1-го листопада 1964 року. В Англії холодний осінній день. 3 чистого блідого неба весь день світило сонце. Була неділя, і пройшов цей день спокійно і святочно, як усі неділі у нашім тут житті.
Уже минула 10-та година вечора, коли на вулиці почувся шум спиненого авта, і за хвилину — стук у двері.
У хаті з’явилися стривожені друзі.
– Полковник помер… Збирайтеся… Усі сходимось у Домівці.
Ми перехрестились.
Вдягли першу одежину, яка була під руками. Чомусь сьогодні я носила чорну шаль. Її накидаю тепер на голову. Ідемо до Домівки.
– Люди впали в паніку, – чуємо розмови в авті. – Коли прийшла вістка, закрили бар у Домівці, спинили музику. Аж тоді думали оголошувати, а люди самі довідалися, – уже всі знали…
У Домівці вже була тиша, із клюбу всі розійшлись додому. Темний і мовчазний після світла й музики клюб і цілий дім здавалися в смутку.
До Домівки з Це п. Чуйко дав думку накрити стіл у Світлиці. Його ми вбрали жовто-синім матеріялом, на підвищенні поставили портрет Полковника. Стіни довкола столу вкрашаємо портретами св. пам. Симона Петлюри і полк. Євгена Коновальця.
– Квіти…— знов подав думку п. Чуйко.
Я пішла в темний город і в морозному холоді зірвала останні квіти осені – розкішні жовтогарячі жоржини. З них робимо два букети і ставимо їх по обох сторонах портрета Полковника.
– Свічки… — знов чиясь думка, і господар дому П. Пінтелей приносить звідкись нові свічки. Їх ставимо перед портретом на перевернутих підставочках з чайної посуди, і на білому тлі їх свічки горять і капають гарячими сльозами.
Коли все було готове, усі поставали довкола столу.
Слово взяв найстарший із друзів П. С.
Офіційно повідомив про смерть Провідника.
Зацитував уривок із «Мойсея» Івана Франка:
…Нема! І було те «нема»,
Мов жах смерти холодний…
Закликав усіх скріпитись силами і бути міцними, працювати далі. Тоді перевели ділові наради: поїздка на похорон, вінки, панахида. Опівночі друзі розвозять усіх своїми автами по домах.
Чи ж хтось спав тієї ночі?
Жах новини розколихав тривогою серця, і безсила людська думка не могла спинити розбурхану тривогу в грудях, що гнала далеко сон…
2-3-го листопада — дні напруженої праці: телефони, інформації, повідомлення, вінки, прапор, англійська преса, – обов’язки, організування, відповідальність перед великим довгом…запізнення до праці, нез’їджені обіди, недоспані ночі…
У середу вечором, 4-го листопада, в обох церквах – православній і католицькій – панахиди за спокій душі св. п. полк. Андрія Мельника.
У хаті в нас – довгі наради.
Нарешті рішення – я маю їхати на похорон.
Тієї ночі я майже не спала: перспективи подорожі й сотні завдань завчасне полагодити всі обов’язки гнали далеко мій сон.
5-го листопада, у четвер, за ніч передуманим до найменшої деталі пляном закрутились колеса моєї підготовки до поїздки на похорон св. пам. полк. Мельника в Люксембург. Звільнення з праці, телефони до подорожних агенцій закупи необхідного, повідомлення про Суботню Школу Українознавства, пакування, – усе обернулося пляново й акуратно, мов по годиннику.
О 9.30 вечора муж прощав мене на станції. Я їхала сама – інші летітимуть літаком.
Ранок у п’ятницю 6-го листопада проводжу в Домівці Об’єднання в Лондоні. П. Бондаренко, від’їжджаючи до літака, доручає мене п. Гаврильчаку, який з великою чемністю сам іде до Консуляту по візу, а по обіді ми їдемо з ним залізницею. День був сонячний. Південна Англія ще не скинула листя з дерев, і воно малювало нам за вікнами скорого потягу золоті краєвиди. На пароплаві було спокійно. Найкраща пора їзди, – нема літнього натовпу, нема черг, скрізь вільні місця. Ми вибираємо собі найкраще і їдемо люксово. Усю дорогу читаємо книги д-ра Книша: “Розбрат”, “Перед походом на схід”. Дискутуємо прочитане. Пізнім вечором сідаємо на потяг в Остенд і їдемо прямо до Люксембурга. Пів до 2-ої ночі ми вже на місці. Нас стрічає з пильною увагою П. К. і таксівкою завозить у готель. Елегантний Люксембурзький готель дає нам потрібний відпочинок.
7-го листопада раннім ранком мене розбудив церковний дзвін. Люксембург – країна віруючих. Недалеко – манастир. У вікна моєї кімнати заглядав ясним синім небом яскраво-чистий ранок. Білим серпанком розіслав мереживо перший осінній мороз. Було холодно, і англійська моя одежа була аж надто легкою супроти пронизливого північного вітру.
Ми їхали на кладовище. Там уже стояли групи людей. Віталися коротко без усміхів, зі смутком в очах, немов холодні й самі до себе. Холодом віяв із чужого неба до болю колючий вітер, і сонце, ласкаве й ясне, безсиле було зігріти нас втіхою сяйва свого життєдайного проміння. Так і в душах здавалось – холод і стужа, і життя власне не в силі перемогти того.
О 10-ій годині тихо під’їхало авто… Урочисто винесли з нього поліровану, прикрашену різьбленим узором, велику дубову труну. Повільно й легко поставили її на катафальк і повезли по широкій алеї кладовища.
Спереду йшла вдова Покійного з сестрою – дружиною пок. Коновальця. Вони обоє в чорному, обоє схожі на себе. Біля них племінниця-юначка. Поруч – третя сестра з родиною. Чорний густий серпанок закриває бліде лице п-ні Полковникової. Та мужньо і твердо стоїть вона на останньому пості поруч свого життєвого друга. Лише час від часу в руках біліє хусточка, щоб лебідкою ясною полинуть під чорний серпанок, що вкривав лице, і стерти сльозу на очах…
9 років, як бачила я її молодою, гарною, із дружнім усміхом на доброму шляхетному лиці. Уся поведінка її була проста, доступна і в той же час така шляхетна й невимушено-рафінована. З пок. (Уже! — Боже мій!) д-ром Євгеном Мацяхом вони проводжали мене на станцію в Мюнхені. Був літній гарячий день. Ми багато сміялися від вигадок і гумору пок. Доктора. Їли розкішне німецьке морозиво в кафе біля станції, пили каву з тістечками. А я бігала витрачати свої останні німецькі гроші і щасливо хвалилася купленою парфумою “Конвалії”. Коли провели вони мене до потягу і прийшов час прощання, мені здавалось, що прощаю найрідніших людей, такою теплою і щирою дружбою нагородили вони мене. А коли рушив потяг і зникли їх постаті на залитому сонцем пероні Мюнхена, з очей моїх покотилися сльози…
– Як час іде і забирає все – думала я, стоячи поміж білими хризантемами Люксембурзького кладовища (кожна могила там була вбрана розкішними білими хризантемами). Уже два роки минуло, як нема між живими св. пам. д-ра Мацяха.
– Чи ж знали ми тоді в Мюнхені, що так сумно стрінемось знову?… Тепло дружби не забувається ніколи. І тепер гріло воно споминами мене і стискало серце болем, співчуттям і пошаною глибокою аж до теплих почуттів рідности, що колись так легко огорнули мене після кількох годин, проведених із п-ні Полковниковою…
Холодом віяв північний вітер, і мені так холодно в ті хвилини на Люксембурзькому кладовищі, що, здається, ще ніколи не було так холодно в житті.
Побожно відправляють похорон греко-католицькі і православні священики. Малинові і чорні кольори риз із золотими і срібними хрестами. Запах кадила і Вічная Пам’ять – сумний похоронний наш гимн.
Як холодно, холодно, холодно кожному з нас довкола розкритої могили…
Струнко стоїть з чорною подушечкою в руках Оля Р. – то на вишиваній серветці, у різьбленій круглій коробочці – земля з України.
Останні прощання, промова о. М., п. Штуля…
– Прошу прощати тільки одним реченням, таке бажання Вдови, – жодних промов. – Це ходить поміж присутніми висока постать в чорному п. Д.
– Якими ж словами можна сповнити одне речення, прощаючи востаннє на земній дорозі того, хто значив так багато? О Премудрий Соломоне, поможи!…
Я ж готовила так багато слів і думок на це останнє прощання, і були вони щирі, і так хотілося їх сказати…
Та не довелось мені сказати тих слів. Замість них – лише одне коротке речення прощання.
З повагою прощали представники українських організацій із різних терен Европи, Канади, Америки. Запам’ятались слова п-ні Д. із Бельгії, вдови пок. Г. Д. (Демчук).
– Не плач, Рахиле, твої діти живі…
У неї на очі так скоро набігають сльози. Скільки вона вилила їх у своїм власнім горі молодої вдови з 3-ма дітьми.
Скінчились останні привіти…
Хмарами клубився в морозному повітрі проти сонця дим із кадил…
Холодно всім…
Мені хтось сказав нести вінок. Ми йдемо другі в ряду з п-ні Мельничук. Наш вінок великий і важкий – між зеленню ялиці фіолетові хризантеми, – від Ольги Коновалець… Перед нами – великий вінок від княгині Люксембургу, білі й червоні гвоздики, державного кольору стяжка з гербом і коронами – синьо-біло-червона…
Вінки … Море вінків… Духовенство… Труна… Родина…Люди, – одна велика сумна процесія тихо йшла проти сонця широкою алеєю до могили – місця відпочинку- кого?… Боже! – Полк. Мельника?…
Не віриться. Адже ціла епоха жила з Ним. Цілий рух. Чи можна ж сховати у цю відкриту землю? Чи можна вмістити в чотири стіни оцієї могили?…
О, ще багато їх буде, по світу розкиданих могил, що заберуть із собою частину цієї епохи, що ось, здається, ховаємо тут… Але вона ще воскресне, житиме вічно, як вічна правда боротьби за Україну, за волю і свободу її у вільному колі народів…
А тепер ось палають довгі стрункі свічки, співають священики, і опускають домовину в чотири стіни могили… Зверху в головах ставлять землю з України. Співають гімн, як державному мужу і сумну пісню на прощання, пісню, що розпукою розриває серця “Чуєш, брате мій?…”
Падають свічки в могилу, як молитви за Душу Спочилого, маленькою високою лопаточкою кожний кидає на прощання кусочок землі, немов кусочок свого серця і приязні до Померлого, і обіцянку, – як напише пізніше О. Штуль -Жданович, – іти і працювати далі.
Мужньо і напружено, мов струна, сповнена останнім почуттям болю до любого друга життя, стоїть Вдова під руку з п-ні Коновалець. Їй всі складають кондоленції, цілують руку.
1 я цілую її, і йду… Сонце сяє назустріч мені, обіцяючи немов повнити дальшу мою дорогу життям і працею…
– Не обертайтесь,- велить традиція наша похоронна. І я перемагаю бажання глянути ще раз туди, до завітного місця. Я йду проти сонця вперед життя, свого життя, в якому багато треба зробити…
Ідемо до церкви. Церква велика з модерними позолоченими іконами і статуями. На передній стіні – Розп’яттгя, Ангели, Ученики і Матір Божа.
Усі разом співаємо Богослуження. Тужно ллється наше рідне “Со Святими упокой”. Мудро звучить проповідь о. М. Ще раз тричі звучить і зноситься вгору з димом і пахощами кадил завітна і до сліз болюча молитва “Вічная Пам’ять”.
Місцеві школярі з книжечками заходять до церкви на поклін (що за гарний звичай!) і здивовано дивляться на нас, чужинців для них. Та сьогодні вони для нас чужинці, а ми чуємось одною великою родиною.
Біля церкви, на паперті, стрічаються знайомі.
– Звідки ви?
– З Франції, Англії, з Канади, Америки. – 3 цілого світу тут люди, наші українські люди.
– А ми цього року були на Україні з братом! – Каже одна юначка з синіми очима. І, здається, й Україна з нами, і світ увесь з нами, і ми – одна родина.
Автами везли нас на тризну.
У великій залі Люксембурзького ресторану – довгі столи. Усім тут є місце. У центрі — вдова з сестрами і ріднею. Вона тільки коротким словом каже до всіх.
– Спасибі вам… – і відходить.
Тризна розпочалася молитвою. В европейському стилі минав обід.
Ні, нема й тут промов, ні голосних сліз, ні красномовства.
Немов суть і значення події говорили самі за себе мовчазно й глибоко, із шанобливою тишею, бо таким був Він, і того, мабуть, бажав би…
Як пам’ятка звучать слова д-ра М. про останні дні Покійного, про Його труд. Тоді ветеран, найстарший друг Покійного, ген. Капустянський говорить про дальше майбутнє, про працю Організації, про обраного останнім ВЗУН-ом Заступника Првідника – ред. Олега Штуля.
Слідують присяги обітниці провідників теренів.
Ні, не “Панахиди” правили промовами друзі по пок. Провідникові,- це зробили вже священики молитвами за Душу Його.
Діла несли й словами виражали їх. Обітниці складали йти Його шляхом. Молоді, здорові, сильні й розумні, – ні крихти сумніву у них, ні кроку хитань, – тверді й вірні.
– Ми йдемо далі. – Був одностайний їх девіз.
І дух Покійного напевно утішався ними більше, як галасливими промовами. Він таким був. Він сам би це зробив.
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху…
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…
Іван Франко своїми пророчими словами «Мойсея» говорив до всіх.
1 той шлях у вічність буде пам’яттю вічною тому, хто чверть століття Керманичем на тім шляху стояв.
– Ми ж далі йдем… – без слів палали погляди, – казали всі живі…
- 11. 1964 р. Англія