Ім’я Андрія Мельника належить українській історії, він пройшовши школу державного будівництва в добу Української революції 1917-1921 років і назавжди залишився вірним ідеалові самостійності України. Будучи, за словами сотник Армії УНР поета Є. Маланюка, «людиною із шовку і сталі», А..Мельник твердо стояв на позиціях українського націоналіста, для якого самоцінність кожного українця, як добро нації та держави були програмовими і життєвими аксіомами.

Народився Андрій Мельник 12 грудня 1890 р. у селі Якубова Воля неподалік Дрогобича на Львівщині в родині місцевого громадського діяча Атанаса Мельника. Зазначимо, що Андріїв батько здобував вчительську освіту Перемишлі у тому ж навчальному закладі, що й автор музики національного гімну «Ще не вмерла України» о. М. Вербицький. У Мельників часто збиралися місцеві громадські діячі, не один раз їхня хата приймала у себе І. Франка.

Андрій досить рано втратив батьків, але усе ж завершив початкову школу і гімназійне навчання. Тоді ж він захворів на туберкульоз, переніс дві важкі і складні операції на легенях, багато часу пішло на відновлення здоров’я.
За сприяння посла віденського парламенту Є. Олесницького, що патронував сироту, А. Мельник вступив до Вищої земельної школи у Відні (Гох шулле фюр боден культур), де був одним кращих студентів 1914 року з початком Першої світової війни Андрій Мельник призупиняє навчання і записується добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців, де незабаром очолює чоту, а по тому 6-у сотню 2-го полку Легіону. Особиста відвага здобула йому любов і пошану стрілецтва та старшин Легіону в окопах Першої світової війни. Про героїзм сотника А. Мельника, зокрема в боях на Маківці й Лисоні, де він виявив небуденну відвагу, серед стрілецтва ходили легенди. Ось як писав один із свідків і учасників тих подій: «Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений, як характериник. … Не часто буває, щоб вояцтво і шанувало і любило свого старшину — Андрій Мельник був саме одним з таких виняткових старшин».

Недаремно молодого сотника було нагороджено трьома бойовими австрійськими медалями «За хоробрість», а ерцгерцог Карл (майбутній імператор Австро-Угорщини), перебуваючи літом 1916 р. з інспекцією на фронті, нагородив А. Мельника додатково своєю особистою іменною шаблею. Очевидно, що такі військові відзнаки були особливими та унікальними.

Потрапивши у російський полон сотник перебуває у таборі в місті Дубівка на Волзі, де не полишає думки про повернення в Україну, Коли весною 1917 року Російська імперія розвалилася він з кількома січовими стрільцями таємно покидає табір і їде до Києва, де разом з Є.Коновальцем та іншими старшинами бере участь у створенні формацій Січових Стрільців, що з Галицько-Буковинського куреня спочатку переростають у полк, а згодом у корпус Армії Української Народної Республіки. Січові формації завжди залишалися високо дисциплінованими, відважними, були прикладом для інших військових частин УНР.
З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського і розпуску січових стрільців, А. Мельник повертається до Відня, щоб завершити навчання. А коли гетьман у листопаді 1918 р. оприлюднив документ про союз і федерацію з «небільшовицькою Росією», в час завершальної підготовки антигетьманського повстання А. Мельник терміново повертається в Україні і разом з Є. Коновальцем не вагаючись очолюють січове стрілецтво у цьому протигетьманському повстанні Директорії. Переломними боями стали сплановані начальником штабу повстанців А. Мельником успішні операції під Карабчиєвом та Мотовилівкою.

Самостійність і повна незалежність України були наріжним каменем державницького світогляду Андрія Мельника. Коли наприкінці 1918 р. перед Стрілецькою Радою і січовим стрілецтвом поставлено вибір: боронити Львів від польської армії чи Київ від московської загрози, то відповідь січових стрільців була такою: «Не Львів вирішить, а Київ. Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ».
Директорія Української Народної Республіки 1919 року призначила А. Мельника в ранзі полковника Начальником Штабу Дієвої Армії УНР, на цій посаді А. Мельник здобув пошану старших віком і військовими рангами старшин.
В критичні дні боротьби вояцтво виступило з пропозицією установити до часу перемоги військову тричленну диктатуру у складі: С. Петлюра, та полковники Є. Коновалець і А. Мельник, але не бажаючи діяти у такий спосіб, обидва вояки відмовилися.

Перебуваючи у гущі подій і боїв, А. Мельник у грудні 1919 р. не уникнув епідемії тифу, на який важко перехворів, але зумів повернувся в стрій.
1920 року А. Мельника директорія призначає військовим інспектором дипломатичних місій УНР за кордоном, з завданням координувати і мобілізувати українське вояцтво, що опинилося за межами України, вирішувати питання військової співпраці з іншими країнами.

1922 року він завершує, нарешті, навчання у Відні і як інженер-лісівник повертається до Львова, де отримує посаду в системі «митрополичих дібр» А. Шептицькго, такий вибір роботи був зумовлений потребою перебувати йому на чистому повітрі, що при стану його легень було бажаним.

Після того, як в Україні запанувала комуністична влада, Є. Коновалець та А. Мельник організують боротьбу підпільними методами. Так постала Українська Військова Організація (УВО), очолена командантом полковником Є. Коновальцем. Коли наприкінці 1922 р., Є. Коновалець під загрозою арешту вимушений був виїхати за кордон, він призначає А. Мельника Крайовим Командантом УВО на західноукраїнських землях, На цій посаді А. Мельник пробув до весни 1924 р., коли його за підпільну українську діяльність польська влада арештувала і засудила у так званій справ «басарабівців» на чотири роки в’язниці. Друзі згадували, що в ув’язненні в Бригідках полковник був для них гідним прикладом стійкості, непохитності, витримки. «Чар особи Полковника був безмежний – писав його співкамерник М. Бажанський – Для усіх нас він став учителем».

Після виходу з в’язниці А. Мельник повертається на роботу в систему «митрополичих дібр», де зокрема розвиває активну природоохоронну діяльність, працюючи над створення перших в Галичині природних заповідників.
Як розконспірований діяч УВО, змушений був займатися лише легальною працею, утримуючи постійний організаційний контакт з Є. Коновальцем. А.Мельник входить до правління видавничої спілки „Діло”, очолює головну раду католицької організації української молоді „Орли”, входить до комбатантської організації „Молода громада”, головує в Товаристві українських інженерів тощо. В цей час одружується з Ольгою Федак, сестрою дружини Є. Коновальця.

1929 року А. Мельник стає членом новоствореної Організації Українських Націоналістів, призначається головою Сенату ОУН. Є. Коновалець, неначе передчуваючи присуд долі, влітку 1937 р. викликає на таємну зустріч в Карпатах свого найближчого співробітника і соратника А. Мельника та пропонує бути готовим очолити ОУН, якщо б з ним самим щось сталося. Підступний більшовицький злочин в Роттердамі 23 травня 1938 р. прискорив реалізацію тієї домовленості, із 12 жовтня 1938 р. А. Мельник, виконуючи волю свого попередника, перебирає керівництво ОУН і Українського Націоналістичного Руху. А Я. Стецько в часописі «Ідея і Чин» писав: «Боротьбою нині кермує Андрій МЕЛЬНИК, наступник Євгена КОНОВАЛЬЦЯ». Однак, одержавши надзвичайні права, А. Мельник найперше поспішає наприкінці серпня 1939 р. скликати Другий Великий Збір Українських Націоналістів у Римі, що від імені всієї ОУН затвердив його на чолі Організації. О. Ольжич, характеризуючи нового Голову ОУН, заявив, що А. Мельник «по характеру – шеф штабу, людина яка ніколи не ламалась і має відчуття суті історії».

А. Мельник очолив ОУН в час державного будівництва Карпатської України. У цій справі Організація співпрацювала з усіма українськими партіями, щоб парламентерським шляхом довести до самостійності Карпатської України. Населення Карпатської України у демократичних виборах обрало свій парламент – Сойм, який проголосив самостійність Карпатської України з виразним наголошенням на тому, що Карпатська Україна вважає себе і є частиною Соборної України. ОУН взяла на себе відповідальність за оборону краю і в складі військової формації — Карпатської Січі — стала на боротьбу з угорським окупантом.

Однак у ці дні, коли, як ніколи раніше, потрібна була непохитна єдність усіх націоналістичних сил, серед провідного членства ОУН вже визрівало розходження стратегічних концепцій. І сталося те, що сталося — розкол ОУН послабив увесь національно-визвольний рух.

Досвід короткої, але героїчної історії Карпатської України, а також настанови Є. Коновальця — орієнтуватись найперше на власні сили. Цей принцип А. Мельник зберігав завжди, включаючи події після тяжкого розколу в ОУН у 1940 р.
З початком Другої світової війни А. Мельник ствердив, що «Українські визвольні змагання є власнопідметні і на їхню мету і засади не може мати жодного впливу ніякий зовнішній чинник».

Німці, щоб нейтралізувати ОУН, затримали А. Мельника під домашнім арештом, регулярно викликаючи на допити в гестапо. Але він висилає своїх найближчих співробітників в Україну з метою створення в Києві незалежного уряду. З цією метою скликано в жовтні 1941 р. у Києві Українську Національну Раду. З перших днів існування вона була переслідувана німецьким окупантом і не могла повноцінно ствердитися як українська влада. Посланці ОУН діяли в підпіллі. Вже в листопаді 1941 р. ОУН понесла криваві жертви, коли гестапо розстріляло учасників маніфестації на відзначення пом’яти героїв Базару. По всіх містах України почалися арешти членів ОУН, масові розстріли. Найболючішим ударом стало знищення у грудні 1941 р.-лютому 1942 р. редакції газети «Українське слово» включно з О. Телігою, І.Рогачем та іншими. Призначений А. Мельником його заступник О. Ольжич керував впродовж воєнних років підпільною дією ОУН. Вже з перших днів війни Похідні групи ОУН пробиралися до Львова, Житомира й Києва, щоб відновлювати там національне життя. А ділі рухалися на Схід та Південь України. Вони ще влітку 1941р. почали приходити до першої повстанської формації Тараса Бульби-Боровця „Поліської Січі” в ід початків брали участь у її організації та вишколі вояків.

Втрати ОУН у боротьбі з гітлерівськими окупантами незлічимі. Крім розстрілів на рідній землі, гітлерівці загнали до концентраційних таборів багато членів ОУН включно з майже усім Проводом. Але це не могло спинити боротьбу ОУН.
Весною 1944 р. А. Мельника у статусі особливого ворога Рейху, ув’язнили в спеціальній в’язниці в м. Гіршег, де утримувалися керівники кількох держав, міністри, монарші особи. Колишній посол Франції в Берліні, познайомившись з А. Мельником і його дружиною, нотує в щоденнику: «Він є очільником українського націоналістичного руху, демократичного ухилу, є правонаступником Коновальця, якого вбили у Роттердамі, та Петлюри, якого вбили у Парижі […] Він пояснює мені свою політичну позицію: він є ворогом російських більшевиків, поляків та чехів, котрі ставали проти відродження його батьківщини, але також вороже ставиться до німців, котрі цікавляться Україною виключно як засобом та житницею».

Не домігшись від А. Мельника нічого, його з дружиною гестапо помістило до в’язниці «целенбау» концтабору Саксенхаузен, де утримувалися кілька членів ПУН та інші провідні українські політики. Принциповість А. Мельника і вірність його українській справі підтверджує ще й той факт, що по звільненні восени 1944 р. головних лідерів українських організацій з німецьких концтаборів, вони (включно з політичними противниками, у тому числі й С. Бандерою) доручили А. Мельникові вести переговори з німцями від імені українських політичних сил. Оскільки німці навіть у передчассі капітуляції не захотіли рахуватися з державницькими прагненнями українського народу, переговори було перервано.
Закінчення Другої світової війні поставила перед ОУН нові завдання і диктувала нову політику. Як досвідчений державний муж, А. Мельник знав, що світ рахується лише з сильними. Щоб українство за межами України було сильним, воно мусить бути об’єднаним, і тому вже в перших повоєнних роках А. Мельник ініціює переговори всіх українських політичних формацій для об’єднання в одному державному центрі. Цього вдалося осягнути 1948 року із створенням Української Національної Ради і реорганізацією Державного Центру УНР.
Одночасно з тим, А. Мельник доручає кадровим діячам ОУН, які поселилися в різних країнах вільного світу, включатися в громадське і церковне життя, вберігати українську спільноту від денаціоналізації і відчуження від Батьківщини.

Після закінчення Другої світової війни Великий герцог Люксембурзький, родина якого добре знала А. Мельника по концтабору Саксенгаузен, запросила подружжя Мельників жити с Люксембурзі, як особистих гостей.
1957 р. під час відвідин української громади в Канаді і США Андрій Мельник виступив з стратегічною ініціативою і проголосив в одному із своїх виступів заклик об’єднати всі сили українців за межами Батьківщини в одній суспільно-громадській надбудові – «Світовому Конгресі Українців». Не обмежуючись закликом, А. Мельник і його однодумці взялися до втілення ідеї в життя. Здійснився цей задум його послідовники аж в листопаді 1967 р., коли в Нью-Йорку відбувся Перший Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ) за участю представників всіх українських сил світу. На жаль, полковник А. Мельник не дожив до цієї події лише кілька років.

Напередодні своєї смерті 1964 року Андрій Мельник залишив нам свій Заповіт. І хоч від того часу проминули десятиліття, він зберігає актуальність і нині та вказує, наскільки глибоко і реалістично розумів А. Мельник ситуацію в Україні.
«Немає найменших підстав сумніватися в тому, що прийде час, коли затріщить московсько-большевицька імперія і розсиплеться в порох, а на її руїнах поруч інших вільних народів постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя, у власній державі, ні від кого не залежній державі».

Помер Голова ОУН А. Мельник 1 листопада 1964 р. далеко на чужині, його могила на цвинтарі столиці князівства Люксембургу, – чужої, але гостинної до нього країни.

Національна українська державницька ідея, долаючи усі перепони і спротив ворогів, послідовно втілюється в життя. І ми завжди пам’ятатимемо, що у тому є велика заслуга військовика, політика, націоналіста і державника Андрія Мельника.

Олександр Кучерук,
Сергій Кот