– Пане Миколо, ви в Івано-Франківську є відомою людиною. Вас знає багато людей завдяки вашій викладацькій праці та участі в публічних політичних акціях. Якщо з містом вас пов’язав медичний університет, то які обставини пов’язали вас з ідеологією та націоналізмом?

– Перш за все хочу подякувати за можливість публікування нашої розмови у Вашому, пане редакторе, популярному в місті виданні,яке повсякчас тримає руку на пульсі у висвітленні багатьох актуальних питань краю. Так, уже два десятиліття працюю на кафедрі українознавства і філософії Івано-Франківсбкого національного медичного університету, з яким пов’язана значна частка мого фахового становлення. Однак, ще на початку 90-х років, навчаючись на філологічному факультеті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та в аспірантурі на кафедрі української літератури, активно прилучився до культурологічної діяльності почерез ведення та режисуру численних культурно-мистецьких заходів як в університеті, так і поза його межами, тісно співпрацював з багатьма культурно-просвітницькими закладами Івано-Франківська і Прикарпаття загалом. Цьому неабияк суголосило моє паралельне навчання на художньо-педагогічному факультеті за спеціальністю «Театральна режисура» Рівненського державного інституту культури, що неабияк згодом посприяло моєму паралельному зацікавленні – театрі, і проявилося у написанні численних театрознавчих рецензій на постановки нашого Івано-Франківського національного академічного музично-драматичного театру імені Івана Франка,нашого обласного театру ляльок, «Нового театру» тощо. Згодом став членом Національної спілки театральних діячів України.

А щодо обставин так званого мого «націоналістичного становлення» – це справа закономірностей. Я народився у селі Середньому Березові на Косівщині, у краї, славному своїм повстанським рухом і непокірністю всілякого роду загарбникам. Чого тільки вартує героїчний чин так заної «Березівської сотні» УПА (до речі, єдиної з-посеред усіх інших подібних повстанських мілітарних структур, названих не за іменем свого очільника, прибравши собі саме топографічний номінатив, позаяк майже усуціль складалася із березунів), яка, під орудою легендарного сотенного МирославаСимчича «Кривоноса» на зорі 1945 року ущент розбила департаційну більшовицьку дивізію у відомому так званому Рушірському бою під Космачем. Це був один із найбільш вдалих боїв не тільки УПА, але й усього партизанського руху загалом. Недарма ж бо провідні армії сучасності вивчають цю тактику ведення успішних бойових дій саме на цьому прикладі. Відрадно, що цьогоріч там постане величний монумент, відкриття якого планується десь на осінь, під чергову річницю утворення Української Повстанської Армії.

У моєму селі так само народився один із найвизначніших засновників ОУН Степан Сулятицький, доктор природничих наук, який свій бойовий шлях розпочав із очільника скорострільної сотні так званого «Гуцульського куреня» (створеного, до речі, теж березуном Григорієм Голинським) у часи визвольних змагань 1918-1919 років, у часи постання Карпатської України керував обороною міста Хуст. Згодом очолював військову референтуру Проводу ОУН, брав участь у створенні УЦК та Українського Допомового Комітету, був викладачем старшинської школи ОУН. У складі похідних груп прибув до Києва, разом із Олегом Ольжичем формував адміністрацію столиці. Згодом був Провідником ОУН в Західній Німеччині. Так само його односельцем і сусідом був референт СБ Буковинського окружного проводу ОУН Мирослав Сулятицький, кавалер Бронзового та Срібного Хрестів бойової заслуги УПА.

Мабуть, націоналізм передався мені і на генетичному рівні. Не можу не згадати свого дідуся по материній лінії Миколу Ігнатюка, стрільця УПА «Розбійника», по нині пам’ятаю цікаві розповіді батькового стрийка Григорія Сулятицького, який відповідав за складування зброї для УПА, а згодом, після арешту доля звела відбувати каторгу у одному бараці із митрополитом Йосипом Сліпим, маминого дядька Андрія Сулятицького, псевдо «Чіп», багатьох інших родичів, які брали участь у національно-визволіній боротьбі.

Ну і, звичайно, цікавлющі розповіді мого уже, на жаль, покійного батька, який був очевидцем тих грімно-буремних часів. Ніколи не зійдуть мені із пам’яті його спогади про повстанські вимарші (то відбувалося як задля підтримки бойового духу воїнів та й демонстрації виправки й організованості перед місцевими жителями), про те, як гарнізонники до кінця 1944 року через потужну діяльність упівців навіть боялися потикати носа до Березовів, про перманентні постої стрільців у їхньому домі, і ще по нині збережена прострелена через необережність під час чищення в хаті зброї одним із повстанців покрівельна черепиця. А мій старший брат теж був названий на честь одного повстанця-волиняка, оскільки малий хлопчина, споглядаючи за харизматичністю цього воїна, взав собі на карб, що як у нього буде син, то неодмінно назве його Ігорем. Були і прикрі моменти, які мало не закінчились бідою, коли одного разу, поїхавши коником у ліс по дрова, ненароком «нарвався» на повстанську криївку. За суворими інструкціями конспірації очевидців місця зимового постою ліквідовували… Однак за хлопчину заступився повстанець-односельчанин, який упізнав його, взявши його на поруки, а на себе відповідальність.

У нашій гостинній хаті батько повсякчас збирав своїх старших друзів, багато з них пройшли через горнило повстанської боїв та сибірські каторги. Знаючи про надійність господаря, вони щедро ділилися спогадами про цю боротьбу, поминали упалих друзів і, звичайно, багато співали повстанських пісень… Мені, тоді ще малому хлопчині, був не в тямки зміст тих розмов, однак стрілецькі і повстанські пісні я буквально «схоплював на льоту» і вже навіть у дошкільному віці я знав їх більше, ніж потім засвоїв у дорослому віці. Ми потім з моїм братом та із друзями, ще у підрадянські часи, пасучи худобу, співали всмак, не зважаючи на обережні зауваги старших, що то не завжди безпечно було, аби потім родичі не мали клопоту. Але дотичність до чогось високого і героїчного брала верх і на це не зважалося. У Березовах в часи радянської влади постійно на забавах, трудових толоках косарів, та навіть і на весіллях звучали повстанські пісні. Національна свідомість краян була наскільки міцною, що у двох селах – Вижній і Баня Березів комуністи так і не спромоглися «зав’язати» колгоспи. По тракторах, які мали намір корчувати сади під ріллю, місцеві відчайдухи зразу ж відкривали попереджувальний вогонь із припасених «застрішних» оружних колекцій, після чого трактористи-небораки «брали ноги на плечі», а на вимоги голови колгоспу поновити роботу, рекомендували самому очільнику сісти за кермо, якщо, звичайно, не боїться.

Пригадую, як наприкінці 80-х років, ми у прямому розумінні втікали з уроків, щоби потрапити на мітинги, побачити жовто-блакитне знамено, послухати запальні виступи промовців. Не оминалася жодна подія – чи то висвячення хрестів на місцях, де впали повстанці, чи насипання так званих символічних стрілецьких могил, активно бралася участь у численних культурно-патріотичних заходах. Навчаючись в Рівненському інституті культури, упродовж двох років був одним із очількиків Дитячого Козацького Товариства Рівненщини. Принципи діяльності структури нагадували пластові традиції – ідеологічні,практичні, спортивно-військові вишколи багатьом учням заклали міцні підвалини патріотичного світобачення.
Уже в дорослому віці своєму націоналістичному становленню завдячую багатьом старшим своїм наставникам, серед яких хочу відзначити теперішнього Голову Сенату ОУН Зеновія Остап’яка, відомих громадсько-політичних діячів краю Святослава Перцовича, Богдана Юращука та світлої пам’яті Михайла Мулика. Саме завдяки їм та багатьом іншим побратимам із націоналістичного руху краю упевнено став на стезю націоналістичної ідеології, свого часу очолював обласну молодіжну націоналістичну структуру «Зарево», згодом був провідником Івано-Франківської міської ОУН, а з 2016 року очолюю обласну структуру ОУН на Прикарпатті, обраний членом Проводу Організації. Так само виконую обов’язки заступника голови Івано-Франківського обласного громадсько-політичного об’єднання «Національний вибір», у яке входить більшість націоналістичних структур краю.

– А чому у світі таке різночитання поняття націоналізм? В Україні воно означає одне, в Польщі дещо інше, на Московщині – ще інше.

– Таке, як ви наголошуєте, «різночитання» пов’язане перш за все із тим, що у наших сусідів їхній націоналізм добряче таки «пропахлий» шовіністичним душком і посталений великим чином на експансійній у відношенні до України заквасці…. Український же варіант ґрунтується власне на націєзахисній доктрині без будь-яких посягань і претензій на чужі території. Але є і ряд проблем, на яких хотілося б зупинитися більш детально. Хочеться спитати – чому нині, в висоти майже столітньої давнини, ми спогадуємо про чин цієї організації, члени якої вкрили себе героїчною славою і в наш день є отими національно творчими моральними авторитетами української нації? Відрадно й те, що ряд західно-українських областей (серед них й Івано-Франківська), а так само Житомирська, два роки тому проголосили «Роком ОУН» чи «Роком Степана Бандери),а цьогоріч і 130 річницю від дня народження Євгена Коновальця, однак цього далеко не достатньо, обласні ради всієї України повинні були б так вчинити, оскільки націоналізм – це не маргінальне західно-українське поняття (як це раніше проголошували та і досі заявляють наші вороги), а повновартісний соборницький рух, від «Сяну по Кавказ» – як співається у націоналістичному славні! В жодній ідеологічній платформі чи декларації ОУН, в жодній повстанській пісні ми не знайдемо чогось подібного на територіальний маргіналізм. Та й учасники самого Першого Конгресу у 1929 року у своєму складі наполовину були так званими Наддніпрянцями, тобто східняками, як у нас мовлять тепер.
Не було б героїчної боротьби ОУН, не були б сьогодні незалежними Волинь і Слобожанщина, Полісся чи Таврія, та й не відомим позосталося б й саме місце України на світовій цивілізаційній мапі – бути гордою і незалежною, із славним минулим державою, чи ходити в загумінкових прихвоснях кремлівських владців, як ото сталося з окремими державами пострадянського простору, які не мали у себе такої захисної структури, яку сформували українці.

В наступні десятиліття на рамена організації упав весь тягар національно-визвольних змагань українців за свою державність, було тисячі і тисячі кривавих жертв у цій боротьбі, тяжких поневірянь у тюрмах та на закордонні мільйонів українців. І постанню наприкінці двадцятого століття незалежної української держави, гартуванню суспільства у горнилі Революції Гідності – великим чином ми завдячуємо цій безсмертній організації фанатичних борців, які повсякчас ставили загальнонаціональне поверх меркантильно особистісного, тяглість боротьби якої не припиняється і в наші грімнобуремні дні боротьби українців із споконвічним московським окупантом.

Болить і те, що в період відзначення річниці такої славної організації, медійні ресурси переповнені передвиборчою брехливою істерією усіляких фінансово-політичних партійних «однодневок» та їхніх словоблудних божків (і то почасти антиукраїнського штибу), а про ОУН, організацію, завдяки якій вони і постали згодом, ми чуємо досить спорадично, а почасти і упереджено на кшталт того, «а що вони, бідні невдахи, окрім гарних слів, пісень і маршів можуть запропонувати суспільству?»… Біда в тому, що у нас у суспільстві тривким залишається постколоніальний споживацький рудимент, який повсякчас домінуватиме, допоки не позбудемось отого горезвісного матеріалістичного світогляду, через що нами маніпулюватимуть усілякі політичні пройдисвіти.
То був час і люди, які зуміли в таких надто несприятливих для українства часах, сформувати одну із найсильніших організаційних потуг світу, могли впродовж десятиліть змагатись з найбільш деспотичними режимами двадцятого століття.

– А як ви поєднуєте свої націоналістичні переконання з викладацькою роботою в медичному університеті? Як сприймає ідеї націоналізму нинішня молодь в образі студентства? Зрештою, і ваш 15- річний син.

– Тут,як мовиться, роботи не початий край, оскільки сучасна українська як середня, так і вища школа ой як не допрацьовує… Над формуванням українського патріотичного світогляду студентства потрібно прикладати чималих зусиль, це вимагає чітко спланованої структурованості та наполегливості. Дуже кидається у вічі, що при вивченні суспільствознавчих та гуманітарних предметів в основному чомусь домінує так звана тестова форма ведення занять, яка закцентована виключно на механічному запам’ятовувані дат, подій чи осіб, а опускає надто важливу аналітичну площину, студентам, навіть якщо і отримали добру оцінку, багатьом важко розуміти так звану причинно-наслідкову основу вивченого, ще зі школи їх не вчать думати, тому і користуються формалістичними поверховими кліше без належного усвідомлення того, що вивчається. У нас чомусь «сліпо» пересаджена чужа система навчального процесу, яка не вчить належно розуміти внутрішні основи тої чи іншої проблеми, студенти мають досить скупуватий словесний запас, слабо здатні висловлювати власну думку і позицію. Причина у тому, що у суспільстві гуманітарні науки мало чи не свідомо піддані ментальному остракізму, вважаються чимось маргінальним і не надто потрібним.

В основному працюючи із студентами-іноземцями намагався їм якомога більше розповідати про героїчну українську минувшину, про сучасні непрості суспільно-політичні реалії. І не тільки розповідати. Практично кожна група іноземців упродовж уже багатьох років відвідує під час занять з дисциплін «Історія України» та «Історія української культури» наші обласний краєзнавчий та Івано-Франківський музей визвольної боротьби імені Степана Бандери, після чого кожен студент пише залікову самостійну роботу про побачене чи почуте в тому чи іншому закладі.

Під егідою НТШ, осередок якого в ІФНМУ маю за честь очолювати, в медичному університеті разом із громадсько-культурними діячами краю – Головою Івано-Франківського осередку Дивізія «Галичина», знаним у краї колекціонером Юрієм Гудчаком, директором Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім.С.Бандери Ярославом Коретчуком та директором (а нині заступником) Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею Ярославом Штиркалом, громадській діячці із США Ірині Форостян та приватними колекціонерами Володимиром Шереметою та Михайлом Осадчуком упродовж уже восьми років організовано і проведено десятки тематичних виставок, приурочених 70-й річниці утворення Дивізії «Галичина», декілька виставок Шевченкіани, виставку, приурочену 75-м трагічним роковинам приєднання Західної України до СРСР 17 вересня 1939 року та річницям Майдану гідності, утворення Карпатської України, повстанського гумору, раритетних матеріалів Трипільської культури, Франкіани тощо. Трішки дивувало те, що ініціатива наших друзів проведення подібних виставок у Прикарпатському університеті перед, скажімо, студентами-істориками, не знаходила належного відгуку…

На виставки приходило чимало як українських, так й іноземних груп, де вони змогли почути і побачити дійсно унікальні і раритетні речі про нашу минувшину. Так, експозиція про події Революції гідності, була представлена фотографіями з Івано-Франківського та Київського Майданів, прапорами, саморобним щитом, афішами, плакатами, флаєрами, окремі так звані «майданівські трофеї» – беркутівські шоломи, елементи бруківки, гільзи тощо, які відображають ті доленосні події нашої історії і кожна ця річ є документом, який з часом набиратиме все більшої цінності. З фондів Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери були розгорнуті цікаві матеріали про так званий «Золотий вересень», про що не раз кваліфіковано оповідав директор музею Ярослав Коретчук. Відрадно, що медичний університет і музей підписали угоду про співпрацю, тому ця виставка якраз продемонструвала наступний крок спільної роботи цих двох структур. Виставка про славний чин діяльності ОУН передана для нашого міста Фундацією ім. Олега Ольжича з метою створення меморіального музею провідника ОУН Євгена Коновальця, містить інформацію про періоди становлення організації, цікаві дані про самого провідника та славних патріотів-оунівців. На виставці, приуроченій черговій річниці пам’яті жертв голодоморів були представлені зразки документів, які висвітлюють ці трагічні сторінки нашої історії, які нагадали, що Україна у 20 столітті пережила аж три штучно організовані радянською системою голодомори (один з них – в Західній Україні). Запрошена на захід очільниця ГО «Фонд дослідження стародавніх цивілізацій» Ірина Форостян оповіла про загальносвітову рецепцію цього трагічного відтинку нашої національної історії, подала порівняльну характеристику української та європейських подібних соціальних катаклізмів (зокрема про так звану «Норвезьку зиму», а колекціонер Ю.Гудчак продемонстрував присутнім зразки як вітчизняних, так і зарубіжних книжково-журнальних видань про Голодомор.

Під час виставки, присвяченій Дню захисника України, демонструвалися атрибути цієї боротьби. «Тут є ветеранські нагороди 1 УД УНА дивізії «Галичина», різні діаспорні медалі Англії, Австралії, копія Хреста Заслуг відзнака УПА, а також героїв АТО. Медалі “Захиснику Вітчизни”, “За оборону Донбасу” двох видів, “За принуждение России к миру на Донбассе – АТО 2014″, значок бійцям, які вийшли з Іловайського котла – Іловайськ 2014. Окрім цього, представлений натільний хрест УНА-УНСО, який свого часу отримували члени організації, добровольці, котрі вирушали на підтримку братніх народів Чечні, Грузії, в яких виникали військові конфлікти з РФ. Зараз такі хрести одержують бійці куреня УНСО”. Цікавими експонатами були пам’ятна медаль до 50-річчя УПА коломийського братства ОУН-УПА та листівки, приурочені до 65-ої річниці УПА, зроблені методом тиснення оригінальними кліше, які виготовив Ніл Хасевич. Також, на виставці можна було побачити ювілейні марки підпільної пошти, укрфілкадри, випущені до різних річниць створення УПА. Марки та блоки військової пошти Майдану із серій «Військова техніка», «Військова медицина», «Герої АТО», «Шеврони». Відвідувачі виставки мали нагоду ознайомитись із особистими речами майданівців та воїнів війни на сході України, шевронами різних підрозділів, що перебувають у зоні АТО, а також конвертами діаспори, клубними та Укрпошти, випущеними до різних історичних дат та ювілеїв із спецпогашенням, агітаційними матеріалами та патріотичними газетами, виданими в різні часові періоди, книгами про звитяги українців у різних війнах. Цікавою і змістовною була виставка, приурочена річниці постання української держави на Закарпатті. Експонати були представлені вирізками із українських патріотичних газет 1939 року, в яких повідомляється про утворення Карпатської України (більша частина території нинішнього Закарпаття), агітаційні плакати Карпатської Січі, а також численні світлини того часу. Карпатська Україна, столицею якої стало місто Хуст, проіснувала всього 10 днів, однак увійшла в історію як країна відважних патріотів, які до останнього боролися за Батьківщину з військами Угорщини і Польщі. Так само в університеті мала місце виставка друкованих видань та фотоматеріалів повстанського гумору, яку презентував директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери Ярослав Коретчук. Українці завжди вміло жартували – навіть у складні й трагічні часи. Не тільки кулю, але й слово використовувало у своїй боротьбі керівництво УПА в роки Другої світової війни. Справа не обмежувалася агітаційними матеріалами: серед того, що видавали повстанці, знайшлося місце і політичному гумору – у вигляді як віршів і колядок, так і шаржів. Окрім цього, повстанці видавали сатиричний журнал «Український перець», який виходив із періодичністю раз на 12 місяців і друкувався в типографії із загрозливою назвою «Смерть гітлерівсько-сталінським катам». До сьогоднішнього дня в архівах збереглося лише три випуски видання – за 1943, 1944 та 1945 роки». Чимало з усіх цих раритетних атрибутів українського повстанського гумору презентувалося під час виставки в ІФНМУ.

Так само були організовані численні зустрічі студентів із відомими учасниками національно-визвольної боротьби минулого, російсько-грузинської війни та сучасної війни на Сході України. Однозначно, що студентів такі виставки і зустрічі не залишають байдужими, багато хто з них задає питання, цікавиться, де можна здобути ту чи іншу додаткову інформацію. Ну а з моїм сином Романом ми часто відвідуємо усілякі патріотичні заходи, зокрема на рідній Косівщині. Мали поїздки на місце боїв Дивізії «Галичина» під Бродами тощо.
Нині в системі вищої школи відбуваються неоднозначні процеси. Видно, міністерству освіти чи владі загалом не дуже потрібно, аби студенти після навчання у ВНЗ були національно свідомими громадянами. І що характерно, і за попередньої влади теж скорочували навчальні програми українознавчих дисциплін.

Так, дійсно, проблема існує, практично у всіх навчальних закладах негуманітарного спрямування, дисципліни скорочуються просто катастрофічно. Скажімо, коли ще добрий десяток років тому студенти-медики вивчали історію України, історію української культури, філософію, релігієзнавство, соціологію, політологію, основи економічних теорій, то тепер залишились лише два предмети – «Філософія» та об’єднана в одну дисципліну «Історія України та української культури» з надто мізерним банком годин. Скажіть, як можна «увібгати» багатющу історію нашої країни у якихось 12 годин, з яких половина лекцій, а половина семінарських? Повний, вибачте на слові, абсурд! Саме тому і організовувались оці додаткові виставки, зустрічі із чоловими діячами українського патріотичного руху, аби хоч якимось чином заповнити оцю інформаційну прірву. Нібито лікар не повинен бути національно свідомим громадянином, вболівати за долю своєї нації та її майбуття. Робота роботою, але поза межами клініки він такий же самий член суспільства, як й інші. Звичайно, що міністерським «акакаяразнічним мудрагелям» невтямки вагома роль формування національно свідомої нації.

Але поглянемо на цю проблему й з іншого боку, позоставивши на маргінессі «вавилонські плачі» над такою лихою долею вищої гуманітарної освіти та не розуміння керманичів у цьому процесі. А спитаймо себе, чи наша так звана гуманітарна інтелігенція дійсно щиро уболіває над важливістю патріотичного виховання, чи подає якісний приклад для наслідування у підростаючого покоління? Теоретично, на словах, може і так. Однак більшість практично усунулась від державотворчих процесів сучасної України, вважає себе вищою від цих явищ, сповідуючи «Круть і Верть» ідеологію – «тільки не я, мені це не цікаво, нехай хтось інший цим займається», нехтуючи споконвічними принципами тримати руку на пульсі усіх подій і бути у фарватері державотворчих процесів.

Уже впродовж тривалого часу спостерігаю за таким, можна сказати навіть, ганебним явищем, як те, що чи то на відкритті монументів нашим національним героям, чи то на заходах, приуроченим до пошанування цих велетів українського державотворчого чину, практично, за невеличким винятком, немає викладачів вищої школи – істориків, політологів, широкої гами і спрямування гуманітаріїв!!! Що, панове професори, це вас не стосується, хіба не завдяки героїзму і самопожертві цих величних постатей і тисяч інших борців за Україну ви зараз маєте можливість писати свої книги, вільно «глашатати» з високих кафедр свої сиромудрі теорії (не те що у більшості пострадянських державах на кшталт Росії, Білорусі та шереги середньоазійських авторитарій), та ще й закидати про «переплісняве горлодралство» усіляких там, на вашу думку, недолугих «патрійотів»??? А чи не краще би прийти і віддати шану цим героям, покаятися хоча б перед собою за певні недолугості у минулому, бо не так то і гладко було із українськістю у дуже багатьох із вас у комуністичні часи! Ну, нехай, у період кучмівсько-януковичівських нагінок не всі були «міцні на втори», не хотілось бо втрачати теплих насиджених місць і наставляти під можливе начальницьке «намилювання» власну шию за неугодництво та «інакомисліє»… Але що тоді стримувало, коли Україна нещодав струшувала із себе машкару отих вищезазначених рудиментів минулого, хіба немає внутрішньої потреби ставати у лави бійців так потрібного тепер інформаційного фронту, не менш важливого, ніж мілітарно-оружний? А от нагороди, приурочені до ювілейних дат утворення ЗУНР, ОУН чи річниці Євгена Коновальця приймаємо без відмов, як належність…Мабуть такі мої різкі «пасажі» і не всім сподобаються, вони стосуються, звичайно, не до всіх, чимало українських патріотів-інтелігентів сумлінно підтримують становий хребет українськості, але, гадаю, про це явище треба говорити відкрито, а не ялово замовчувати, бо сучасна українська суспільно-політична ситуація надто жорстка і тому наша інтелектуальна верства не має ні морального, ні громадянського права стояти на узбіччі вище зазначених процесів. І нема на то ради…
Пане Миколо, а зараз я вам задам дуже інтимне політичне запитання: чи не стала занадто нав’язливою мода все в Україні “бандеризувати”? Степан Бандера є безперечним великим політиком і навіть візіонером, інакше і через понад 60 років після його смерти з ним досі не воювали б москалі, поляки і ізраїльтяни. Але Бандера розробляв політику та ідеологію ОУН для свого часу, історичних обставин 40-50 років. До того ж у політиці ОУН були й соціал-демократичні, якщо взагалі не соціалістичні, підходи до організації суспільного життя і т. і. Зрештою, і в практиці ОУН були неоднозначні дії. Отож чи не краще було б краще вивчати теоретичну і практичну спадщину СБандери, брати з неї те, що годиться для наших історичних обставин, ніж певною мірою профанізувати націоналістичну ідею, зводячи її до політичного штампу “українці – бандерівці”, фактично без вникнення в сутність бандерівського руху? Адже цей рух діяв в умовах колоніяльного режиму, а нині ми маємо вже незалежну державу.

……Маєте рацію в тому, що, дійсно, в українців повсякчас не вистачає власне
знань про теоретичну, ідеологічну площину знакових постатей українського націоналізму. Степан Бандера був не тільки добрим організатором, рушієм націоналістичного чину, але і глибоким аналітиком націоналістичної ідеології. Мабуть, немає такої проблеми в житті нації, якої Степан Бандера не заторкнув би у своїй багатій журналістсько – публіцистичній інтелектуальній творчості .Але знаковим постає те , що в парадигмі цінностей і вартісних завдань він відокремив усе малозначне, зосібна, організаційні конфлікти, полишив на маргінесі своїх проблемно-тематичних зацікавлень українські внутрішньо-політичні непорозуміння, аналізуючи всесторонню вагомість спільних дій поневолених комунізмом націй, об’єднаних у тодішньому Антибільшовицькому Блоці Народу (АБН).

Усвідомлення Бандерою українського національно-визвольного руху – це не просто механічний процес декларування тих чи інших революційних проектів чи реакція на більшовицький терор і переслідування, але тут ми спостерігаємо за глибокофаховим феноменом, зверненим до суспільно-правових, ідеологічних, світоглядних, культурних , релігійних підвалин української нації.Інтелектуально-публіцистична спадщина Степана Бандери своїм змістом, як переконуємось, небуденна . Очевидно, що Степан Бандера героїзмом свого життя, власними справами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби , своїми ідеями, думками й вченнями, теорією і практикою національно-визвольної революції потужно вплинув на кінцевий успіх нашої національно-визвольної звитяги.
Але, зазначмо, що ще перед С.Бандерою, на зорі становлення націоналістичної ідеології, тодішня патріотично налаштована молодь жорстко критикувала яловість, слабодухість та державницький маргіналізм українського політикуму, і чи не найпослідовнішим виразником цих наболілих питань був ідеолог українського націоналізму Микола Сціборський, криком зболеної душі якого лилися справедливі інвективи в бік політичних невдах: «Що дала нам визвольна боротьба… «Вчених професорів і розумових аргументаторів», які практикували «неуцтвом» національний гін і державницький ідеал… Здегенерованих морально і духовно… письменників, що весь свій талант і темперамент поклали на отруту суспільности й молоді садистично-порнографічною розбещеністю і денаціоналізуючим анархічним «соціалізмом», оспівуючи культ тюремних і істеричних пройдисвітів! Невиразних «кооперативних ревізорів», пересічних хуторянських діячів, здібних полагоджувати справи тільки в масштабі Пирятинської повітової Управи?… Наш провід попав до рук кабінетних і соціалістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів», правих «державників», що на першому ховзькому місці не знайшли нічого кращого, як оголосити «волею гетьмана» федерацію з Москвою, безсилих істериків, психологічних і духових дегенератів та просто дрібної «шантрапи».

Відрадно, що позиції молодого націоналістичного павіття не проявилися лишень в безхребетному критиканстві – тоді справа до постання згодом Організації Українських Націоналістів точно б не дійшла. Юні серця прагли саме позитивного ідеалу, який уможливив би піднесення українського національного духу в конструктивному державотворчому руслі. Ці та інші позиції були належно проаналізовані в численних статтях видатних теоретиків націоналізму вже спогадуваного М.Сціборського, Ю.Вассияна, Д.Андрієвського, тому подальші практичні дії формування структур базувалися на твердому світоглядно-ідеологічному грунті.

Ну, звичайно, не можемо не згадати величної постаті засновника ОУН Євгена Коновальця. Він, як ніхто успішно зумів розв’язати проблему поєднання націоналістичних сил того часу, не створював іменних лідерських організацій та свідомо не концентрував влади в очолюваних ним структурах, а радо ділився нею задля успіху спільної справи. Він шукав підтримки на всіх континентах, але не торгував національною ідеєю, направляв очолювані ним організації у русло не безперспективного «проти», а креативного «за», повсякчас культивуючи наступальну позицію в державотворчих процесах. Він створив ОУН як орденську організацію, де немає місця вузькопартійному угодовському шулерству.
Величне ймено Андрія Мельника – поручника легіону Українських Січових Стрільців, начальника штабу Дієвої Армії УНР, одного із засновників УВО, Голови Проводу українських націоналістів – належить до звитяжних сторінок української історії першої половини XX століття. Він пройшов потужний гарт державного будівництва періоду Української революції 1917-1921 років, періоду становлення та утвердження Організації Українських Націоналістів, грізнобуремних перипетій Другої світової та опіслявоєнного змагу за утвердження державотворчих ідеалів. І підтвердженням тому є великий обсяг документальних матеріалів у Київському Архіві ОУН.
Ця архівна установа знаходиться в Києві у фондах бібліотеки ім.Олега Ольжича і наповнена унікальними документами про національно-визвольний рух українських націоналістів ще до горезвісного розколу 1940 року, а також матеріалами Організації з-під крила Провідника А.Мельника після роз’єднання. Зосібна, це листування та інші осо¬бисті документи очільників ОУН та найрізноманітніших українських політичних організацій – Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Дмитра Андрієвського, Степана Бандери, Юліяна Вассияна, Олега Кандиби-Ольжича, Богдана Кентржинського, Михайла Колодзінського, Андрія та Миколи Лівицьких, Володимира Мартинця, Миколи Плав’юка, Михайла Селешка, Омеляна Сеника, Ярослава Стецька, Ми¬коли Сціборського, Сидора Чучмана, Олега Штуля-Ждановича та ін. В архіві також зберігаються автографи відомих українських літераторів – Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза і Уласа Самчука.
Фонд Провідника, який, до речі, є найчисельнішим в Архіві, нараховує кілька тисяч одиниць, перевезений в середині 90-х в Україну з Канади завдяки старанням тодішнього Голови ОУН Миколи Плав’юка. За обсягом в ньому домінують інформаційні повідомлення післявоєнного періоду, тому що під час воєнних веремій загубилась значна частина архіву.

А щодо так званої «бандеризації» краю чи ж самих патріотично налаштованих українців, то тут справа не виглядає проблематичною. Так, дійсно, ймено провідника почерез, в силу тих чи інших політичних обставин стало у нас символом боротьби. Однак у нас на Прикарпатті, зосібна в обласному центрі, силами консолідаційної співпраці націоналістичних організацій і влади питання вирішено якнайкраще, позаяк у нас належно вшановані способом спорудження монументів не лише С.Бандера, але й Є.Коновалець, А.Мельник, Р.Шухевич, що є унікальним прикладом для усієї України і не тільки. Правда, то не все так було і просто. Мені, як модератору трьох останніх проектів, доводилося наслухатися і набачитися усілякого. Були, до прикладу, навіть такі меседжі-виверти, що монумент одному із героїв буде споруджений тільки «через мій труп»… Але нічого, і людина живою зосталась, та ще й неодноразово відвідувала заходи побіля місця, де все ж таки був зреалізований наш проект.

– Ви досліджували національні мотиви в творчості ТШевченка і Лесі Українки. Яке наукове резюме ви зробили стосовно цих українських світочів?

– Так само ще порушував цю проблематику і стосовно Івана Франка… Але поведемо мову спочатку про Кобзаря. Про Шевченків пронаціоналістичний світоглядний контекст повсякчас мовилося досить обережно і побіжно, та націоналістичний дискурс чомусь і досі повинен уподібнюватися у сучасному розумінні до так званого показного і формалістичного політиканства. Однак Тарасова, саме йому так органічно притаманна народність, волелюбність та державотворчість, помножена на всеохопну у представлених художніх образах національну честь і гідність, – і є отим добірним етноцентричним озерням, з якого проростає особливий шевченківський креатив.

Шевченко, як потужний конгломерат національної думки, ідеї і чину, повсякчас був і залишається актуальним, особливо тепер, коли сьогочасні українські суспільно-політичні і пов’язані з ними мілітарні катаклізми остаточно зняли оманливу полуду поглядів як на широкий спектр подій загальнонаціонального характеру, так і окремих творців і утверджувачів нашої державотворчої перспективи.

За Тараса Шевченка, як найвидатнішу націєтворчу постать України, постійно йшла (та й і тепер також) ідеологічна боротьба – а все таки чий же він, які погляди були йому найближчими, виразником найбільше яких ідей був його невгамовний бунтарський дух? Вже нібито і зняте з його іпостасі так зване прокомуністичне, атеїстичне та всіляке революційно-демократичне наносне шумовиння, що представляло нам Кобзаря заскорузло архаїчним і нецікавим (до чого, власне, і прагла радянська ідеологічна система!), вже й не піддається сумніву його тверда пронаціональна позиція – однак і досі Шевченко постає для багатьох незручним саме у націоналістичному світоглядному спектрі. І тепер ще можна почути з уст «маститих авторитетів» – мовляв, яких тільки ярликів не чіпляли у всі часи до Шевченка, а тут – на тобі, ще й націоналізм «припаяли»… Насправді не іронізувати потрібно, а увійти вглиб сутності його творчості, відчути оті пронаціональні світоглядні фібри, адже саме на Кобзаревій націоцентричній платформі і постала згодом ідеологія українського націоналізму.

Тому Шевченка, попри його натхненну народну ліричність, не варто привносити до так званих формальних «співців чудовної природи» чи поверхневих психоемоційних сентенцій, іменуючи це так званим «оживленням» Тараса, зрозумілого для всіх і вся… Однак він таким ніколи і не був і не буде, Тарас Шевченко – це яскраво виражений націоцентричний феномен, сутність якого здатна камертонувати лише до світоглядно споріднених, «однорегістрових» душ. Маємо на увазі той аргумент, що його лірично описова площина творчості не претендує на світоглядну домінанту, оскільки аксіологічним центром його свідомості постає саме Україна в її національній рецепції.
Тарасові Шевченку вдалося в поетичній формі представити філософію національного буття українців – він на рівні художнього символізму відобразив органічну нашій дійсності систему закономірностей і пріоритетів, які проступають засадничими основами буття української нації. Тарас виогранив найвагоміші та фундаментальні характеристики українського націоналізму, серед яких провідними є фактори всеохопної народності, волелюбності, креативного патріотизму, опори на власні сили, толерантності до інакомислячих, співпереживання поневоленим, що згодом і дало привід чоловим ідеологам українського націоналізму виробити систему, яка ґрунтувалася на вище перелічених принципах.

Тому закономірно, що саме на шевченковій могилі ще в далекому 1891 році присягнули на вірність Україні члени першого націоналістичного угрупування «Братство Тарасівців», які за основу власної ідеологічної програми дій взяли політичні твори Кобзаря. І вже згодом, один із співзасновників цієї таємної організації Микола Міхновський, зібрав воєдино постулати великого українця і на їхній основі створив «Програму державної самостійності України», яку український націоналіст вперше виголосив у своїх промовах на шевченкових урочистостях 1900 року в Харкові і Полтаві. Згодом, обґрунтувавши ці засади історико-правовими аргументами, – представив їх як ідеологічну платформу першої української націоналістичної організації – Української Народної Партії, яка постала 1902 року. Ключові принципи українського націоналізму, цілковито оперті на шевченкових творах, скристалізувались потім у «Десять заповідей УНП», що було згодом доповнено С.Ленкавським у його знаменитому «Декалозі» та пізніше вже створених ОУН «44 правилах життя українського націоналіста».

Я в минулому, так і сьогодні, український націоналізм змагає до реалізації ідеї єдності своїх земель, як це проголошено у націоналістичному славні «Соборна українськая держава, Вільна й міцна від Сяну по Кавказ», – подібно ж і Шевченкова ідея соборності лунає у всі періоди його творчості і проступає засадничим лейтмотивом для національно-визвольного руху усіх часів і поколінь: «І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, СлаваУкраїни»….

«Мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів» – наголошував у часи радикальних суспільних перемін 1905 року Іван Франко в «Одвертому листі до галицької української молодежі». Тут же він закликає стати до «великої праці – здвиження нашої національної будови в усій її цілості» – тобто, витворити тривкий становий хребет української нації з майбутнім простуванням до постання незалежної соборної держави на усіх її етнічних територіях.

Погодьмось, що висловлювати такі відверті державницькі сентенції в тодішній затхлій атмосфері суспільно-політичного безпросвіття під’яремної Галичини було досить поступовою дією у формуванні нової східноєвропейської нації. Так, можливо, що ці думки, з огляду на ще не усуціль виогранені засади українського націоналізму як цілісної ідеології мали ще не досить цілісну понятійно-значеннєву структуру, однак Каменяр, дослухаючись до постулатів політолога з питань європейської етнічності та націоналізму Джона Гатчінсона, який зосібна відзначав, що «не політики чи законодавці, а передусім історики і митці, які утворюють ті культурні та академічні спільноти, якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації» – чітко усвідомлював провідну роль творчої інтелігенції у витворенні єдиного національного організму українців.
Тому, вочевидь, можемо стверджувати, що Франкові ідеї стали основоположними у формуванні у першій половині XX століття засадничих ідей українського націоналізму, сформульованих згодом ідеологами М.Міхновським, Ю.Липою, Д.Донцовим.

Палка Франкова поезія таїть в собі потужні націотворчі начала, представляючи широкоамплітудну площину мрій і сподівань українців. Велич і гордість української нації витворюється почерез шереги суспільно-політичних страждань і перед складними викликами тогочасся долає важкі цивілізаційні митарські наймитування і соціальну несправедливість.

Постать Лесі Українки, так недолуго перекрученої у кіратах соціалістично-марксистських проскрибувань, загнаною верхоплавною, псевдоаналітичною літературопізнавальною критикою на елегійно-фольклорне маргінесся, – потребує посутнього перезавантаження у плані рецепції Лесиної творчості. Поперед усього маємо за необхідність наголосити на яскраво вираженій націоцентричній свідомості великої українки, оскільки саме вона, опісля Тараса Шевченка, підхопила підупалу хоругву національного буття в обставинах жорстокого тираністичного гніту імперської Московщини задля осягнення найвищої цілі – здобуття повноцінної державності для своєї нації.

Недарма ж бо головний ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов першим побачив споріднений із вищеозначеними засадами її світогляд. Лесина національна ідеологія апелювала до героїв-особистостей, які холодний раціоналістичний інтелектуалізм заміняли національно-революційним фанатизмом, замість жалю до поневолених – ненависть до гнобителів, де провідною чеснотою є не співчуття, а відвага. Її поезія – це ніби клич нової нації, що нарешті відчула волю до переконливого чину, безхребетне анемічне умиротворення вона замінила ідеєю войовничого націоналізму. Тому закономірно, що основні світоглядні засади творчості Лесі Українки так суголосять «Десятьом заповідям УНП» – першому українському націоналістичному правильнику, укладеному в 1904 році її сучасником та однодумцем Миколою Міхновським, основні постулати якого згодом стали базою для укладання Степаном Ленкавським «Декалогу українського націоналіста».

– Патріотів і націоналістів не бракує, але більшість їх розбрелася по партійних пісочницях. Навіть організацій із назвою ОУН є не одна. Нездатність до консолідації – це родима пляма українців?

– Однак, не все так і погано… Консолідаційні дії українських націоналістів сучасності обумовлені необхідністю створення потужного націоналістичного об’єднання, здатного реально впливати на сучасну суспільно-політичну ситуацію в плані відстоювання інтересів України, оскільки інші праві і ліві ліберальні партії-проекти не сягають рівня практичного вирішення наболілих національних проблем, як на цьому ще у 1929 році наголошував В.Мартинець: «Ні одна з існуючих партій не може здійснити ідеї українського націоналізму, хоч би навіть і погоджувалася з його ідеологічною платформою, бо: а) всі вони заступають різні місцеві інтереси частини української нації; б) розбиті партійною гризнею; в) класові – дбають про інтереси класу, а не нації як цілокупности всіх суспільних груп».

Так, впродовж останніх років відбулося ряд координаційних нарад націоналістичних організацій Західної України з перспективою розширення руху і на інші українські терени включно з проведенням координаційного форуму у столиці. Відрадно, що останнім часом спостерігається порозуміння поміж націоналістичними громадсько-політичними організаціями України і у фарватері об’єднавчих націоналістичних процесів знаходяться саме прикарпатські націоналісти, які вже впродовж десяти років почерез діяльність «Івано-Франківського обласного націоналістичного громадсько-політичного об’єднання «Національний вибір» подають приклад справжнього і реального об’єднання націоналістів, діючи у всіх акціях спільно, погоджуючи між собою практично усі важливі державотворчі справи. І, як результат, 15 грудня 2018 року (так само вікопомний день надання українській православній церкві автокефалії!), на всеукраїнському рівні задекларовано перший крок реальної консолідації націоналістів почерез утворення спільного Проводу Організації Українських Націоналістів, Конгресу Українських Націоналістів та ВО «Тризуб»ім.С.Бандери.
Тому націоналістам необхідно вести подальшу боротьбу за збереження українського національного духу, власним прикладом відвертати суспільство від суспільного негативу, пропагуючи всеможливими засобами своє, духовне, моральне, українське. Це є святим обов’язком кожного оунівця.

– Які партії, на вашу думку, демонструють системну роботу на Франківщині?

– Варто привнести сюди також потужну роль і громадських організацій, а не лише політичних партій. Говорити про ключову роль якоїсь одної із політичних сил однозначно не варто, бо вже одного разу «єдину, керівну і спрямовуючу» партію ми вже мали… І відомо чим це усе завершилось і які були жахливі наслідки. В нас зараз зовсім інші реалії, хочемо цього чи ні, але багатопартійності ми оминути не можемо, подоба бається це нам, чи ні – така об’єктивна реальність. Кожна так звана права, чи проукраїнська політична сила займає свою належну нішу у загальнодержавних процесах України і аж надто вичленовувати якісь, гадаю, не зовсім буде коректно. Бо політичні партії і громадські організації це перш за все люди, знакові особистості, які, у силу тих чи інших обставин, можуть бути симпатиками аж не надто потужних політичних сил, однак справу в ім’я України роблять чесно і самовіддано. Як уже мовилося вище, у нас в області уже упродовж десятиріччя діє Івано-Франківське обласне націоналістичне громадсько-політичне об’єднання «Національний вибір», де получені спільною справою майже усі націоналістичні громадсько-політичні структури. Звичайно, що найбільшу політичну традицію має Організація Українських Націоналістів, два крила якої у нас на Прикарпатті діють пліч-о-пліч і злагоджено. Уже майже тридцятилітню традицію служіння Україні має політична партія Конгрес Українських Націоналістів, яка ще в недавні часи мала неабиякий і політичний вплив і авторитет на Прикарпатті. Звичайно, час вносить окремі корективи, одначе дух політичної сили значний і вагомий, члени політсили роблять великий внесок у сучасні державотворчі процеси. Самовіддані захисники України, особливо на Східному фронті, поповнюють лави таких громадсько-політичних структур як УНА-УНСО, Правий Сектор, Національний корпус, Карпатська Січ. Звичайно, що значний політичний вплив в області має ВО «Свобода», має незаперечний авторитет крайова партія «Європейська Солідарність». Є, звичайно, й інші потужні політичні партії на Прикарпатті, але її стовідсоткову українськість не підтвердив ще час. Не варто так само забувати і скидати з рахунку найбільш авторитетну партію у минулому як «Рух» з її уже більше як тридцятилітніми традиціями.

Донбас кровоточить, і не видно тому кінця. Зрозуміло, що жодна держава не роздаровує свої території, але нині Україна не в стані повернути окуповані землі. А як, на вашу думку, треба нашій державі діяти за таких умов, аби в окопах не гинули наші хлопці, які ще багато років, мабуть, не отримають наказ наступати?

Дійсно, це дуже велика проблема, і знайти якусь однозначну відповідь не просто. Уже понад сім років ідуть дискусії, несть числа переговорних процесів, заяв, декларацій тощо. Звичайно, що московський фактор цих проблем є основним, імперія не може принципово уявити себе без України, тому усілякими способами – чи то мілітарними, чи то пропагандистськими намагається зашкодити нашій державі. Однак, чимало цих проблем мають і так зване «українське походження», особливо у стосунку до військової сфери.

Ще в недалекому минулому доведені підсадними «міністрами-гереушниками» до цілковитого знищення українські збройні сили нагадували сумнозвісну картину опіслякозацьких часів під’яремної України, а Україна в очах новопосталених московських царят сприймалась нібито як «какоєто непонятноє геополітіческоє нєдорозумєніє» і всеможливими засобами власної пропаганди намагалися представити її саме в такому образі, яку безсмертний кобзар описав в часи так званої Великої Руїни.

Пасіонарний чин українського воїнства вкотре прикрив Україну і європейську цивілізаційну суспільність від новоспечених московських батиїв, але мужнім захисникам довелось пройти підступну масакру Іловайського котла, Дебальцевську пастку та «завдяки» кричущій бездіяльності генерального штабу Збройних сил України приречене безвихіддя донецького аеропорту, героїчні оборонці якого є наглядною алегорією «українських «Термопілів».
Чимало причин цих непоправних втрат почасти криються в недолуго-яловій анемії паркетних гетьманчуків та спритних ділків-заробітчан з «оборонки», які за ламаний гріш заганяють найкращу у світі вітчизняну бронетехніку чи то в аравійські піски чи в джунглі Таіланду, тільки не на передову, оскільки, бачите, у нас зовсім не війна, а скручена трьохбуквенна та ще й оповита псевдомирним яловим Мінським договорнячком мало чи не благодійна операційка. А воїнів, скутих квазімодальними наказами «Не відкривати вогонь» та «Ні кроку вперед» (такого горе-прецеденту в мілітарній історії ще не було!), за спробу себе оружно захистити ще й притягають до кримінальної відповідальності.
Тому сьогочасних нащадків степових лицарів роз’їдає оскомина повзучої зневіри у світлі ідеали захисту своєї нації, а багаточисленні жертви видаються мало чи не марними. Потаємно-приховані, цинічні зловживання у військовій сфері суттєво підірвали і народний ентузіазм і, де правди діти, теперішній волонтерський рух не може йти в порівняння із кількарічним потужним вибухом народної жертовної самоініціативи.

Пануюча несправедливість, вибірковість та упередженість у ставленні до героїчних подвигів українських військових породила у них відкрите обурення і недовіру до орударів державницьких процесів, посіяла глевкий сумнів щодо чесності і відкритості останніх, позоставивши оборонців на психоемоційних розпуттях невпевненості щодо як особистого, так і загальнодержавного майбуття.
Сьогоднішнім нашим воїнам неабияк допікає ота лиховісна «мояхатаскрайня» та «в кущіутікальна» мобілізаційна яловість українського чоловіцтва та протестно-вигороджувальна недалекоглядність непатріотичного жіноцтва, які, як би то нічого і не сталось, продовжують жити спокійним міщанським плинним життям, що викликає справедливе обурення в нинішніх бійців на східному фронті.
Злишаються і по сей день проблеми із належним пошануванням нашої мілітарної минувшини. Нещодавно на горезвісному Верецькому перевалі, угорці відкрили стелу під мовчазну згоду українського керівництва, як і у випадку із польськими меморіальними комплексами, пам’ятниками «катеринам», «петрам», «славам отечественой доблести» та іншими подібного роду і масті кам’янобрилими збовванілими привидами трагічного минулого, з якими, попри активну декомунізацію минулих років, і досі не можемо справитись. Та скільки ще можна нам, українцям, терпіти оті офіційні навпочіпковідзначальні вшанування героїв Конотопа, Берестечка, Крут, Базару, повстанської звитяги (тай, чесно мовити, і вищезгадана подія теж не була позбавлена нюансів такого достотунабридлого формалізму з метою підторговування політичними дивідендами)! Чому ще й тепер для відзначення нашої оружної звитяги не вихолощена до кінця дата «п’ятонакивального» демаршу у лютому 1918 року напівкримінальної більшовицької воєнщинщини?! Побутує колабораціоналістське виправдання, що, мовляв, всі ми служили у тому війську, і це, нібито і наше свято… Але ні для кого не є таємницею, що радянська армія несла для нашої нації біду і горе, смерть і розруху. Згадаймо лише більшовицьку розправу над українцями часів УНР, терор тридцятих, спеціально організоване радянськими генералами «багатотисячнопотопне» бездарне форсування Дніпра біля Києва у листопаді сорок третього, це і кидання беззбройних, щойно змобілізованих і ненавчених галичан і волиняків під німецькі кулемети у сорок четвертому-сорок п’ятому, це і хитропідступна війна з героїчними повстанцями та їхніми родинами. Це і молодобезвусі жертви Афганістану, де тисячами гинула і калічилась в основному українська юнь під цинічне підгигикування вождів (мовляв, «так вам, бандьори, і надо»), це і анемічна приреченість солдатів-ліквідаторів чорнобильського пекла та безчисленні моральні травми, завдані армійською кримінально унормованою дідівщиною. А чого тільки варта сьогочасна «настутнєтна» повзуча гібридна російська провокативність в Криму чи на сході нашої держави!!! То де тут, панове, свято?.. Відзначати цей день – це те саме, щоб, уявімо, у Франції святкували день Вермахту, а араби адорували б доблесну ізраїльську армію. Смішно подумати навіть…

– Наближається 30- річчя проголошення незалежности України. Які головні причини українських невдач ви бачите на шляху державотворення?
– Це надто комплексне питання, які мають як зовнішнє, так і внутрішньодержавне походження. Перш за все, як спогадувалось вище, це деструктивна роль Московії супроти України. Нарешті усуціль опала облуда з хижоворожого так званого «Русского міра» з його сомнамбулічною абракадаброю про якесь там примарне «славянскоє єдінство», яке до пори до часу приховувало свій антиукраїнський шовіністично-імперський оскал і тепер повнократ постало дико-азійським грабунком і кривавою маса крою. Їхні рудементно-імперіалістичні атавізми свідомості ніяк не можуть пробачити Україні її самостійного цивілізованого вибору розвитку, прикриваючи тим самим власне суспільне безвихіддя в умовах повзучого пропутінського тоталітаризму.

Але і наше суспільство, яке, попри власну вроджено-генетичну пацифістичність, часто саме не здатне вибороти повноцінної волі та незалежної держави. Маємо на увазі перш за все оту горещасну антиукраїнську політику пояничарених доморощених покручів-сепаратистів, що вкинули український люд у вириво громадянського протистояння та матеріального і духовного зубожіння.
Звідусюд на українців виливаються потоки інформаційного багнюччя про тотальний суспільний корупційний спрут, липкі щупальця якого охоплюють практично усі сфери соціально-економічного простору держави та ще й підігріваються єхиднуватими месиджами про позірну безкарність основних фігурантів цих лиходійств. а тотально хижа капіталізація суспільства часто оживлює припотаємні тваринні інстинкти споживацької вседозволеності псевдоелітних верховод.

А Україні, яка є найдешевшим експортером енергетики в Європу, вкотре накидають непосильний тарифний зашморг, наслідки якого не тільки призводять до тотального фінансового зубожіння, але й підривають важливу складову генетичного здоров’я нації, оскільки таке грабіжницьке вилучення коштів унеможливлює їх використання в інших сферах як матеріального, так і духовного життя, що, безумовно, детермінує повзучотихий геноцид.

Так само ми ніяк не позбудемося отого принизливого культивування так званої «посередньої-світоглядної», малої, зручної для влади з «акакаяразничною» психологією людини. Бо чернь, як твердив уже спогадуваний Донцов, молилася матерії або власному тілесному «Я» чи ж владоможцю, від якого залежить її фізичний добробут, як ото собі два роки назад намріяв наш зматеріалізований сучасник, обираючи «пощучовелільних золотовербнообіцяльних» так званих «нових обличь», десакралізувавши тим самим велику національну ідею. Натомість маємо всдивсюдне, мало не до культу зведене «дев’яностоп’ятоквартальне» розшабашшя, де українство перемелюється в кіратах словоблудного злоязиччя дешевеньких малоросійських опереток.

Усі продержавницькі національні ініціативи згодом наштовхуються на апатичну, «стомлену» від суспільних тягот більшість, одурманену урівнялівською етикеткою демократичної рівноправності (де, бач, кожен з нас президент!), яка згодом низвергає народ у дрімуче заболоття загумінкових невдах та ще й в унісон кумканню амбіціозно недотепної «зробимоцещераз» сомнамбулічної абракадабри. А щодо спроб окремих національно-свідомих пасіонаріїв змінити ситуацію, то, як писав свого часу В.Самійленко, – «проти таких бунтуються ідеологи голоти, найкращі пориви, гарячі почуття розкладуть «ножем холодним міркування». Вони без глибини думок, без сили поривання, знищать творчість, збагнять поезію, філософів осміють. «А геній – нащо він для рою комашні! Нам будуть фабрики кувати ідеали»….

– Так все ж яке майбутнє в націоналістичної ідеї в Україні та світі?

– Якщо говорити про принципи націоналізму у світовому масштабі, то все тут чітко, зрозуміло й безапеляційно – сучасні провідні держави світу якраз і постали на принципах державницького націоналізму. Дещо неоднозначніша справа в Україні завдяки багатьом чинникам. Наше суспільство, отруєне нігілістичною вакханалією власного політикуму, помноженою на кризово-економічне безпросвіття, вже остаточно усвідомило, що різного роду ліві і праві ліберальні партії – проекти разом із їх очільниками далеко не сягають рівня практичного вирішення наболілих національних проблем. Тому громада, ведена генетичною потребою бачення якихось перспективних орієнтирів, почала апелювати до невмирущого духу нації, схиляючи все частіше терези власного довір’я на бік українського націоналізму як чи не єдиного рятівного бальзаму на наші роз’ятрені національні рани. Та, нікуди гріха таїти, українців все ж відлякувала ота стосоткратно спогадувана роз’єднаність націоналістичних сил, нерозуміння причин такої ситуації, почасти і непослідовність їх лідерів тощо. Але відрадно, що останнім часом, як вже мовилося, спостерігається порозуміння поміж націоналістичними громадсько-політичнтми організаціями, які здатні реально впливати на сучасну суспільно-політичну ситуацію в плані відстоювання інтересів України.

З притаманною націоналістам принциповістю і безкомпромісністю, потрібно говорити і про причини попередніх помилок і невдач, що зумовило у суспільстві неадекватне ставлення до патріотично-націоналістичної ідеології, намітилися напрямки вдосконалення діяльності. Віриться, що відійдуть у небуття ті часи, коли олігархічні, корупційно забарвлені політичні клани використовували святу націоналістичну ідею в якості передвиборної технологічної «заманухи». Бо де ж це видано, уявімо на мить, щоб десь у передднях творення ОУН, якась інша така собі ліберально-соціалістична партійка могла зрівнятись із потугою і авторитетом націоналістичної ідеї, – не те, що бути на підтанцовці їх політиканського шабашу?!
Основою націоналістичного чину має бути невсипуща безкорислива праця без очікування винагороди, як це декларується в націоналістичному гімні – « Не хочемо ні слави, ні заплати, заплатою нам розкіш боротьби!». Щоб змінити меркантильно-споживацький світогляд суспільства, треба повністю віддавати себе праці, почасти без наївних сподівань на взаєморозуміння чи якусь віддяку. ОУН – це своєрідний патріотичний організаційний Орден, праця у якому зовсім не передбачає якоїсь корисливості з його таким широко розповсюдженим шкурницьким «а що я з того буду мати?», – тут тільки вища місія з отим відомим Каменяревим «собачим обов’язком» – «ти любиш Україну як хліб і кусень сала, я ж гавкою, аби вона не спала!».

Наше сьогодення обов’язує до пошуку нових шляхів і напрямків роботи із розумінням насущних проблем і пошуком їх вирішення, які б відповідали духу новочасся. Сучасний націоналізм повинен позбутися отого рудиментного всезнайкуватого витійства абсолютно анемічних у плані конкретної креативності так званих пустодзвонних «рятівників нації», які, нібито достоту все знають і розуміють, а зробити нічого не можуть, бо і не вміють. І чому ми, горда українська нація, у своїй державі не можемо проводити цивілізований ідеологічний змаг, боротися за наш інформаційний простір, відстоювати нашу соціально-економічну суверенність , як це подибуємо в Івана Франка: «Мовиш, нині інші війни? Ну, то іншу зброю куй! Ум гостри, насталюй волю, лиш воюй, а не тоскуй!»

Маємо надію, що ці ідеї знайдуть розуміння на всіх теренах України і будуть мати продовження в конкретній, самовідданій праці патріотів на благо самоствердження нашої державності, розвою націоналістичного духу та становлення української нації. Як у минулому, так і сьогодні, український націоналізм змагає до реалізації ідеї єдності своїх земель, як це проголошено у націоналістичному славні «Соборна українськая держава, Вільна й міцна від Сяну по Кавказ».

На закрутах історичного шляху ОУН не знала хитань і сумнівів. Як міфічні титани поновлювали втрачену силу і життєву снагу через зв’язок з матір’ю-землею, так і ОУН з цілющого джерела животворчої ідеї українського націоналізму завжди черпатиме віру в себе, у свій народ, в своє історичне призначення. Це давало і завжди даватиме їй натхнення жертовності і пафос революційної боротьби на шляху до здійснення її остаточної мети. СлаваУкраїні! Героям слава!

Микола Сулятицький (інтерв’ю для “Франківської газети”)