По моїм виході з польської тюрми мій зв’язок з Євгеном Коновальцем, неперерваний в часі мойого ув’язнення, став інтенсивнішим, коли перебрав я, з його доручення, надрядні чинності в нашім підпіллі на Західніх Землях. Та зв’язок цей, підтримуваний був здебільша кур’єрами, рідко листовним шляхом, від часу до часу за посередництюм рідні. Прийшлося із-за обставин з року на рік відкладати безпосередній наш контакт, нашу зустріч. Прийшло до неї щойно літом 1937 року, бо домовлена зустріч у попереднім році в Рахові, над Тисою, на Закарпатті,в останній хвилині була відкликана. Живий контакт між нами підтримувала вряди-годи наша мати Марія Федакова, відвідуючи «Євгенів» (як це коротко говорилося про них у нас в рідні у Львові) і внука; помічною в контактуванні була за час своїх студій в Женеві сестра моєї дружини Оксана; «вдержував» його і…Юра Коновалець, у свій час привезений до Ворохти до бабуні панею М. Р. (йдеться про Мілену Рудницьку, тоді ще союзницею нашою.) Для вдержання нашого контакту немало причинялися наші священики, які включно з ігуменом Климентієм Шептицьким, в подорожі ДО Риму чи назад, ніколи не відмовляли своїх послуг чи в перевезенні важливих матеріялів, чи в усній передачі пильних і важливих відомостей.
У перших кількох роках по звільненні з тюрми мав я дуже обмежену свободу рухів, будучи весь час під доглядом польської поліції, без права виїзду кудинебудь поза Львів, із забороною побуту в прикордонній смузі. Згодом, щойно отрясся я від цих заборон, але ніколи не позбувся опіки таємної польської поліції, зокрема від часу, коли на бажання митрополита Андрія Шептицького, я прийняв керму організації української молоді «Орли», в якій можливим став тоді легальний вияв дії української націоналістичної молоді поза нелегальним підпіллям. І ось «Орли» стали одною з важливих причин, попри мої аґенди в підпіллі, попри 13 літ небачення мойого з Євгеном Коновальцем, які настирливо вимагали таки доконечне довести до нашої особистої зустрічі, очевидно,поза межами тодішньої Польщі.
На це пішли мої кількамісячні приготування, і в серпні вибралися ми обоє
з дружиною в дорогу, узброєні леґітимаціями Татранського Туристичного
Товариства, добутими за неабиякі гроші. Легітимації цього товариства давали право власникам їх переходити границю на певних відтинках Карпат і перебувати в прикордонній 30-кілометровій смузі цих відтинків обабіч границі. До цих відтинків належала Чорногора, Пеніни, а в першій мірі Татри, куди теж спрямували ми обоє наші кроки, усталивши заздалегідь місце зустрічі і приблизний час її. За кілька годин дісталися ми до Закопаного, яке я знав з давніх літ, переночували там і соняшним серпневим ранком вибралися туристичним автобусом через Яворину і Ломницю на південний, словацький бік Татрів. Ми минули спокійно польську граничну станицю, наші легітимації серед розгару туристичного сезону не удостоїлися навіть найменшої уваги польських чи чеських митників, і ми опинилися в… «Европі». Погода нам сприяла, і ми подивляли велич та красу того гірського гнізда, переїжджаючи його підніжжям автострадою через безкраї сади, повні дозріваючих овочів.
Очаровані красою цеї закутини, ми не счулися, коли опинилися в Щирб-
ськім Озері, кліматичній місцевості над озером тої самої назви, — мета нашої подорожі. Примістившися в однім з численних готелів, перше, чим прийшлося зайнятися — це телефонічно сконтактуватися з Віднем на передану мені відому адресу. Добився я телефонічної сполуки щойно ранком наступного дня. Перед нами був цілий день чекання; обійшли проходом довкола ціле немале Щирбське Озеро і раділи з прегарної панорами, яка розгорталася на північ і південь з-під нашого готелю. Північну частину її становило озеро в обрамуванні темнозелених лісів, з-над яких рядом визирали скелясті татранські шпилі. Південною частиною її була простора долина ріки Ваг з розкиненими вздовж неї чепурними сільцями, з мережею ясних шосе і з прямою залізничною лінією Прага — Ясіня; над нею панував масив Низьких Татрів, укритий горизонтальними смутами піль, сіножатей, лісів і верховинних полонин.
Раннім-ранком наступного дня ми вже були на ногах в очікуванні автобуса, що забезпечував комунікацію між Щирбським Озером і залізничною станцією Щирба. Хоч це середина серпня була, але о 7-ій годині пронизливий був холод так, що ми, щоб не змерзнути, виповняли час чекання приспішеним проходом. Вже здалека в долині чули ми гудок автобуса і його скавуління на закрутах серпентин, що пнялися відважно підніжжям Високих Татрів до їх перлин, Щирбського Озера і Смоковця. Хвилини довжилися годинами, і ми в один голос скрикнули обоє з радости, коли на закруті з лісу виглянув автобус і за кілька секунд в бравурнім півколесі спинився оподалік нас.
Лише обмаль подорожніх висіло з нього, одним з перших висів Євген
Михайлович, кивком руки здалека привітав нас та, замість іти нам назустріч, чомусь то задержався при дверях автобуса. Умить вияснилася причина цього. У дверях появився Юра, а за ним дружина Євгена Коновальця, Ольга з дому Федак. Це була для нас обох незвичайно радісна несподіванка! Бо хоч Юру бачили ми перед кількома роками у Ворохті, то з батьками його не бачилася моя дружина 14, а я 13 літ; в телефонічній нашій розмові Євген Михайлович промовчав побут у Відні дружини і сина, щоб заскочити нас. Чи в силі я перелляти на папір потік радости, що пройняла нас всіх? Пані уцілувались, уцілували і ми Юру; ми оба привіталися дружнім довгим стисненням руки, звертаючись до себе давніми — «пане полковнику», що опротестовували завжди обидві наші дружини. Держачись за руки, довго дивились ми один другому в очі, нотуючи сліди на обличчях наших, що їх порив зуб часу за 13 минулих літ від останньої конференції нашої в Оліві під Данціґом і від моїх відвідин в Еберсвальде під Берліном.
Назагал Євген Михайлович небагато змінився, помітно змужнів, але вигляду здорового не мав; знали ми, що скаржився завжди на свою печінку та її, не зважаючи на наші наполягання, серйозно не лікував. Всі троє наші гості були втомлені цілонічною їздою з Відня через Братиславу і Жіліну, не дуже вигідну із-за натовпу туристів. Користуючися пашпортами на чужі прізвища, воліли вони їхати вночі, щоб не спинятися на нічліг у Словаччині і не виказуватися цими пашпортами. Тим самим і побут їх у Щирбськім Озері мусів обмежуватися до наступної ночі, себто нічного потягу. Не гаючи часу, ми завели їх троє до нашої кімнати, щоб помились і хоч дещо відпочили, а самі ми обоє з дружиною зійшли до ресторану замовити сніданок і переглянути часописи. Не перечитали ми навіть одної сторінки, коли наші гості, сяк-так відсвіжені, вже з’явилися на терасі ресторану, подивляючи в захопленні гірський краєвид і посередині його сафірові води озера. За сніданком ми устійнили, що до обіду задержимося в готелі і присвятимо час спільним розмовам, а по обіді, при прегарній погоді, яка заповідалася, підемо вигідною лісовою доріжкою до недалекого озерця, що розляглося 300 метрів вище,як Щирбське.
Перші наші розмови пішли на родинні і поточні теми. У нас з дружиною
за останній час небагато змінилося: я весь час по звільненні з тюрми працював у своїм званні в лісовім інспектораті адміністрації дібр Львівської Митрополії, присвячуючи кожну вільну хвилину громадській праці і підпіллю. Моя дружина від ряду літ незмінно працювала в Ревізійнім Союзі Українських Кооператив, сповняючи вечорами секретарські чинності моєї доволі широкої кореспонденції.
Зате істотні зміни зайшли у «Євгенів». По короткім побуті в Німеччині —
в Еберсвальді і в Берліні, де народився 1 січня 1924 року Юра, з моментів політичних перенеслися вони на швайцарський терен і осіли в Женеві. Діяльність Євгена Коновальця в місці осідку Ліги Націй зганяла сон з повік варшавських і московських верховодів. Вони, зокрема большевики, вживали всіх можливих заходів переслідування, навіть готуючи атентат на Полковника, щоб позбутися його з Женеви. Керму зорганізованої нагінки у швайцарській пресі вів відомий провідник швайцарських комуністів редактор Ніколь; він був автором ряду памфлетів та інтерпеляцій перед швайцарським урядом. Зі занепадом Ліги Націй, коли роля її в політичнім світі з кожним днем меншала, маліли теж українські вигляди на цьому міжнародньому форумі, на якому в початках, в часі майже кожної сесії, гомінко лунало ім’я України у висліді меморіялів, вношених українською стороною, та в протестних виступах визначних чужих державних мужів проти винищування українства в Західній Україні польською окупаційною владою, зокрема проти масового вигододжування українського населення на Осередніх і Східніх Землях большевиками. Тому, за порадою італійських приятелів, щоб не витрачувати зайво енергії на відсіч польським і московським цькуванням,
постановив Є. Коновалець переселитися з ріднею до Риму, куди й переїхав під кінець 1936 року завдяки інтервенції і визначній помочі незмінного приятеля України посла Е. Інсабато й інших італійських симпатиків визвольних українських змагань.
Хоч Рим своїм географічним віддаленням не зовсім надавався на осідок
голови ПУН, то політичний клімат його й умовини праці в ньому предиспонували його між всіма іншими європейськими центрами на цей осідок; з нього вдоволений був дуже Євген Михайлович, зокрема його дружина, позбувшися женевських гараздів, які немало нервів коштували її. Підбором нового осідку радий був і Юра, бо почату науку у французькій гімназії в Женеві міг продовжувати у французькім ліцею імени Шатобріяна в Римі, в якім вчилися діти дипломатичного корпусу столиці Італії. Юра виріс за останні роки на гарного юнака, уподібнюючися своїм виглядом більше й більше до батька, своєю вдачею до матері. Говорив поправною українською мовою, не забув мови німецької, з французької мови засвоїв собі французьке «р»; в нових обставинах почав засвоювати мову італійську, випереджуючи значно своїх батьків. У часі нашої спільної розмови на терасі Юра не раз глипав оком на кришталево чисті води озера, і Євген Михайлович, відгадуючи бажання сина, запропонував передобідній прохід, в програмі його була й купіль Юри в озері під сторожким оком батька, що розпадався над своїм одинаком і розпещував при акомпаньяменті жартівливих докорів матері. Оля Степанівна (так звали ми її за віденських студентських наших часів) була в розквіті своєї жіночої краси, втішалася незлим здоров’ям, бо італійське підсоння сприяло їй, лагідним поглядом карих очей як завжди зустрічала співрозмовця, незмінно мовчазлива, чомусь вдома і приятелі її «Мруком» звали.
Злидні 14-літньої еміграції, вічна тривога за чоловіка помітно надщербили її нервову систему, хоч опановувала себе майстерно навіть у разі схвилювання. Коли ми перейшли в розмові на музичні теми і згадали Відень, де кінчила вона музичну консерваторію, та її скрипку, очі її імлою зайшли, і рухом руки вмить урвала розмову, щоб перейти на іншу тему, бо зі скрипкою розсталась вона від ряду літ і вже не вернулась до неї. Обоє вони в моїх очах були бадьорі, сповнені віри в правоту Справи, якій обоє служили, готові нести дальше хрест, який зложило на плечі їх Боже Провидіння, хоч який він важкий і який тернистий шлях їх емігрантського життя.
Не оглянулися ми, як стало полуднє і обідня пора кликала нас до стола.
При обіді виїмково не відмовили собі чарки токайського з нагоди нашої, такої рідкої, зустрічі. Хоч як належався нашим гостям пообідній відпочинок, ми таки негайно вибралися в намічену дорогу, щоб налюбуватися гірською природою в соняшний теплий день і на лоні її пробути разом кілька годин. Обидві сестри ішли собі разом, гуторячи про всячину, а нас обох залишили позаду, щоб дати нам змогу переговорити «наші» справи.
Євген Михайлович розгорнув доволі просторий вступ до нашої виміни
думок, подаючи подекуди інформації, з яких деякі дійшли вже були до Краю, здебільша втаємничуючи мене в справи, з яких одними радіти треба було, другими дуже боліти. Радістю сяяли його очі, коли розгортав картину росту наших рядів на кожному терені українського поселення, зокрема за океаном. Зі захопленням згадував деякі незабуті хвилини з часів свойого побуту в ЗДА і в Канаді, подавав намічений плян акції для створення могутньої бази за океаном для здійснювання визвольних, зокрема боєвих, завдань на рідних землях. З ентузіязмом, питомим йому, ділився відомостями про розгортання праці нашими резидентами, залишеними на Осередніх і Східніх Землях з відходом наших військових частин на захід у волинський «чотирокутник смерти». Вказував він, що праця Андруха і Кучерішки з їх ліквідацією не спинилася, їх вклад не пішов на марне, що створені ними й їх переємниками точки опертя діють, що з деякими з цих осередків збройного спротиву мається зв’язок, що в розбудові є лінії зв’язку з іншими осередками. При цьому з притиском завважив, що коли дотеперішнє темпо праці на цих землях удержане буде без перебою I надальше, він вважає за потрібне вже в наступнім році відвідати Осередні Землі і в цім напрямі почав підготову.
Свою подорож на рідні землі плянував Євген Михайлович ще перед II Великим Збором Українських Націоналістів, що його підготовляти почав окремий уповноважений, ним призначений. В пляні його було мати на черговім Конгресі більше представників з Осередніх і Східніх Земель, щоб протиставити їх представникам Західніх Земель, з якими у нього виринали щораз більші й більші труднощі. Не кожний з підпільних збройних виступів мав його апробату, деякі з них, переведені проти його волі, вдаряли в його авторитет як Голови ПУН; протиставився він рішуче спробам накидування йому «волі краю». Щоб дати доказ найкращої волі співпраці з крайовими чинниками і повного зрозуміння крайових умовин, він викликав представника (Йдеться про Ярослава Стецька.) Західніх Земель до себе і доручав йому підготову II Великого Збору Українських Націоналістів, даючи можність йому цим шляхом виявити себе і заспокоюючи крайові чинники, що на підготову ВЗУН і на сам ВЗУН
матимуть безсумнівний вплив через висланого ними свойого представника. Показалося пізніше, що уповноважений для підготови II ВЗУН цього завдання продовж майже двох років не виконав. Підготову II ВЗУН прийшлося весною 1939 року передати Миколі Сціборському, який і перевів її продовж чотирьох місяців. Цей самий представник краю в союзі з Ріко-Ярим підняв 1940 року бунт, коли я, як Голова ПУН, відмовився піти під диктат «крайовиків», а згодом протиставився їхньому «Революційному ПУН».
Інформував мене Євген Михайлович про свої осяги політичного характеру. 15 літ безупинної боротьби і невтомної праці за кордоном, спочатку в ролі Начального Команданта УВО, а згодом як Голови ПУН, відкрили у висліді йому не одні двері в зах[ідній] Европі, як безконкуренційному і незаперечному авторитетові в українських справах. Звідти ціла низка важних політичних зв’язків в середній і західній Европі, звідси ряд незвичайних можливостей, що очікують розплянування і розгорнення, звідси немало заінтересувань і навіть пропозицій для співпраці і піддержки нашої боротьби проти поодиноких окупантів України з боку західньоевропейських політичних чинників.
Такий многогранний ефект успішної його праці, щоб задовільно здійснювати його задуми і почини, вимагав штабу працездібних, висококваліфікованих, здисциплінованих і відданих справі виконавців. І хоч поодинокі найважніші ділянки, на його повне вдоволення і заслужене признання, всеціло опановували найближчі зі співробітників: О. Сеник, Я. Барановський, М. Капустянський, М. Сціборський, В. Курманович, перший як канцлер і організатор матеріяльних засобів, другий як секретар ПУН, третій і п’ятий як першорядні знавці військового діла, а четвертий як ідеолог і незрівнянний пропагандист, — то щоб піти назустріч щораз більшим і більшим вимогам, що їх диктувала ситуація, треба було розглянутися і притягнути до поодиноких преважних завдань нових співробітників повного довір’я, зокрема в політичнім рефераті, який в останніх роках вів Євген Михайлович сам особисто в ПУН.
Я уважно і скупчено стежив за кожною з думок Євгена Михайловича, що їх він висловлював з найбільщою чіткістю і не міг не завважити вібру в його голосі та запитливого зору його очей, коли він, відважуючи одне слово за другим, у висліді останніх міркувань своїх запропонував мені виїхати за кордон і стати його заступником в ПУН. Оформлення цього мало б наступити на II ВЗУН в наступнім році; в цім напрямі він підняв уже заходи, порозумівся з ким слід і не очікує найменших труднощів у переведенні в життя цього задуму; слово тільки за мною. Правду кажучи, я був заскочений пропозицією Євгена Михайловича, але супроти нього, з яким в’язало мене стільки літ спільних радощів і смутків у більше ніж дружній співпраці, я не зволікав з відповіддю і не просив часу до надуми, а відразу заявив: коли він уважає, що мені треба це зробити, що він пропонує, то я, свідомий ваги справи, піду назустріч його бажанню і не сумніваюся, що моя дружина згодиться добровільно покинути край.
— Довершимо ще великого діла, полковнику! — закінчив вдоволеним голосом Євген Михайлович цю частину нашої розмови. При цьому радив мені доповнити знання французької мови і, по змозі, здобути знання англійської. Ми умовилися, що Євген Михайлович своєчасно мене в наступнім році повідомить, коли мав би я ліквідувати мої справи в Краю і готуватися до виїзду. Не минув рік, коли не стало в живих Євгена Михайловича і коли доля судила мені, згідно з його волею, стати не його заступником, а його наступником.
Вже давно зайшло сонце за стіною пралісу, вже вечірні сутінки затирали
щораз більше і більше обриси татранських шпилів, коли все ще продовжували ми нашу розмову, спиняючися на щораз то нових і нових питаннях. Уважаючи, що нам всім уже пора повертатись, перервали наші жінки з Юрою нашу — хто з нас міг подумати про це — останню розмову, і ми вже гуртом, вп’ятьох, гуторячи про всячину, добрели до нашої готелевої кімнати, звідки, помившися й обтершися з пороху, зійшли до рясно освітленого ресторану. Ще дві години милої спільної гутірки за вечерею, — і надійшов час прощання, щоб їм втрійку на час поспіти до нічного поїзду до Щирби.
Дружній стиск руки, «Щасливо!», «Слава Україні!» — і лишилася за нами
ця незабутня розмова, незабутня — як виявилося незабаром — остання зустріч.

(«Самостійна Україна», травень 1963, ч. 5)