З Олександром Івановичем Скориною я знайомий з 1994 року. В тому році ми, звичайно, друзями ще не стали, але, можна сказати, заприятилювали. А заочно я його почав пізнавати десь з 1990 року, тобто став до нього приглядатись зі сторони. Громадське життя в Каневі спочатку розгойдувалось повільно, а  потім прийшло в активний рух, середовище громадських діячів розширилось й серед них Олександр Іванович став помітною фігурою. Й чогось мені стало здаватись, що поряд з ним піднявся ще один рівнозначний чоловік – це Петренко Володимир Іванович, що в парі вони, дуже високий і дуже низький зростом, набули навіть певного колориту, від чого їхня популярність лише вигравала. Тут треба пояснити, що в той час співробітники спецслужби (КДБ, а після розпаду СРСР ще впродовж кількох років і СБУ), до яких належав і я, авторитет в суспільстві мали низький. Воно й зрозуміло, у пресі й на телебаченні пішов величезний потік матеріалів про репресії в часи сталінського режиму. То чому ж тоді дивуватись, що громадськість досить тривалий період ставилась до нас, «кадебістів», негативно? Ну, і ми, ясна річ, з певним недовір’ям ставились до демократів.

В Канів для подальшої служби я приїхав  у вересні 1989 року, керівництво поставило мене на чисту контррозвідку, а роботу на інших  ділянках контррозвідувальної діяльності проводили інші співробітники. Особливо непростою була політична сфера, так звана 5 лінія, яка мені не випала, і, як пам’ятаю, цьому ще й тішився, бо задовольняти свою цікавість без відповідальності та ризиків було навіть приємно. Бувало, що мітинги й інші масові заходи, які тоді в Каневі відбувались часто, я відвідував з власної ініціативи, бо мені було інтересно. Ото там і узнав, хто такі в Каневі Скорина, Петренко, Гамалій й інші їхні однодумці, які їхні політичні цілі. Спочатку багато людей ставились до  них з упередженням і навіть вороже, але поступово лід нерозуміння й несприйняття став танути, з’явились прихильники і симпатики. Серед них був і я, але поки що лише заочним.  А віч на віч я познайомився з Олександром Івановичем взимку-весною 1994 року, під час виборчої кампанії до вищого законодавчого органу України. І він, і я балотувались кандидатами в депутати Верховної Ради по Канівському виборчому окрузі   № 421. Всього таких округів в Україні було 450, тобто вибори відбувались повністю по  мажоритарній системі. Кандидатів в нашому окрузі було зареєстровано 19 чоловік, протягом десь півтора місяців ми організовано, у великих селах і двох райцентрах, брали участь у зустрічах з виборцями, Змушений визнати, що окружна виборча комісія організувала цей процес досить непогано, було багато чого цікавого.

Найбільше задоволення – це, звичайно, спілкування; добряче ми тоді наговорились і насперечались, й пан Скорина, як його називали комуністи й інші ліваки, грав у цих дискусіях не останню роль. Але, як на мене, великих і маленьких неприємностей у нього було більше, ніж в інших кандидатів, бо йому ще й доводилось відбиватись від нападок і дурних звинувачень з боку провокаторів та добросовісних дурнів. На одній зустрічі встає з місця в залі один дід, тобто виборець, і каже, що Скорина він рухівець (начебто злочинець!), що він, бачте, його ограбив і т. д. Погано тільки те, що чимало людей прихильність до Олександра Івановича озвучували якось не сміливо, як наче боялись чогось, й тому дідові гідного відпору не дали. Зате в день виборів прояснилось, що проголосувало за нього виборців велика кількість, і по голосах він опинився недалеко від того місця, яке дозволяло вийти в другий тур. Особисто це мене приємно здивувало, а крім того, відносний успіх Скорини підніс нам усім урок: публічно дуже часто виборець говорить одне, а в кабіні для таємного голосування проголосує по-іншому. Ну, ті вибори закінчились безрезультатно, в другому турі з двох кандидатів ніхто не набрав необхідної кількості голосів, і були призначені повторні вибори на літо того року, але вже без кандидатів виборів 27 березня.

Так ото, значить, з тих виборів і зав’язались наші з Олександром Івановичем стосунки. Спочатку ми політично ще були в певній мірі віддалені, він перебував у правому таборі, а я себе позиціонував центристом, але десь через рік чи два наші позиції стали близькими. І під час виборів до ВР й місцевих органів влади 1998 року ми вже були в єдиному таборі – демократичному (рухівському, як його частіше називали). Я балотувався на посаду Канівського міського голови й Олександр Іванович надавав мені дієву практичну підтримку, адже виборчий досвід мав набагато більший, ніж мій. А я намагався чимось допомагати йому в громадських справах, хоча мої можливості в цьому плані були обмежені через те, що я працював у Києві. Сказати, що в нас було повне взаєморозуміння, то це не так. Політика така річ, що виникали протиріччя, а іноді й сварки, навіть з технічних питань. Особисто я новий палац культури, який будувався з початку з 1980-х років в центрі міста і  в кінці-кінців перетворився в довгобуд, вважав тоді і вважаю зараз непотрібною затією. І те, що нова влада цей об’єкт добудувала, для мене нічого не значить: він нікому не потрібний, а фінансово місто його не потягне. Ну, а Скорина О. І., скільки ми це питання не обговорювали, відстоював його добудову, бо, мовляв, проект сцени дуже оригінальний і більше ніде такого немає.

Виникали й напружені моменти, наприклад, у другій половині 2002-го – першій половині 2003 року. «Наша Україна», СПУ, КПУ й деякі інші партії, на грунті протидії олігархічній владі, об’єднались в єдиний опозиційний блок. Проводились спільні акції (УБК – «Україна без Кучми», «Повстань, Україно!») не лише в Києві, а й регіонах. Пам’ятаю, що навіть я певний період симпатизував соціалістам, тобто лівоцентриській партії СПУ. А ось Скорина О. І. хоч і ходив на спільні зібрання канівських активістів правих і лівих сил, до останніх, як у мене склалось враження, ставився з недовір’ям. Що ж, він у цьому питанні виявився далекогляднішим за мене, пройшло кілька років і я, можна сказати, став недобре думати про цю політсилу, особливо про її лідерів.

Крім політики, у нас було й багато інших громадських справ. Скажу чесно, не всі вони закінчувались успішно, деякі, в силу різних обставин, ставали провальними. В 2001 році  вихідці з Канева, які осіли на проживання в Києві, тобто активна канівська діаспора в столиці,  вирішила створити громадське об’єднання «Канівщина». Створили, провели установчі збори, навіть зареєстрували в органах юстиції. Основний задум був у тому, що організація, спираючись на підприємців, науковців, державних службовців і людей, які переживають за долю Канева, допоможуть рідному місту піднятись економічно, соціально й культурно. Тому цілком зрозуміло, що в реалізації задуму активну участь взяли канівська влада й громадські активісти міста. Ясна річ, Олександр Іванович цю ідею підтримав та ще й залучив  до неї одного свого шкільного товариша, високопосадового інженера-будівельника в Києві. Та, на жаль, нічого з цього  не вийшло: змінились часи, ситуація для громадських об’єднань погіршилась, і майже всі обласні діаспорні структури в Києві збанкрутували. А  мені і моїм київським товаришам, які провели велику організаційну роботу по створенню «Канівщини», було  соромно,  що ми підбили на це діло солідних людей.

Потім було багато ще чого. В 2005 році я звільнився з органів СБУ і вступив в Організацію Українських Націоналістів, а Скорина це зробив значно раніше. Тепер ми «однопартійці» і спілкуємось як політичні соратники, в більшості питань організаційного життя маємо розуміння і консенсус. Але сьогодення принесло війну, горе і страждання, тому ми, як усі нормальні люди, дуже переживаємо за Україну і її майбутнє. Часи маємо важкі й трагічні та все таки мріємо про перемогу, і це нас найбільше єднає. Олександр Іванович, крім того, маючи проблеми зі здоров’ям та інші біди, написав книжку «Не втрачаймо здобуте», яку ви, шановні друзі, тримаєте в руках і читаєте. У ній два розділи: «Як ми творили Народний Рух» і «Розбудова національної партійності у Каневі». Як на мене, друга частина містить в собі багато різноманітної інформації, цікавої не лише широкому колу читачів, а й потрібної історикам-краєзнавцям, які пишуть історію рідного краю. Автор відобразив усе те, що було в громадсько-політичному житті Канева в останні кілька десятиліть, добросовісно і правдиво. Отже, роботу він зробив нелегку, але велику й значиму,  Що стосується першого розділу, то особисто для мене він більш читабельний, оскільки я люблю читати людські спогади й історії. Розділ мені цікавий, бо автор досить майстерно виклав спогади про свою юність, молодість і середні літа, доброзичливо згадав усіх своїх друзів і соратників. Навіть про тих, від яких мав прикрощі й неприємності, згадав стримано й без злоби. Хоч перший розділ є більш особистісним і, начебто, більш незалежним від другого, вони все-таки органічно об’єднані в одне ціле. А найголовнішим в книзі є те, що автору вдалося усе подати так, що з минулого закономірно випливає майбутнє, що наші власні думки і дії, наша діяльність є продуктом більш значимим, ніж зовнішні обставини. Скорина Олександр Іванович, звичайно, не дивлячись ні на що,  завжди діяв на благо України і ніколи не відступав перед обставинами!  А за книгу йому честь і хвала!

Павло  Філь, Київ