У світі існує чимало місць, які символізують пам’ять про тих, хто стали жертвами загарбницьких планів нацистської Німеччини у роки Другої світової війни.

Одне з таких місць знаходиться в Україні. Це – Бабин Яр, урочище Шевченківського району Києва. Тут упродовж 1941-43 рр. німецькими окупантами закатовано, за деякими підрахунками, понад сто тисяч людей різних національностей, зокрема українців, євреїв, ромів, росіян тощо.

З року в рік до Бабиного Яру приходять люди, щоб віддати шану полеглим, а головне – зберегти у суспільній свідомості пам’ять про трагічні дні страшної війни.

На перший погляд, Бабин Яр мав би стати місцем спокою та скорботи. Адже усіх, хто знає про жахливу трагедію Бабиного Яру, об’єднує біль за невинно убієнними.

Однак, вже тривалий час Бабин Яр, а точніше трагічні події, пов’язані із масовими захороненнями в урочищі, збуджують громадську думку, є предметом політичних, а подекуди міжнаціональних та міжрелігійних суперечок.
Так, більше чверть століття в незалежній Україні відбувається гостра дискусія з приводу інтерпретації подій, які відбулися в урочищі Бабин Яр у 1941–1943 роках, в тому числі щодо вшанування жертв нацистського терору.

Фактично, існують два непримиренні погляди на трагедію Бабиного Яру. З одного боку, окремі єврейські організації наполягають, що у 1941–1942 роках у Бабиному Яру відбувся Голокост, а отже Україна і світова спільнота мають трактувати ці події як трагедію виключно єврейського народу, й концепція вшанування пам’яті жертв має віддзеркалювати історію Голокосту.

Однак існує інше бачення цієї трагедії. Оскільки у Бабиному Яру від рук німецьких окупантів загинули не тільки євреї, але й роми, українці, представники інших національностей, не можна цю трагедію трактувати виключно як Голокост, а пам’ять про жертви має віддзеркалювати багатонаціональний характер цього страшного злочину.

Існує також виключно українській вимір цієї проблеми. У зв’язку із масованою комуністичною пропагандою, усталеними радянськими стереотипами, українська влада багато років поспіль не могла офіційно визнати, що у Бабиному Яру свій останній притулок знайшли українські націоналісти, зокрема учасники Похідних груп Організації Українських Націоналістів.
Тим часом історія вшанування українських жертв Бабиного Яру має власну історію і традиції.
Про українські жертви Бабиного Яру більшість українців дізналася у 1992 році, коли вперше у незалежній Україні відзначено 50-ту річницю трагічної і водночас героїчної смерті визначної діячки ОУН, поетеси Олени Теліги та інших учасників похідних груп ОУН, яких німці розстріляли у лютому 1942 року та загалом у період нацистської окупації Києва.

З нагоди відзначення цієї дати утворено оргкомітет, який мав назву «Головний Оргкомітет для відзначення українських жертв Бабиного Яру» і до складу якого увійшли В’ячеслав Брюховецький, Павло Дорожинський, Іван Драч, Микола Жулинський, Роман Лубківський, Левко Лук’яненко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Атена Пашко, Євген Пронюк, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та Галина Шиманська.

Згодом до Оргкомітету долучилися Комісія ВР України з питань культури і духовного відродження, газета ОУН «Українське слово», Спілка письменників України, Український ПЕН – клуб, «Союз Українок» і «Жіноча громада РУХу».
Оргкомітет оприлюднив відозву «Спів над прірвою» у якій зокрема відзначалося, що «нині віддаємо пізню честь і шану українській поетці з когорти тих, кого не оцінили і не зрозуміли через нашу пограбованість і малість, але вічно носили в серці, як щем і біль».

Найперше завдання, яке виникло перед Оргкомітетом, це увіковічити українські жертви, зокрема націоналістичного підпілля, у Бабиному Яру. Так виникла ідея встановити Пам’ятний Хрест на честь Олени Теліги та її соратників.
Дубовий Хрест, який виготовили у Дрогобичі, здолавши шлях понад 600 км, прибув до Києва 21 лютого 1992 року.

Цього дня у Бабиному Яру зібралися кияни та гості столиці, які стали свідками його встановлення і освячення. Пам’ятний Хрест освятив отець Йоан із двома священиками церкви Йоана Богослова УАПЦ. До Хреста покладено вінки і квіти від Організації Українських Націоналістів, Київської міської ради, редакції «Українського слова», Української республіканської партії та інших організацій.

На жалобному мітингу виступили поет Дмитро Павличко, представник Товариства єврейської культури Леонід Фінберг, депутат Київської міської ради Євген Пронюк, голова Союзу українок Атена Пашко, народний депутат України Павло Мовчан, а також брат загиблого у Бабиному Яру редактора газети «Українське слово» Івана Рогача Василь Рогач.

Цього ж дня у Будинку вчителя відбувся мистецький вечір присвячений Олені Телізі на якому виступила Ліна Костенко та схвалено звернення до Кабінету Міністрів з пропозицією «увічнити пам’ять про загиблих героїв, встановивши у Києві та Львові пам’ятники і пам’ятні знаки Олені Телізі, Олегові Ольжичу, Іванові Рогачу,Іванові Ірлявському та іншим».

З цього часу щороку 21 лютого об 12.00 біля Пам’ятного Хреста відбуваються різноманітні заходи із вшанування пам’яті Олени Теліги та українських жертв Бабиного Яру.

Пам’ятний Хрест неодноразово намагалися знести, або пошкодити: підрізали, забивали у нього цвяхи, обливали фарбою; глумилися над меморіальною дошкою на честь учасників антифашистського підпілля ОУН, яка встановлена біля Хреста. 2016 року, з нагоди 110 річниці від дня народження Олени Теліги, у Бабиному Яру встановлено і освячено кам’яний хрест замість дерев’яного.

Окрема «епопея» пов’язана із пам’ятником Олені Телізі у Бабиному Яру. Указ про його встановлення підписав президент України Віктор Ющенко у 2006 році.
І тільки 25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» відбулося урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі у якому взяли участь очільники державної влади. Освятив пам’ятник патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Здавалося, що після того, як вищі керівники держави взяли участь у відкритті пам’ятника Олені Телізі й ОУНівцям, які у 1941-1943 роках загинули за незалежність України – «війна пам’ятей» у Бабиному Яру, що тривала багато років, нарешті завершилася.

Але, як виявилося, «війна пам’ятей» тільки набирає обертів.
Останнім часом, в Україні активну діяльність розгорнули так званий «громадський» проєкт Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», благодійна фундація, яку очолив поляк Марек Сівець, та наглядова рада, до складу якої увійшли ймовірні жертводавці.

У цьому зв’язку, одразу виникла низка питань.
По-перше, не приховується, участь у проекті російських олігархів Михайла Фрідмана, Германа Хана та Павла Фукса, які регулярно приїжджають до Києва і беруть активну участь в опрацюванні концепції меморіалу. З якого дива, під час війни російські олігархи приїжджають до столиці України і вказують, яким має бути меморіал жертв Бабиного Яру?

По-друге, в усіх інтерв’ю згаданий Марек Сівець та інші діячі Центру на прямі запитання, чи передбачається вшанування пам’яті Олени Теліги і українських націоналістів, уникають прямих відповідей. Що це означає? Імена українців викреслені із концепції меморіалу?

По-третє, до Наглядової ради проекту увійшли брати Клички, Віктор Пінчук, акціонери «Альфа-Груп» Михайло Фрідман і Герман Хан, Павло Фукс, головний рабин Києва і України Яків Дов Блайх, екс-президент Польщі Александр Кваснєвський, екс-віце-канцлер Німеччини Йошка Фішер, екс-сенатор США Джо Ліберман, голова виконради Єврейського агентства Натан Щаранський та співак Святослав Вакарчук. Інших імен я не знайшов. Виникає питання: чи усвідомлюють ці люди, що Бабин Яр – це також місце, яке невіддільне від історичної пам’яті української нації?

Вже зараз анонсується, що існує готовність вкласти тільки у будівництво різних споруд на території Бабиного Яру 100 мільйонів доларів США. Можна тільки уявити собі масштаб такого будівництва.

За кошти російського олігарха Михайла Фрідмана на території Бабиного Яру уже споруджено: меморіальну синагогу, «Кристалічну стіну плачу» Марини Абрамович та інсталяцію «Дзеркальне поле».

«Те, що вони реалізують, – це знущання з меморіального простору. Ставлять невідомо як відібрані там художні композиції. Це знущання з простору поховань, оскільки більшість цих композицій споруджуються на місці колишніх кладовищ. Так, на території православного цвинтаря ставлять синагогу, йде провокація міжнаціональних конфліктів. Є свідоме спотворення історії, коли кажуть, що в Бабиному Яру нікого, крім євреїв, не розстрілювали, і тому нікого не треба вшановувати. Це знову-таки провокація міжнаціональних конфліктів. Накидається, що всі українці були злочинцями і зрадниками, і що саме українці відповідають за Голокост на теренах України» – так відреагував на це Віталій Нахманович, історик, провідний науковий співробітник Музею історії Києва.

Нещодавно Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» презентував документальний фільм С. Лозниці «Бабин Яр. Контекст», який у повній мірі фіксує світоглядну й ідеологічну основу діяльності в Україні згаданого Центру.
Фільм, однозначно, – антиукраїнський. Тільки один приклад. У титрах хроніки розстрілів євреїв у Бабиному Яру зазначається: «29−30 вересня 1941 року зондеркоманда 4А зі складу айнзацгрупи СС, за участю двох команд поліцейського полку «Південь» і української допоміжної поліції та без будь-якого опору з боку місцевого населення розстріляли в урочищі Бабин Яр на північному заході Києва 33 771 єврея».

Як відомо, так звана «українська допоміжна поліція» не брала участі у розстрілах. Вона ще взагалі не була офіційно сформована. Натомість лише окремі представники ініціативної групи із створення української поліції Києва були примусово залучені нацистами і виключно до контролю за місцем, де відбирали і сортували одяг розстріляних. Відомий факт, коли українець Роман Біда врятував від неминучої смерті єврейського хлопчика, як тільки в нього з’явилася така можливість. Про це опубліковано безліч матеріалів, отже Лозниця знав про це, але свідомо збрехав. Для чого?

Відповідь на це питання дає фільм, який наповнений німецькою і радянською пропагандистською хронікою, що зображує українців як патологічних колаборантів і антисемітів. При цьому жодної згадки про українські жертви, або, наприклад, розстріли ромів. Не знаю на підставі чого Лозницю називають «видатним режисером». Як на мене – типовий українофоб, і не більше.

Очевидно,що в Україні реалізується підступний і злочинний намір викреслити із свідомості громадян пам’ять про українські жертви Бабиного Яру, звинуватити українців і Україну в Голокості, а отже дискредитувати Українську державу в очах міжнародної спільноти.

При чому акцентований удар зроблено саме в контексті українських націоналістів, яких звинувачують у колабораціонізмі й злочинах проти людства.
Проте, на жаль, трагедія Бабиного Яру і пам’ять про українські жертви, не стали майнстрімом політичної практики у діяльності сучасних українських націоналістів. Констатую це як факт, без огляду на причини.

Водночас, переконаний, що не можна допускати вакханалії, яка має місце сьогодні, у питаннях збереження і плекання героїчної історії українського народу, зокрема гідного вшанування пам’яті українських жертв Бабиного Яру.
Учасник похідних груп ОУН, відомий громадський і політичний діяч Осип Бойдуник, який брав безпосередню участь у відродженні українського Києва у 1941-1942 рр. в своїх спогадах писав: «Коли б хотіти з чимось порівняти те, що німці в 1941-44 роках коїли в Україні, то сміло можна це представити таким рядом: половецька орда, кіпчацька орда, полчища Андрія Боголюбського, похід Джінгісхана, петрівсько-катеринські пожари і «прибирання к рукам», ленінсько-дзержинські «м’ясорубки ЧК», сталінсько-хрущовські нищення духовно-культурної верхівки і голодова акція в Україні і тевтонсько-гітлерівське розбишацтво у відношенні до українського народу і України стоять в одному ряді. Хто кого перевищив у нищенні – про це скажуть історики».

Історики своє слово сказали, залишається тільки виконати правило Декалогу ОУН «Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації».

Богдан Червак,
Голова ОУН