До книги увійшли його головні твори світоглядово-ідеологічного, програмового, теоретичного та публіцистичного характеру.

Пропонуємо уривки з передмови до книги.

Ред.

У далекому 1992 році Валентин Мороз зауважив, що «Націоналізм» Донцова, «Націократія» Сціборського і «Призначення України» Юрія Липи – це триєдиний символ, що сформував українське «Вірую». Те «Вірую», яке визначило «тип донцовської людини», «Лицаря Абсурду», який всупереч зовнішнім обставинам та ворожому оточенню, бореться за свою правду, наскільки б вона б не вважалася нездійсненною в той момент.

Так от, для Валентина Мороза «Націоналізм» дає відповідь на питання «Що робити?», «Призначення України» – «Хто ми є?». А от на що дає відповідь праця Сціборського, видатний історик не відповів. Спробуємо дати відповідь ми…

Микола Сціборський – другим після Міхновського – не лише формує концепцію націоналістичної держави, яка отримує в нього назву «націократія», а ще й на ґрунті цієї концепції пропонує юридичну конструкцію такої держави, оформлюючи її в «Нарисі Конституції Української держави».

Чи актуальна ця концепція зараз? Думаю, як насьогодні, вона доволі дискусійна. І не тому, що Сціборський не правий, а тому що вона формувалася з розрахунком на умови та обставини тридцятих років ХХ сторіччя. Більше того, Сціборський сам на цьому наголошує! І для нас, сучасних. Але саме це методологічне наголошення є дуже актуальним.

Слід розрізняти понадчасову ідеологію українського націоналізму та політичні візії її втілення в конкретний час.

Микола Сціборський зазначає, що український націоналізм зродився незалежно від обставин, як явище органічне саме в собі, що вилонилося з глибин нації, як зрілий плід нового часу, нової епохи. Його основне завдання полягало у внутрішньому переродженні українства, в приверненні його до світу природних ідей і духовних цінностей. Це саме те, що ми спостерігаємо зараз, – волю нації до життя та перемоги. Віру нації в свої сили та бажання знищити ворога.

Водночас, зауважує Сціборський, ідеологія рішає при визначенні конкретного змісту програми нашого руху, але не є нею самою. Бо коли ідеологія є для нас незмінним законом, то програма – тільки пристосованою до цього закону доцільністю; вона змінлива по самій своїй матеріальній природі й тому не може бути догматизована. Бо програма – це конкретизація певних соціально-політичних ідей. Але самі ці ідеї та їх матеріалізовані вияви в житті, в історичному процесі перебувають у постійному русі; вони народжуються – створюючи нові устроєві форми, потім зникають – уступаючи місце другим.

От тому не міг Валентин Мороз відповісти на питання «Як?» націократією Сціборського, ця відповідь визріває зараз, під час нашої Визвольної війни, і справа за тим, хто її сформує та озвучить. Але, разом з тим, Сціборський дає відповіді на сотні інших «Як?», які є надактуальними в умовах війни.

Він доводить, що ніяких «хороших русскіх» «русскої культури внє політікі» не існує.

А існує московська духовність, в якій парадоксально сполучаються – релятивізм і фанатизм; аскетизм і буйна «широка натура»; нехіть до самодисципліни, а водночас нахил до деспотизму; нігілізм і пристрасна тяга до догматів і «вічних правд». Так було раніше, коли московські маси добровільно йшли на кострища в спорі між собою – трьома чи двома «перстами» хреститися; має чи не має бути якась літера в церковних книгах? Пізніше ці характерні психологічні риси виявилися в примітивному «народолюбстві» московської інтелігенції, в хворобливому душевному «самоковирянію» достоєвщини, в цареславному ідолопоклонстві, а, нарешті, в московському комунізмі. Духовне напруження москаля ніколи не буває радісне й творче; його незмінно супроводить аскетизм, якась азійська фатальність, пов’язані з нездоровою екзальтацією.

І всі ці духовні елементи (які Європа характеризує спеціальним і многозначним поняттям «Fame slave») позначилися й на синтезі московської культури. Звідси її тяга до «космічності» (або «апокаліптична настроєність») і віра в своє особливе «месіанське» покликання. Завдяки цій своїй тенденції, як також грандіозній імперській системі, в якій вона розвивалася – московська культура, при всій своїй внутрішній неорганічності й штучності, все ж зуміла перетворити себе в духовному плані в експансивний і агресивний фактор.

Всі творці московської культури відчували й розуміли її основну ідею, як ідею месіанську. На цій базі сходилися всі течії московської культурної думки, що – мимо внутрішніх ідеологічних розходжень – однаково сприймали ідею Москви, як месіанське післанництво «Третього Риму» (дарма, що характер і завдання цього «Риму» кожна з них розуміла по своєму). В історичному процесі, ця ідея глибоко просякла не тільки свідомість, але й інстинкт носіїв московської культури.

А відтак, звиклі до панування на нашій землі, що є для них тільки «провінцією» (або «окраїною») їхніх метрополій – вони засадничо відкидають можливість усамостійнення України й розцінюють її будь за утопію, будь за інспіровану чужими силами «авантюру».

Як тут не згадати путінські тези про «неспроможність» української державності та її «штучний характер», що була вона утворена чи то поляками, чи то австрійським генштабом, чи диктатором Леніним!

І, як констатує Микола Сціборський, «наша боротьба за розбудову національної культури мусить базуватися на політичному плані, і бути одним із його складових елементів. Звідси, зокрема, стає зрозумілою не тільки безплідність, але й шкідливість різних концепцій «нейтральних» культур і «мистецтв для мистецтва», що їх пропагують серед українського суспільства позбавлені національної ідеологічної опори сноби та плагіатори деструктивних теорій демоліберального Заходу…

Знаємо, що знайдуться ті, які наші погляди назовуть «вандалізмом»… Мовляв, культури «інтернаціональні», мають цінності самі в собі, і є «вселюдським» здобутком. На цих «об’єктивних» теоріях спекулювалося вже багато разів і вони завдали нам великих втрат! Але ми вже знаємо їх ціль і вартість; знаємо, що ворожі культури нестимуть нам розклад, рабство й деморалізацію доти, доки ми не зуміємо проломити їм в Україні становий хребет». Актуально, як ніколи!

Врешті решт, наголошує Сціборський, «або ми зуміємо перетопити в собі збиранину народів, що замешкують нашу землю, в спільний український духовний, державницький і культурний тип – і тоді існуватиме внутрішньо міцна Українська Держава, або ми не зуміємо цього зробити – і тоді вона залишатиметься підмінованим вибуховими силами вулканом».

Бо саме «духовна оригінальність і єдність Української Нації – це основні підвалини її росту й самого існування в якості культурного й політичного підмета (суб’єкта) історії».

Власне, це і має стати стратегічною метою у Визвольній війні, і найкраще її сформулював саме Сціборський.