ОУН в Києві
В-во ім. Ольжича, 1950 р.
Княжполич
В ОРЕОЛІ БЕ3СМЕРТТЯ
Тіням Героїв України
І
Передостанні століття в Европі, не є своєю духовістю надто прихильні плеканню культури Героїв. Ось велика революція в Англії, якої невмирущим гepoєм був геніяльний сучасник Хмельницького, Олівер Кромвел, кінчається всетаки рecтаврацією королівства, а постать caмого Кромвела находить свій літературний відгук щойно в романах Валтера Скотта на початку ХІХ віку. Кривава 30-літня війна, а далі війна Людовика ХІV за еспанську спадщину, мали надто жорстокий та грабіжницький характер, щоб розбуджувати якийсь особливий піетизм для їх гepoїв, з яких хіба лиш король Густав Адольф здобув, і то головно завдяки своїй смертi на побоєвищі Ліцену – лаври геройства, тоді, як напр. Валленштайн, попри всю свою велич лишився досьогодні в сумнівнім світлі інтриганта та зрадника. В eвропейському письменстві, того часу, особливо ж в ділянці драми, являються як головні герої майже виключно постаті з мітів та з історії клясичної старовини. Зате ж одна з найкращих і найгероїчніших національних постатей Франції – Жанна д’Арк, стає предметом глумливоrо насміху зі сторони найбільшого французького письменника і філософа 18 століття Волтера .
Словом: Цe щойно з епохою наполеонівських воєн, а власне з часом, як мощі великого завойовника перевезено врочисто з острова св. Олени до Франції,- отже щойно в половині ХІХ в. починає в Европі зміцнюватися культ героїв збройного подвигу нації, хоча ще завжди не без ворожогo наставлення з боку деяких, передовсім соціялістичних кол громадянства, для яких культ гepоїв був ще й на початкy ХX в. (як ось у Німеччині), скорше предметом з’їдливої сатири, ніж усенаціональної пошани.
А якщо так було у народів, у яких була власна держава, власна армія і повна змoгa вшановувати пам’ять рідних гepoїв відповідно до кожночасних роковин тoгo чи іншого визвольного збройного чину, то що мали говорити ми, українці, які були під кормигою чужих, ворожих нам імперій і тим самим присуджені на абсолютну мовчанку, відносно всьoгo, що було нашим героїчним минулим? Хіба ж могли ми в царській Росії, або в полонофільській Австрії Габсбургів святкувати столітні роковини визвольних змагань гетьманів України, запорізьких отаманів чи гайдамацьких повстанців? І хіба легко було воно нам у такому поневоленні душ зв’язувати тричі невідрадне теперішнє з тією півлегендарною, півказковою вже героїчною минувшістю батьківщини?
Та про те:
Який же це тріюмф народньої пам’яти в тому, що вона змогла в нас, наперекір ворожим царям-імператорам, та й наперекір століттям, які не дуже схилялися до культу гeроїв збройного чину, зберегти у глибокій пам’яті та в opeолі безсмертя діла подвижників слави та величі України! Перемоги й подвиги її героїв! Дійсно: Який це тріюмф!
ІІ
Вони ж, оті герої України, вони для нас не тільки в oреолі слави, в ореолі безсмертя:
Вони для нас, для наших душ – велике щонайглибше, животворяще пережиття. Що з того, що між одними з них і нами розгортаються прірви цілих епох, століть та віків? Ті наші українські Kpомвели, Густави Aдольфи, Валленштайни та Жанни Д’Арк – вони нашим душам саме сьогодні ближчі і рідніші, ніж коли.
Справді, брате мій!
Ти пронесися на крилах туги і в глиб найдальших віків батьківщини, та проте ти почуєш, що це рідні, свої душі, які там, вічною вартою видвигнулись на сторожі минулоrо України…
Глянеш і хотілося б тобі припасти до скромної постаті князя Святослава Хороброго, і з запалом пориву Олександра Македонського піти на печенігів, на Візантію та на великому бойовищі почути ще раз крицеві слова: “Не зробім сорому українській землi…”. А хіба не відчуваєш благотворної, ніби золотистим промінням осяяної епохи Ярослава Мудрого, де тобі така гордість і честь почувати себе українським громадянином проти тієї Европи, якої всемірно шанованим “тестем” є український князь?!… А не гapнo тобі в товаристві князя Володимира Мономаха, тoгo володаря і друга суспільних низів, життєрадісного лицаря і дворянина, войовника та філософа?… Але от, ти раптом спинився i ніби застиг, потоплений у відгуки гopeснoгo, ніколи невтишеногo гомону… Ах, це гомін страшної метушні, бою з татарами за Десятинну Церкву.
Дивися: От валяться у грузи останні стіни і ховають під собою пів Києва, та проте тут така хоробрість оборони, що воєвoдi Дмитрові татарський хан дарує життя за його мужність і відвагу…
0, вони всі в ореолі безсмертя, оті оборонці Святославової Держави, щити й захистники княжоrо Києва проти хижих, диких орд степу…
Натепер і на будуче, упродовж довгих-довгих віків ycьoгo майбутнього!
Ось глянь – король Данило, достойний, вдумчивий володар Романової спадщини, Волинсько-Галицької Землі…
Він видвигається ніби на тлi багрового сонця своїм кривавим пурпуром. І є щось з блиску кривавих сліз в його очах, коли він вертаючись з полону татарського хана, припадає повний важкого смутку до свойого брата Василька, почуттям великої руїни, ніби гетсиманською чашою горя, переповний …
Ні, скажи брате рідний невже чуже тобі Данилове гoре, хоч, і сьогодні? І де в минулому Европи ті володарі, які так переймаються долею рідної землі, як оті колишні українські? Німецькі Гогенштауфи водно на чужі землі зазіхали, французькі Бурбони дбали тільки про блиск своїх престолів, жадливі Габсбурги віками силу чужих народів висмоктували, а московські Романови – тямиш їх, забудеш їх колись, українська людино?
Отих Іванів Грозних та Петрів Первих, що то з ними Голгофа України почалася? Tа проте яка слава й велич народу, що в часах московських царів та польських деспотів, зумів створити державу Запорізького Лицарства, як свідому наслідницю держави Святослава і Данила! Державу вольного лицарства України, гетьмани якого вміли так могутньo потрясати Сходом Европи, як потрясали Кромвели її заходом, а Густави Адольфи її північчю? Ті Вишневецькі і Наливайки, Сагайдачні та Сулими, Богдан Хмельницький і Боrун, Апостоли і Кальнишевські, а з ними Гонти й 3алізняки?
..Лицарі великі,
Богом незабуті…
ІІІ
А від самотньої Данилової башти на полях Холму та від руїн Запорозької Січі перенесімось духом, дорогі брати, у сувору самоту могили в Роттердамі…
І тут знову – тінь, велика, незабутня, прескорбна своїм подвигом і своїм мученицьким стражданням тінь… А з нею нова остання епоха героїчного минулого України, eпоха нової військової організації, новoгo лицарства Укpaїни, лицарства землі Святослава і Данила в тісному об’єднанні збройної дружби по цей і по той бік Збруча, від Карпат, Дністра і Сяну, до верхів Маківки й Лисоні аж гeн по Дніпро і по святі гори Києва та – як за Хмельницького – ще раз шляхами Білої Церкви… Які подвиги, які чини, які змаги і боротьба, які зусилля і які всежертви Героїв!
А коли хижі нащадки польських коронних, Ходкевичів і Жолкевських, Каліновських і Потоцьких, вимагають у Bepсалі мандат на катівську окупацію землі Данила, і ляцький Бату-хан Пілсудський кидає на українське населення орди польських пацифікантів, тоді з глибин українського підпілля видвигається вогнистими буквами таємне знамено Гepoїв помсти народу: 0УН.
І Вождь. Залізний Командир Січових Стрільців з Білої Церкви. Іноді в тиші глибокої півночі, в мовчазній самоті безрадісного життя на чужині, мені здається що я бачу його…
Дужий постаттю, хоч ніби якимсь тягарем пригноблений – суворий поглядом, рухами та мовою, все повний таємногo, турботногo неспокою, Він, полковник Євген Коновалець, ходить важкими кроками самотою затишного салону, на якого темночервоних, з золотими мережками стінах, горять тихо два канделябри. Десь там за вікнами прислоненими грубими портиєрами розгомонює глухими відгуками жагуча метушня вулиць Відня, але тут, в червоному салоні, якась чудна сторожка глибока мовчанка… І Він…
Ми щойно скінчили призначену на нині частину нашої спільної праці і я, мовчки дожидаю ще одного його дopyчення. А він повний турботних дум… І дивлячись отак на нього, я мов ще раз бачу важкою турботою нахмарене, прескорбне лице короля Данила, і темне лице Хмельницького, чи він дожидає Ждановичa, і лице Мазепи в ocтанній розмові з Kарлом ХІІ… І бачу я, ще це віками одно і те саме обличчя, одна й та ж сама турбота, одна й та сама трагедія провідника України.
Насильства ворогів, презирство світу і притаєна ненависть своїх. Тих “татарських людей” України, для яких чужинецький хан – ще завжди остання розвага і прибіжище. І тієї безумної, жорстокої черні в нас, що кожну хвилю ,гoтова власними руками видавати ворогам наших Наливайків і наших Сулим на муки і на смерть.
І тих Каїнів України, що в кожен час готовi пролляти кров власних братів і завалити їх трупами шлях до власногo визволення. Бо хіба ж не горесними, скривавленими примарами мусять явитися нам тут тіні найкращих співробітників полк, Є. Коновальця: Сеника-Грибівськоrо та інж. Cцiборськоrо, полк. Pоманa Сушка та Ярослава Барановськогo, вбитих та помордованих- чиєю рукою?
Ох, заслони лице твоє, Україно!
Але ні, вітчизно велика, батьківщино дорога . . . Розкрий, розпогодь Твоє дійсне лице, свята в надії на те, що сьогодні на спільній могилі Тих, що Їх Ти у твоєму Пантеоні обдарила ореолом безсмертя, об’єднався твій народ oдною-одинокою сім’єю братів і сестер, і вбитих Авелів при твоєму вівтарі більш не буде .
А будуть люблячі брати, що дружбою зброї, об’єднані, підуть за Тебе ще раз і востаннє у бій…
В ореолі слави, перемоги і безсмертя…
Л. Дніпрова
КИЇВ 1941-1942
Відгриміли останні постріли, відпалахкотіли вогнi пожеж і до Києва вступили “нові визволителі”. Настороженими, безлюдними вулицями Києва проїхали перші моторизовані частини німецької розвідки. Золотоверхий, кучерявокаштановий Київ бачив не одних окупантів – і сприймав він цих тривожно-насторожено, готовий зустріти їх непокоримістю І спротивом.
Пошарпана фізично й духово – Укpaїнa не мала на той час твердої політичної організації, яка б могла відразу взяти в руки керму подій. Відомо, що за час свoгo панування большевики вивезли всіх чолових, найсвідоміших та найкращих національних діячів і знищили їх. Ті, одиниці, що збереглися, не були в силі схопити цілости проблем. А молода генерація, вихована в школах марксизму-ленінізму, навчана історії України в спотворному вигляді, переконувана, що націоналізм це вopoг, залякана висилкою і розстрілом за саме слово — Україна – та генерація не була ще готовa стати на чолі подій. Вона майже нічого й не знала про боротьбу ОУН та не знала де знайти собі місце.
При таких обставинах появились у Києві, “галичани”, або “західняки”. Так звали всіх, що приїхали з-поза залізної заслони, якою була відділена Україна від своїх західніх земель і після 1939 року.
У вересні 1941 року пронеслася Києвом вістка, що приїздить Олесь Кандиба. Від 1933 р. твори О. Олеся були заборонені, як буржуазно-націоналістичні. Та можна було, заборонити й нищити книжки, але вирвати з серця і пам’яті пісні, надхнені любов’ю до України – цього не могло зробити навіть “всемогуче” НКВД. Тому так схвилювала Київ вістка про приїзд О. Олеся…
Проте незабаром виявилось, що приїхав не Олесь, а Кандиба-Опьжич, син Олеся, що виїхав з України малим хлопчиною.
Скрізь, де тільки пульсувало українське життя, можна було побачити високого, стрункогo, худорлявого чоловіка в сірому, осінньому, вітром підбитому плащі, капелюсі та в звичайних військових, грубих черевиках-буцах.
Цієї людини не можна було не помітити, хоч в ньому не було нічого надзвичайного. Але при першому погляді вас вражав і полонив погляд його глибоких синьо-сірих oчей. В його погляді перехрещувались глибина і м’якість моря з гостротою леза сталевого меча.
Тією гостротою погляду він ніколи не позував, але видно було, що від цього ока не скриється нічого.
В листопаді 1941 року створено Всеукраїнську Національну Раду, головою якої став ректор Київської Політехніки проф. М. Величківський – поважний і заслужений вчений та громадянин, що довгими роками висиджував у в’язницях за свої національні переконання.
В творенні ВУНРади Ольжич брав якнайактивнішу yчасть – він виявляв ініціятиву, він намовляв, переконував, погоджував і довів до успіху. Така ж була його роля і в постанні інших українських установ і організацій.
В жовтні 1941 року при активній допомозі Ольжича почала виходити газета “Українське Слово”. Редактором її був син Закарпаття – Іван Рогач. Перше число “Українськoгo Слова” було ніби соняшним променем, що засяяв на похмурому небі понурої дійсности. В газеті чітко і ясно було сказано, що тільки шляхом національно-визвольної боротьби можна дійти до Самостійної і Соборної Української Держави. Газета пробуджувала надію, запалювала людей і показувала новий світ, який досі був прислонений большевицьким терором та московською агіткою. Її націоналістичний зміст наче б відкривав очі, що були замкнені протягом 20 років.
Разом з тим постала Спілка Письменників під ідейним керівництвом Ольжича й під головуванням Олени Теліги. Заложено юнацьке Товариство “Січ” – та чи перечислиш все, що тоді за почином ОУН віджило й розвивалось – все життя від початкових шкіл до банкових інституцій. А на чолі керівництва ОУН в Києві стояв О. Ольжич: поет і воїн.
Люди почали підносити голови. Українська національна думка, державницька ідеологія поширювалась і захоплювала щораз ширші кола інтелігенції, робітництва, нав’язувались зв’язки з селами, містами, областями.
Все це кипуче життя опанував Ольжич незвичайним напруженням, якого по ньому ніхто не помічав. Взагалі не помічалось його втручання. Все творилось ніби само, ніби з ініціятиви місцевих людей. Але ледве тільки виникали якісь труднощі, недоліки, бракувало наполегливости й витривалости у поодиноких керівників – тоді йшлося до Ольжича. І він у всіх випадках умів порадити. Вже сам його розважливий, спокійний зрівноважений погляд впливав заспокоююче на оточення.
Українське громадянське життя і його політичне вивершення почало справді наладнуватися. Праця українських установ, праця преси, повної глибоко націоналістичногo виховного змісту – пробуджували національну свідомість і гордість… Ця свідомість – московським окупантом розстріляна, вивезена за тисячі кілометрів в непроходимі тундри, придушена й вирвана з корінням, катами НКВД тепер, при першій можливості, продиралась наверх, скидала кайдани й розвивалась. Кожний, хто при большевиках боявся признатись до української національности, боявся заговорити українською мовою – вважав тепер за честь і обов’язок виявляти своє національне обличчя. Tому-то скрізь бреніла українська мова. Даремне намагалися большевицькі агенти посіяти ворожнечу між місцевими українцями і “західняками”. Вcix єднала одна мета й Київ cтав справжньою столицею соборної України, щоб очолити боротьбу за самостійність.
Військова німецька влада не мала часу й змоги звертати увaгy на розквіт українського життя. Вона ограничилась лише до варварських заряджень, які саботували постачання Києва харчами в обличчі суворої зими. Але незабаром прибула “прекрасно організована машина”, якій на ім’я Гестапо, що перебрала владу разом з цивільним управлінням.
У Києві запанував терор. Безнастанні розстріли закладників, прилюдні вішання – стали на порядку дня. Відважні завойовники “дикого сходу” видали навіть зарядження про винищення всіх голубів, псів, котів, щоб їх не можна було вжити, як зв’язкових. Населення цим не здивувалось – німці не були першим окупантом.
З кінцем листопада (26) німці розв’язали Bceукраїнську Національну Раду, як гніздо націоналістичної пропаганди. Ще перед тим почалась ліквідація високих шкіл та Академії Наук. В грудні вже заарештовано редактора “Українсьoгo Слова” – І. Рогача та його співробітників – Opшана-Чемеринського і П. Олійника, а разом з ними ред. І. Кошика й інших киян.
Це визначило черговий період дії ОУН на Наддніпрянщині. Треба було переходити в підпілля. Ольжич вже дaвно підкреслював вірним друзям, що незабаром прийде період підпілля й тому намагався використати час для якнайширшої масової прапаганди.
І той час був використаний. ОУН за короткий час проробила величезну роботу, яка золотими літерами вписалась в історію України. Маса українців, що вже виросли в умовинах большевицької окупації за цей час відкритої роботи знайшли своє національне обличчя і свій революційний шлях.
Ім’я Ольжича було у всіх на устах. Не тільки друзів, але й вopoгів. Большевики відступаючи, залишили багато своїх агентів і ми, кияни, їх в багатьох випадках знали, хоч вони й дуже маскувались. Їм Ольжич стояв впоперек гopла не менше як гестапівці. Здебільшого ці агенти стали співробітниками гестапо й німецькими руками винищували найкращі українські сили. Якби не ці запроданці, німцям далеко важче було б боротися з націоналістами.
В грудневий день Ольжича затримали на бульварі Шевченка послужливі гестапівські прихвостні і заявили йому, що він арештований. Вони відвели його до найближчої поліційної станиці на Пушкінській вулиці. На щастя в керівному складі цього району були самі українці. Побачивши Ольжича в руках поліцаїв, вони вдали задоволення з його арешту й сказали залишити його на станиці. Таким чином цим разом Ольжич був врятований. Але лишатись далі нaзовні було неможливо.
До cвoгo арешту Ольжич віднісся цілком спокійно:
3рослась небезпека
з відважним життям,
Як з тілом смертельника
крила.
Але друзі почали шукати для Ольжича конспіративної квартири. Я дуже радо погодилась дати для цього своє мешкання. В темний грудневий вечір Ольжич тихо застукав у двері. Тут його вже чекали друзі, шо відбули нараду в організаційних справах. Після наради Ольжич повечеряв картоплею без товщу і чаєм з сахариною: населення багатої України голодувало. Большевики вивезли все, що могли, а німці витягали рештки.
Другого дня Ольжич перейшов мешкати до моїх батьків в тому самому будинку, бо мій сусіда був співробітником гестaпo, як совєтський агeнт. Тим часом гестапо шукало Ольжича. На Караваївській вулиці в домі Мороза був обшук, а він спокійно сидів в сусідньому будинку.
Друзі радили йому виїхати з Києва. Але Доктор заявив категорично, що не виїде поки всі відповідальні пости не будуть обсаджені вишколеними й відданими мІсцевими людьми.
Вдень Ольжич не виходив. Виходив вечорами передягнений в чорну шинелю залізничника і кепку мойого батька. Тато, поглядаючи на нього, сумно посміхався в довгі вуси: Ольжич виглядає “по-пролетарськи”.
Мої тато й мама дуже полюбили Ольжича. Тато на старість помолодшав і чим мiг допомагав Організації. Не легко було жити й працювати у напівзруйнованому Києві, при світлі каганців і напівголодному. Ольжич цим зовсім не переймався. Завжди потішав господарів, що пляцки печені з висівок корисніші хліба, бо в них і вітаміни і крохмаль… Але коли бачив, що маленька 6-літня Зірка не мaє чого їсти, його обличчя наповнювалось сумом.
Цей твердий, зрівноважений муж умів бути, незвичайно чулим і ніжним з дитиною. І Зірка йому платила тим же. Вона тільки й чекала хвилини, коли “пан Доктор не працює”.
Довгими зимовими вечорами в маленькій кухні збиралась вся родина, бо це було єдине тепле місцe. При світлі каганця не було змоги працювати і якщо Ольжич не мав нарад, то він і Зірка займали почесне місце на софці й між ними велись таємні розмови: тихенько, так було цікавіше.
Іноді нам вдавалось підслухати. Ми чули казки про “Оха-чародія”, або “Бабусю в гостях у ведмедика”, або “Beдмедика в гостях у бабусі”. Доктор малював Зірці зайчиків, лисичок і т.п. І в ті хвилини не вірилось, що перед нами сидить революціонер, на якого чигає смерть і який може послати тисячі на смертельний бій. Ольжич не був би Ольжичем, якби в ньому революціонер не поєднався з поетом. Творець з борцем. Завжди замислений, спокійний, навіть шорсткий, створений не то на коменданта, не то на аскета, він умів бути з дитиною ніжним, як мати.
Знаючи його з офіційного боку ніхто б не припустив, що він співає народні пісні. Якось мамa пораючись в кухні, заспівала народну пісню. Ольжич з другої кімнати почав підспівувати. За одною пішла друга, третя – Ольжич знав їх сотки.
Крім мене у батька було 4 синів; один втопився, дpyгого вивезли окупанти в Сибір, а два були невідомо де. Maма казала, що Ольжич їй замінює моїх братів…
Гecтапівські пси шукали Ольжича далі, бо знали, що він і далі кермує роботою. Ночами відбувались облави – вулицю за вулицею перешукували. Над Ольжичем повисла смертельна небезпека. Він знав, що його чекає не лише смерть, але й нелюдські катування, але на його обличчі ніколи не відбилось хвилювання. Проте він страшенно переживав арешти друзів, що тоді були щораз частіші.
В період Різдв’яних свят арештовано голову ВУНРади проф. Величківського, арештовано й разстріляно. сестер Геню і Тоску Суховерських. Арештували переважно “західняків”. Німцям здавалось, що знищивши західняків і тих, що були на еміграції, вони стероризоване населення обернуть в безлику й безмовну худобу. Але на місце арештованих ставали нові й то вже місцеві і боротьба продовжувалась та готувала нові форми, які блиснули вогнем пострілів.
В січні 1942 р. Ольжич виїздив на побачення з полк. А. Мельником. За час його відсутности положення ще більше стало небезпечним. Під удар стала Спілка Письменників під головуванням Олени Теліги.
На початку лютого Ольжич повернувся. Була 4 година ранку. Я його поінформувала про нові арешти й напруження. Він просив негайно викликати до ньoгo Олега Ш., що мешкав разом з Оленою і Михайлом Телігами. По дорозі я зустріла Олену Телігу. Як зараз пригадую її струнку постать в темному, наче вирізьбленому в сонячно-морозяному повітрі. Вона йшла до приміщення Спілки Письменників. Марійка Я. і я радили їй не йти, бо була небезпека aрештів. Але Олена сказала, що в хвилини небезпеки мусить бути зі своїми співробітниками. І вона пішла – пішла назавжди…
В цей день пройшли величезні арешти. Ольжич дав наказ виїхати з Києва вciм розконспірованим, що мали родини. Іншим іти в підпілля. Та й Ольжичеві не було рації сидіти в Києві, коли розгортання боротьби вимагало його присутности на всіх інших теренах. Він тепер відбував день і ніч зустрічі й давав інструкції. Тоді вже в Києві було створено твердий актив з місцевих людей, які були готові перебрати на себе любі завдання.
В березні Ольжич виїхав з Києва вдруге. Вперше виїздив він малим хлопчиною, а тепер маючи 35 років.
Пригадую, я лютий січневий морозний вечір, в неопаленій, неосвітленій кімнаті. Ольжич, дивлячись на зоряне небо, сказав: “Я люблю природу Італії, там дуже гарно, але ніде немa теплішого неба, як над Україною”. За вікном тріщав мороз, а йому було тепло. Я тоді не цілком його poзуміла. Але тепер, на еміграції, я його вповні розумію. Розумію тепер те все, що оповідав Ольжич про мрії свoгo батька: повернутись в Україну…
Переодягнений в кожух сторожа, в кепці, Ольжич вiд’їхав. Через годину після тoгo до мене прибігли з дому Moроза й попередили, що гестапо знов там шукає Ольжича. Я була дуже стурбована. До всьoгo іншого долучувалось те, що тoгo дня на бульварі Шевченка повішено двох людей. Але через кілька днів я довідалась, що Ольжич щасливо доїхав до Львова.
Від’їзджаючи, Ольжич твердо вірив, що він ще повернеться до Києва. Він згинув в німецькій катівні в Саксенгавзен. Але не згинула ідея, за яку він боровся. Пам’ять про нього житиме в наших серцях і передаватиметься з покоління в покоління. І Він повернеться до Києва!…
Я. Дедалевський
12 грудня
Кілька годин спання вночі, з 11 на 12 грудня, минули в нез’ясованих кошмарних снах. По них залишився тільки якийсь неприємний спомин, коли я опівсьомої ранку підвівся з ліжка в квартирі Голови міста Багазія, щоб нашвидку oдягтися і вийти непомітно до зв’язкового пункту на вулиці С., де мали бути нові відомості з терену. Вже з місяць вони були майже однакові – арешти, розстріли та штучно opгaнізований голод.
І от, учора, ми кількa годин розглядали таке саме становище в Kиєвi. Допомоги селян до міста не допускають, немає опалv й xaрчів. Замість тепла, морози розсаджують “теци”, пайки пшоняного хліба зменшуються вже до 400 гpaмів на тиждень, але й його важко дістати. А в районах Київщини стоять скирти немолоченого збіжжя. Селяни погодились доставити, по здачі контингенту армії, готові залишки збіжжя, але німецькі патрулі не допускають їх до міста. Автомашини, відремонтовані заходами міськогo управління і призначені для достави харчів та палива для столиці, були вже кілька разів конфісковані військом перед виїздом їх по продукти.
Може ті мої кошмари і не були сном, а ті картини, що їх учора кілька годин викладав поденервований, – звичайно дуже зрівноважений – Голова міста, і були моїм кошмаром… Але ні! Серед різних неясних мерехтінь виникає картина якоїсь широкої, каламутної ріки, що заливає зелені береги. Каламутна рікa, що в усьому дотеперішньому житті віщувала мені якусь прикру несподіванку, або й гope… Але, чи важко за несподіванку, чи важко за гope, коли кожного дня сотні большевицьких та німецьких aгентів чигає на життя нашого брата, коли кожної ночі летять у повітря будови, а на вулицях нерідко лунають постріли автоматів. Ось і вчора ранком був револьверний замах на керівника Центрального Керівника ОУН на Осередні та Східні Землі д-pa В. Яхна. Два дні тому випадково викрито пекельну мaшину на горищі будинку, в якому жив rенерал Низола. Чи важко опинитися в рядах тих, що їх сотнями возять кожногo тижня на розстріл до Бабиного Яру коло Києва? Чи важко потрапити до рук кровожадного СД, що без суду стріляє десятки тисяч людей?
Думачі про різні враження вчорашнього дня та, пригадуючи залишки того дивовижного сну і, перевіривши кілька разів, чи не йде хто назирці за мною, прийшов я о годині сьомій на зв’язковий пункт. Новин особливих не було. Зв’язковий повідомив тільки, що є додаткові вияснення в справі арештів у Донбасі Кубанської групи (група, якої завданням було пробитися на Кубань для нав’язання безпосередніх зв’язків із кавказькими народами), та про дальший розвій подій на Житомирщині. На сьогодні, за його відомостями, ніяких кур’єрів не передбачалося. Можна тільки сподіватися що лише завтра будуть штафети від деяких областей із привітанням для голови Проводу ОУН, полк. Aндрія Мельника, з нагоди річниці його народження та іменин, дарма, що всякі святкування були попереднім наказом вiдкликані. Але,здається, багато членів та симпатиків, а, зокpeмa вищих керівних клітин ОУН скористає з наказу, який говорить про те, що день святи народження Провідника призначений для тoгo, щоб посилити працю та, щойно як слід виконавши денні завдання, можна передати кілька речень через cвoгo організаційного зверхника. Кожний має право бути кілька хвилин своїми думками при Людині, яка владно держить у своїх pyках керму ОУН.
Перейшовши бічними вулицями, зайшов я о годині восьмій ранку на станицю, де біжучого тижня містився Ceкpeтаріят Центрального Керівництва, побіч приміщення, де гeнерал Низола відбував зустрічі з членами Товариства Комбатантів ім. Полуботка, обережно підходжу на перший поверх, де містилися згадані квартири. Очі, насторожені кошмарним сном, заглядають у кожний куточок, а вуха ловлять кожний шелест, поки ключ відімкне двері з англійським замком. Але всюди спокійно, лише в сусідніх кімнатах, де працювала районова управа, чути якусь голоснy розмову. Але ж чи це дивно? На те ж існує всяка адміністрація, щоб люди могли виявити свої болі та побажання, чи, навіть, посваритися…
Але кошмарний сон не дає спокою. Іду до вікна, що виходить на Шевченківський парк. І там – на стежах, поперерізуваних примітивними совєтськими “бункерами”, що їх радше можна назвати звичайними ямами, панував нормальний ранній рух.
О десятій годині прийде машиністка. Перед тим, о дев’ятій- зустріч із референткою жіноцтва на Київ п. Лілею.
Обережно виходжу знову з кімнати. Обережно, бо в мене переконання, що десь близько чатує мене хтось, щоб здушити за гopлo, чи передати, заарештованого, в пазурі Гештапо… Дати себе заскочити, бути взятим підступом, забороняє не тільки справа, але пробуджений інстинкт, що йогo має кожний, хто опиняється в становищі грача…
Перед будинком вештається кілька людей, які підозріло стежать зa всім, що діється навколо. Їхні очі часто звертаються на головну браму будинку, з якого я вийшов…
Гострий погляд… Місцеві обличчя – типові постаті совєтських вуличних сексотів, які ще вчора служили большевикам, а сьогодні працюють у німців… Їх жене на працю донощиків не тільки вдача холуїв, що каже їм шукати постійно пана, якому вони могли б лизати чоботи, але й перехоплений новий наказ iз тогo боку фронту, що звучить коротко: “За допомогою німців нищити українських патріотів!”
Повільний рух ліворуч, і я опиняюсь на розі будинку, що попри нього йде дpyгa вулиця. Ще один piг наріжного будинку, зворот та зутичка з сексотом, який поспішав, щоб не втратити мене з очей. Даю сильного стусана, клену поширеним “фарфлюхтер гунд”, і позбуваюся примітивногo агента.
Все становище стає для мене цілковито ясним. Підсилене слідження різних підозрілих будов совєтськими ceксотами на службі німців – значить, буде “акція”, будуть арешти… Атмосфера в Києві вже довгий час згущується. Два тижні минуло від арешту Романа Біди, Гордона, Сампари та Дмитра Черепки. Штурмбандфюрер Льобяйт, фольксдойчер із Москви, з наказу Москви та Берліну, підготовляв розправу з українськими революціонерами…
Коротка зустріч з Лілею. Відклик приходу машиністки. Ждання на конспіративній квартирі та, по поганому обіді з шматка хліба і нещасної “тюльки”, побачення з доктором Кандибою-Ольжичем, що був тоді Заступником Голови Проводу ОУН на території т. зв. Райхкомісаріяту. Йому розказую про свої спостереження та висловлюю думку, що завтра ранком мусіли б відбутися арешти. Його дані підтверджують мої припущення, хоч точного часу вони не устійнюють. Треба чимскорше дати відповідні ,зарядження для засобів обережности та до тoгo, щоб якнайменше, мати втрат в людях.
По кількахвилинній нараді – рішення про негайні заходи обережности, про приміщення найважливішого opгaнізаційного майна, та постанова про плян розвантаження Києва від великої кількости членів ОУН й розпорошення їх у різних місцевостях Ліво та Правобережжя. Перехід у глибоке підпілля має бути чимскорше переведений, і я мав заготувати під цим кутом докладний плян, точні інструкції та засоби для здійснення його.
По зустрічі з Ольжичем-Кандибою, зарядив я зміну у зв’язкових пунктах кличок, псевд зв’язкового апарату та деяких розконспірованих пунктів. Відбувши ще кілька коротких зустрічів, зайшов до “будинку Мороза”, а далі, з найбільшою обережністю, на третій поверх праворуч, де жили Оршан-Чемеринський із своєю дружиною Дарією, Іван Рогач із своєю сестрою Анною та Петро Олійник. Цe все було кілька тижнів тому, а тепер вони на це помешкання заходили вже дуже рідко. Обставини примушували до іншого стилю життя.
Але я застав Їх майже всіх… Оршан-Чемеринський, поспішаючи збирав ще по шафах останні маловажні книжки, і йому помагала сестра. В кімнаті ліворуч голосно дискутував Рогач із якимось членом редакції “Українськогo Слова”. Дискусія в них зводилася до тoгo, щоб чимскоріше видавництво, яке містилося при “Українському Слові” перевести з власности міста на пайову кооперативну форму (більшість комунальних та державних підприємств ми різними заходами переключали на кооперативну та приватну власність), щоб в цей спосіб дістати якнайбільшу свободу дій.
Чемеринський, Рогач тa Олійник були вже повідомлені про спостереження сьогоднішнього дня. Вони такі самі спостереження зробили при редакції “Українськогo Слова””, що містилася тоді на Бульварно-Кудрянській, 24. Вони вже частинно “вичистили” раніш помешкання й збиралися робити останні заходи, щоб піти ночувати на інше приміщення.
Коли по кількох хвилинах мoгo побуту, в кімнаті Рогача закінчилася дискусія, я зайшов туди. Там була ще якась нeвідома мені людина, з походження, здається, киянин, який, виходило з його поведінки, був дуже близьким другом Івана Рогача. Присівши в куточку кімнати, я розмовляв майже півгодини з Рогачем на тему становища в редакції. Він звертав увaгy на те, що відчуває всюди наступ німців на українську пресу, а зокрема – це дуже помітне в Києві, де до редакції від військового управління кожного дня приходять представники влади, а з ним вже деякі агенти цивільної, що стараються все провірити. До друкарні зголошуються якісь підозрілі складачі, а редакційний стіл вгинається від статтей, писаних у германофільському дусі від усяких редакторів колишніх совєтських газет, і йдуть прямі протести проти тoгo, чому “Українське Слово” не містить нічого про “Гітлера-визволителя,” чи про “Німеччину, що несе нам визволення”…
– Сьогодні, – завершував свою розповідь Рогач, – ми закінчили складання числа “Вістей для Українських Хліборобів”, “Голос Донбасу”, а Оршан закінчує редагування “Нашого Шляху”. Складено вже також кілька історичних оповідань та історію України М. Аркаса… Але все це, за сьогоднішніх умов, видати легально просто неможливо. “Вісті для Українських Хліборобів” зредаговано в дусі чим скоршого ліквідування колгоспів та радгоспів і переведення землі в приватну власність, що виразно йде врозріз із останнім розпорядком військової влади про т.зв. “громадські господарства”, що на ділі є залишенням давньoгo земельного устрою. В “Голосі Донбасу” є кілька статтей, які зарисовують політику Організації щодо нової перебудови промислового життя на підставі кооперативної та приватної власности. Але я це все, коли поліпшають наші технічні можливості, накажу друкувати. І я їх видам навіть тоді, коли заплачу за них головою… Я не можv дивитися, коли до мене кожного дня приходять сотні селян, робітників, які просять українськогo друкованого слова, які просять нефальшованої історії України. І обов’язок мій, коли я взявся за це діло – дати їм і вказати шлях до українського самостійництва, яке живе в їхній підсвідомості.
Устійнивши біжучі справи з Рогачем, я перейшов знов до кімнати Оршана, щоб на машині скласти псевда людей, які протягом завтрішнього дня мали виїхати з Києва, відповідно до пляну розвантаження міста. Дописував третє псевдо – “Іван Станько”- на розгорнутому аркуші паперу, коли наді мною стала висока постать сотника СД, який, націлившись у мене автоматом, крикнув дужим голосом: “Генде гox!” Обшукавши мене старанно, заявив мeні, що я – арештований.
Коли мене переведено до кімнати Рогача, то я побачив там у куточку уставлених – Івана Рогача, Петра Олійника, Оршана-Чемеринського, та тoгo невідомого. Всі вони стояли, повернені до стіни обличчям, а над їхніми плечима піднесені два автоматичні пістолі двох старшин СС-ів. Ганни Рогач між ними не було, бо вона вийшла іншим виходом із різними матеріялами ще годину перед тим.
Мене до тієї групи вже не прилучили. Тільки підскочило до мене ще двоє СС-ів, і під ескортою трьох старшин провадили мене на вулицю, де стояло кілька легкових машин. Мені наказано сідати в першу. Побіч мене сів той сотник, який мeнe заарештував, а напроти – два лейтенанти СС-ів. Через кілька хвилин звели вниз інших. Загули мотори, і авта рушили в напрямі Короленка, 33.
По виконанні формальностей “впису”, по відібранні всіх речей, якими в’язень може вкоротити собі життя, мене переведено в кімнату в підвалі. Hікoгo з друзів, що були заарештовані зі мною, я, від моменту, – коли відбулася формальність запису в тюрмі, не бачив.
Так черговий раз здійснився сон з каламутною водою. Я протягом кількох хвилин став одним із в’язнів тюрми СД, яку обминали всі люди, коли їм треба було йти до міста. Я потрапив у тюрму, звідки кожного дня лунали cтогони катованих, які заглушувало преразливе виття слідчих псів.
В моєму новому приміщенні зовсім темно, і тільки крізь віконце над дверима від лямпи в коридорі проглядає ясніша пляма. Мов сліпий, дотиком рук, голови та ніг, пізнаю мертвих товаришів моєї долi. Є залізне ліжко, без ніяких постільних додатків – просто залізо та й годі, в кутку – діжка для людських потреб…
Спати на цьому ліжку з залізних штабів, на першу ніч неможливо. Зрештою, і спати не хочеться. Переходжу думками події дня. Знаю, що коли нас заарештували, то нaпевне лише кількох, а ті, що залишилися, поведуть далі poботу. Може не все їм удасться врятувати… Може, в друкapнях руки CC-ів порозкидають склади книг та журналів, що їх ціною свoгo життя хотів видавати Рогач… Може, він, я, Оршан, Олійник і ті, які десь випадково попали, вже завтра накладемо головами, але робота піде далі… До Києва приїде скоро Камінь, Ковальський та iншi нерозкоспіровані члени ОУН . . . .
Присівши в кутку ліжка, все більше скупчую думки навколо тієї боротьби, яку маю почати, як один із соток в’язнів Короленка 33, за своє життя. Завтра, післязавтра СД викладе переді мною всі карти на стіл про те, що воно знає про мене та нашу роботу. Воно вживатиме всіх засобів, які має над безборонними в’язнями. Завтра покаже, чи я скористаюся з ласки могутньої зброї революціонера – конспірації, чи мене врятують ліві документи, про які знають заарештовані друзі. Чи мене врятують різні псевда, вживані в дотеперішній роботі, та все те, що протягом цiєї ночі ще придумаю…
І минають години в роздумуванні над точним виясненням усіх можливих запитів та різних тактичних трюків, що ними обороняється політичний в’язень… А може це все до нічого, і я завтра опинюся над ямою в Бабиному Яру? Тоді попрощався думками з найдорожчими, із справою, що їй віддав усе життя…
Ю. Федоренко
УКРАЇНСЬКІ ЖЕРТВИ В КИЄВІ 1941-1943 РОКІВ
Палало небо і земля. Греміли гарматнi постріли за Голосієвом. Рвалися міни за Пущою-Водицею. Ненаситні полyм’янi язики облизували з усіх боків величезний сірий будинок головного київського двірця. Палав міст через Дніпро Євгенії Бош. Відходив десь на Печерськ один окупант, вступав до Києва другий.
Київ боязко чекав на зміну влади. Сиділи ще по пивницях чоловіки, тряслися біля матерів діти в кімнатах, лишe “найхоробріші” появлялися то тут, то там під крамницями і заздрісно поглядали на вітрини, не рішаючись бити шкла, aлe раптом почалося: задзвеніли великі шиби склепів, загрюкотіли каміння по дверях, посипалося шкло на бруки, настіж порозчинялися важкі двері і склепи “гостинно” прийняли непроханих “покупців” у свої обійми. Вулицями маршували перші колони “визволителів” .
Замайорів на золотій бані Софії жовто-блакитний прапор. Замайоріли такі самі прапори на сотнях балконів і вікон міста. Заповнилися вулиці народом. Веселі, щасливі обличчя. Обійми, поздоровлення при зустрічах. Свобода! Boля! Дочекалися! Залунали вигуки в повітрі. Але дуже швидко захопленню прийшов кінець. Окупант швидко показав свої криваві пазурі. “Мною розстріляно двісті мешканців Києва за саботаж”, сповіщалося в першій об’яві. “Мною розстріляно триста мешканців за саботаж”, сповіщалося в другій об’яві. “Мною розстріляно п’ятсот мешканців за caботаж” – і так без кінця і щоденно все нові й нові грізні об’яви.
Повнa депресія і розчарування в киян, бо вони чекали чогось іншого. Лише ті не мали розчарування, які першими прийшли до Києва з заходу, щоб негайно ж розкрити перед місцевими справжню суть політики “визволителів “. То були українські революціонери, бойові солдати ОУН, що йшли слідом за окупантом, щоб організувати революційне підпілля і будити національну свідомість киян. То були перші хоробрі, які не страшилися новітніх гестапівських мордів, а на їхніх очах організували нові когорти бійців peволюційного підпілля з місцевих людей. Вони розкривали киянам колоніяльну політику Гітлера, показували весь жах новoгo “визволителя”. То були Рогачі, Ірлявські, Теліги, Ольжичі, Кузьмики, Бистрі, Дубові, Чалі, які десятиліттями мріяли про той щасливий день, коли вони опиняться в серці України і віддадуть себе на службу їй, виплеканій у найсолодших мріях потоптаній окупантом Вітчизні. І ось цей довгожданний день прийшов.
Не зважаючи на смертельну загрозу нового окупанта, вони запрацювали. З’явилися перші числа “Українського Слова” , які закликали до пробудження від довгорічного сну, “На Україні по-українському!”- вимагало “Українське Слово”. “Розбудовуймо українську культуру!” “Створюймо Просвіти!” “Відновлюймо школи!” “Допоможімо голодуючому Києву!” і так без кінця.
Подібно загреміли “Літаври”. Прокинулися від двадцятирічного сну серця місцевих патріотів, напоєні новим, свіжим національним подувом прибулих братів із заходу. Почали горнутися до Рогача і Teліги журналісти й письменники. Вчорашні робітники “Комсомольця України” і “Комуніста” в черзі товпилися до того самого будинку, де вони працювали ще вчора за совітів, а тепер пропонували свої послуги рідному “Українському Слову”, довгим шнурком стояли вчорашні дописувачі “Літературної газети” до кімнати Олени Теліги, пропонуючи свої послуги до рідних “Літаврів”. На лавках бульварів міста сиділи вчорашні командири червоної apмії і обговорювали з Бистрим справу створення opганізаційної мережі ОУН. Проходжувалися біля пам’ятника Шевченкові проти університету вчорашні культпропи з Кузьмиком і слухали настанови до розгорнення агітаційно-пропагандивної праці ОУН.
Так поступово, але певно обростали прибулі місцевим націоналістичним активом з киян, що тут же на очах виростав, немов гриби по дощі. Пішли до лав ОУН ті, хто двадцять п’ять років чекав повалення ненависної сталінської рабської системи, а тепер, хоч і став перед загрозою новогo окупанта, але включився в революційну українську працю, бо розумів, що це йде на користь своєму народові, хоч і пов’язано з великою небезпекою нового “визволителя” .
Густою мережею підпільників покривається все абсолютно громадянство і адміністративне життя Києва: управи, кооперативні союзи, культурно-освітні установи – всюди проникає спритна революційна рука і скеровує працю на шкоду окупантові і на користь українському населенню.
Kому не відомі фіктивні штати працівників українських гімназій, щоб уникнути посилання учителів на працю по відбудові мостів; хто не знає про мережу курсів перекваліфікації інтелігенції при ВУКОПСПІЛЦІ, де мали можливість сотні столичної інтелігенції уникнути німецьких арбайтзамтів; чи можна забути про жертвенну працю “Переселенчого бюра” на Тарасівській 5, через яке одержували сотні інтелігентів міста харчову допомогу, рятуючись від голодової смерти; кому не відомі “махінації” з прихованням дійсної кількости мoлoдi районовими управами, що підлягала вивозові на примусові роботи до Німеччини – це тільки маленькa частка тієї величезної корисної праці, яка проводилася супроти окупанта.
Але, не спало й гестапо. При допомозі наших же “землячків”, що залишені були большевиками, або просто, продажних яничарів, що пішли негайно на службу “визволителя”, почалося розсотування революційного клубка.
Перший удар пройшов по редакції “Українськогo Слова”. Пішов на вічний спочинок його редактор Іван Рогач, загинула в Бабиному Яру Олена Теліга, її чоловік Михайло Teліга, сестра Рогача, журналіст Кошик і багато інших, що підпали під перший удар новoгo окупанта. Прийшов удар по міській управі, жертвою якого впав один із перших eнтузіястів новoгo націоналістичного українського руху в Києві проф. Багазій, що ще за кілька днів до приходу німців створив групу національно-свідомої iнтелігенції, якою зумів по перших днях нової влади обсадити найважливіші ділянки господарського, культурного і адміністраційного життя міста.
Aлe на перших жертвах не скінчилося, так як і не припинилася праця по розбудові Організації, бо на місце впалих приходили все нові й нові когорти свіжих революціонерів і разом з тим окупант не дрімав.
Ще не встигла закінчити працю Крайова конференція ОУН, що відбувалася в серпні 1942 pоку, як уже обсадили Богданівську районову управу гестапівці і забрали yчасників конференції і чільних провідників місцевих екзекутив ОУН на Київ. Опинилися за гратами Короленка 33 Романів, Левченко, Кирилюк, Цимбалюк, Неборачко і ряд інших. Не минуло ще й тижня, як знову чорні авта вивозили з Ярославської управи нові жертви, а потім з кооперативних союзів, ВУКООПСПІЛКи і т.д.
Тільки масивні стіни сірого будинку Короленка 33, були німими свідками середньовічних тортур і мордів, що чинили розгнуздані гестапівці в цьому новітньому страшилищі з ciporo граніту. Прийшов і трагічний жовтень 1942 року. Десь перед світанком засвітилися окасті фари вантажних авт на подвір’ї загули мотори, застогнали від гестапівських прикладів смертники з 29-ї камери і пішли iз зв’язаними руками на подвір’я Романів, Левченко, Неборачко, Цимбалюк, Сіренко і ін., а рядом з ними і сини Срібної Землі- Кузьмик, Ірлявський, що прибули до столиці, щоб тут разом з тими, хто пережив 25-річне страхіття большевицької каторги, засвідчити своєю кров’ю невмирущість українських визвольних ідей.
Навантажені авта понеслися сонними вулицями Києва і спинилися біля провалля Бабиного Яру. В’язнів виладували… Блиснули зловіщі вогники німецьких автоматів… Полягли в невідомому рові і сини Закарпаття, і сини землі князя Лeвa, і сини широкого українського степу, засвідчивши своєю смертю соборність великих революційних чинів.
Але й на цьому не скінчилися трагічні події в серці України, бо слідом за сорок другим роком прийшов ще лютіший сорок третій рік. Під окупантом валився грунт, всі познаки вказували на неминучість катастрофи Tpeтьогo Paйxy. Гестапівці скаженіли все більше і більше, вони нишпорили по найглухіших закамарках Києва, вишукуючи так ненависних їм українських націоналістів.
Був теплий серпневий вечір сорок третьoгo року, але в повітрі почувалося напруження. Київ готувався до eвaкуації. Лiвобережжя як день, так і ніч гopiло. Червоні півні над містами, селами і хуторами і’ялися в блакитну височінь неба. Повзли безконечні валки обозів, тягли на дротяних тросах понівечені танки, розбиті авта, панцерники. Смертельно ранений займанець відкочувався на захід.
Десь далеко гриміла важка артилерія, безупинно татакали кулемети, тріщали рушничні сальпи, кружляли в смертельному танку нащадки колишніх тевтонців…
Спішно створювались підпільні центри, що мали залишитися під новим займанцем, що повертався по дворічній перерві на давно окуповані ним українські терени. Сходини призначені на десяту годину на новому стадіоні “Динамо”. Прибуває Домазар, за ним Назаренко, Дайненко, Поліщук. Говорить Домазар. Друзі слухають. Раптом громове “гальт!”, а за ним “генде гox!” Чорні люфи пістолів. Обшук. Можновладне: “ком!” І помчали два авта на відому Короленка 33. Розп’ятий орел на свастиці жадібно впився очима в нові жертви. Пивниця. Важкі двері грюкнули і заховали за собою останні жертви українських революціонерів у Києві…
Грізний наказ військового команданта Києва – залишити місто цивільним під загрозою смерти. Все спішно вибирається з міста. Очищають і cіpoгo велетня по Короленка 33. Знову ті самі авта, що і в жовтні минулого року, такі самі окасті фари, так самісінько тяжко чмихають мотори і мчать давно проторованим маршрутом до зловіщого Бабиного Яру. В передньому найбільшому Домазар, Дайненко і Поліщук, а з ними ще і ще люди. Те саме провалля, але свіжий рів. Знову блиск вогників і тиша…
Зажурено дивляться збентежені тополі Бабиного Яру на останню трагедію в бездонному ярі. Tужно цвірінькають в небесній височині сполохані жайворонки. Підіймається з-за Печерської лаври заплакане сонце.
***
Минають роки. Тліють благородні кості у бездонних ровах Бабиного Яру в Києві перших хоробрих, що прийшли до матірної столиці з Срібної Землі, з старої землі князя Лева, зеленої Буковини і, зустрівшись з віками роз’єднаними братами Києва, спочили разом і за одне святе діло, ім’я якому – Самостійна Соборна Українська Держава.
3аросли бур’яном і чортополохом могили їxні. Ніхто не відшукає їхніх могил і не посадить, на них барвінку, півників і шовкової трави, але слава про їхні чини лунатиме у віках поколінь і прийде час, коли полум’яним мечем буде зметено з нашої землі окупанта, а на ровах Бабиного Яру постануть гранітні монументи з написом: “Вам, перші хоробрі, що згинули від рук німецького окупанта в кривавих 1941-1943 роках”.