля, але земля чорна і багата». Олег Ольжич брав активну участь у формуванні місцевих органів української влади, які діяли з дозволу німецьких окупантів. В історії такі органи прийнято називати колабораційними. Проте на загарбаних нацистами територіях залишилися мільйони цивільних українців та поляків, яким потрібно було допомогти у життєвих питаннях. Це починаючи з питань роботи і зароблення коштів на хліб насущний, встановлення органів поліції, які б змогли боротися з кримінальними елементами, відновлення роботи промислових підприємств і установ, єлектро- і водопостачання, комунальних відділів місцевої влади, організація роботи шкіл, лікарень, санітарної дільниці та розподілу куцих соціальних дотацій калікам і немічним людям. За спогадами дружини Олега Ольжича Катерини Білецької, з якою він узяв шлюб 2 серпня 1943 року, Олег розповідав їй, що влітку 1941 року відвідав практично майже усі райони Східної Волині, допомагаючи у встановлені українських органів влади у німецьких «ґебітах», просовуючи туди своїх людей – членів мельниківського проводу ОУН. До кола його знайомих входила також Оксана Петрівна Косач, сестра Лесі Українки. До творчості останньої Олег Ольжич ставився з особивою повагою.

Втретє він міг бути в Новограді-Волинському у період, коли восени 1941-го організовував відзначення 20-річчя «Другого зимового походу» загонів Юрія Тютюнника, що зазнав у листопаді 1921 року невдачі під тодішнім волосним центром Базаром. Після вшанування цієї дати при великому зібранні людей (до 800 осіб) Олег Ольжич (за спогадами Уласа Самчука) відвідав також Коростень, Лугини та Олевськ, а звідти, вочевидь, повертався уже через Городницю і Новоград-Волинський у Житомир. Хочу підкреслити, що з матеріалами цих спогадів можна також ознайомитися в архіві бібліотеки УВУ у Мюнхені, де шанують пам’ять Олега Ольжича як студента і викладача цього вишу у 1930-их роках.
(Другий зимовий похід, або Листопадовий рейд Армії Української Народної Республіки відбувався у кінці жовтня – листопаді 1921 року. Загальне командування Повстанською Армією за дорученням Голови Директорії Симона Петлюри здійснював генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштайн. 4 листопада у рейд вийшла Волинська група з району Олевська під головуванням Тютюнника. Здолавши опір радянських прикордонників, вона перетнула польсько-український кордон і дісталася району Коростеня. 7 листопада частини стрілецької дивізії УНР полковника Вержбовця зайняла місто Коростень (за винятком залізничної станції), проте під натиском переважаючих сил противника вони змушені були відступити у західному напрямку. Після бою відбулося об’єднання решток кінного корпусу 4-ї київської дивізії під командуванням полковника Палія-Сидорянського та дивізії полковника Вержбовця, до яких приєдналося декілька десятків місцевих українських селян та робітників. 10 листопада об’єднаний загін захопив станцію Чоповичі, але після прибуття стрілецької дивізії та бронепоїзда Червоної армії був звідти вибитий. У районі селища Базар (нині Лугинського району) група була оточена більшовицькою кавалерією Григорія Котовського і 17 листопада у вирішальному бою біля села Малі Міньки підрозділи УНР, які відчували гостру нестачу боєприпасів, були розбиті. Відомо, що силами місцевого оперативного загону прикордонників, підкріпленого місцевим партійно-радянським активом, а також регулярними частинами Червоної Армії, було організовано переслідування підрозділів УНР, внаслідок чого частина учасників Волинської групи потрапила в оточення та була взята у полон. (Як свідчать архівні документи, після категоричної відмови перейти на службу до Червоної Армії 359 бійців Повстанської Армії УНР 21 листопада було розстріляно чекістами під Базаром. Тільки невеликий загін (близько 150 бійців) Волинської групи зумів прорвати оточення і, перейшовши польсько-радянський кордон, був інтернований польською владою – В.В.).

У 2015 році у місті за ініціативою краєзнавців з’явилася вулиця Олега Ольжича. А ВІДНАЙДЕНІ ФАКТИ З ЖИТТЯ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА СЛУЖАТЬ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ГІДНОГО ВШАНУВАННЯ У ЗВЯГЕЛІ – НОВОГРАДІ-ВОЛИНСЬКОМУ – ЙОГО ПАМ’ЯТІ У ВИГЛЯДІ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ.
Дошка виготовлена на спонсорські кошти з місцевого чорного граніту типу «габро», вона встановлена на будинку, що є пам’яткою архітектури місцевого значення, по вулиці Соборності, 2 і урочисто відкрита 29 січня 2021 року у присутності громадськості міста.

Голова Новоград-Волинської регіональної організації НСКУ
В.В. Вітренко